В інтерв’ю для інтернет-порталу «Цензор.НЕТ» розповів про те, чому не відкупився від воєнкомату, життя в українській армії та спогади з війни.

– Я думаю, якби 30-ка закріпилася в Степанівці і утримала село, то Савур-Могилу навряд чи взяли б. Тобто, південний напрямок можна було б утримати. Але закріпитися в цьому селі було важко, бо з Росії зайшла велика ворожа колона. Хлопці з висоток між Степанівкою і Міусінськом розповідали, що видно там було дуже далеко, тому бачили обсяги тієї техніки. Я думаю, що вороги цілеспрямовано йшли на Іловайськ, а Степанівка для них була як прохідний пункт.

В мене не виникало питань, чи йти на війну, коли мене мобілізували. Бо, звісно, можна було не явитися в воєнкомат або відкупитися, але в мене є син, йому зараз 14 років, і троє племінників. Вони підростуть і дізнаються, що дядя Юра косив від армії - це ж який сором!

І Батьківщину захищати - це мій обов'язок. Тим більше, коли йдеться про вторгнення іншої держави.

Я киянин, працюю на різних металообробних верстатах. До війни працював одразу на двох підприємствах. Колись проходив строкову службу в Нацгвардії, ще в 90-х роках. Був кулеметником.

Коли я приїхав у воєнкомат, у мене з'ясували дані і сказали, якщо ви нам підійдете, ми вам подзвонимо. Тільки вийшов від них, сів у машину, як мені дзвонять і кажуть, що я їм підійшов.

Після перепідготовки мене розподілили в 30-ту бригаду, в перший батальйон.

В армію потрапляєш, і зрозуміло, що виконуєш накази командирів, але, на жаль, далеко не всі командири - кваліфіковані. Нам повезло, що був толковий командир роти, Володя Гринюк - дуже грамотний у своїй справі.

Перше місце, куди нас направили, було Солнцево. Недалеко від кордону з Росією. Там нам сказали, що сєпари поряд, але спочатку бойових зіткнень не було. А потім якось політав безпілотник і по нам влупили "Гради". Добре, що окопів накопали заздалегідь. Тоді вперше ілюзії щодо війни пропали, зрозуміли, що воно таке - обстріли. Зона була неконтрольована, і блокпости ми робили в посадках, але вони відрізнялись від звичних, тих, які з мішками.

Ми йшли з півдня на північ. Постійно поряд з російським кордоном. Пройшли через багато сіл. І я звернув увагу, що села досить гарні: засаджені поля, охайні хати. Було зрозуміло, що людям ця війна зовсім не потрібна. В більшості нам траплялись добрі люди. Які частенько чимось пригощали.

Все, що ми зачищали, залишали, бо за нами йшов інший батальйон, який там закріплявся. Були такі ситуації, коли ми не могли брати місто. Наприклад, Сніжне ми об'їхали. Тому що сєпари там засіли в центрі. А нам не дозволяли в центрі міста воювати, щоб його не зруйнувати. Бувало, що і на сєпарські блокпости заскакували випадково, бо карт толкових не було, навігаторів теж.

Мені найбільше запам'яталася Степанівка, тому що це був перший яскравий бойовий досвід. Хоча до цього була Савур-Могила, там більше користі було від танкістів і вогнеметників, але піхота теж брала участь. Степанівка знаходиться за Савур-Могилою. І якщо подивитись на Савур-Могилу, то її з боку Росії брати простіше, з нашого боку - складніше.

У Степанівці моє відділеня зачищало вулицю Южну. З нами в село зайшли 95-та бригада і "Правий Сектор". Ми думали одразу робити зачистку, але ще не встигли навіть розібратися куди що, як в нас полетіли міни. Коли перестали крити, підійшли в одну з хат, там люди жили: чоловік, жінка і 2 сини - підлітки. Виявилось, що вони нещодавно повернулись у село подивитись як їхній дім, бо виїхали раніше, а тепер їх ніхто не випускає звідси. Ці люди дали нам в них переночувати.

Вранці ми вирішили йти на зачистку. Але наш командир взводу засцяв. А ротний Гринюк повів наш взвод замість нього. Ми пішли без техніки, перейшли міст через річку, який прикривали 2 танки. Позаду ми посадили 2 відділення ГРВ, щоб прикрили нас за спиною. Вулиця йшла попід лісосмугою. Ще в самому початку вулиці наткнулися на сєпарський АГС, але самих сєпарів ми не зустріли. Людей в селі було небагато, бачили і дітей. Ми їх почали розпитувати, чи є зараз тут сепаратисти. Вони сказали нам, що були, але пішли. Тоді ми почали перевіряти хати, погреби, сараї. Одразу було зрозуміло які будинки були зайняті сєпарами - там було накурено, купа бичків, валялися пусті пляшки, зроблені лежаки.

В одній з хат ми знайшли і приціли, і ночники, і карти новіші за наші. Бо в нас були карти 89-го року. В цій хаті оставили мого гранатометника Фєдю, я був його помічником. І ще одного хлопця з іншого відділення. А самі пішли далі. Просувалися потихеньку уздовж вулиці, натикаючись на хати, які нещодавно займали сєпари. В одному з дворів побачили зовсім новеньку БРДМ, вона пахла свіжою фарбою. Але залишили її на деякий час на місці, щоб потім перевірити, чи не замінована. Пройшли ще трохи, як почалася стрілянина. Бої почалися і на нашій вулиці, і на паралельній, де теж вели зачистку наші хлопці. Добре, що побачили снайпера на даху двоповерхового будинку. І наш гранатометник з другого разу в нього влучив.

Тоді по нам почали стріляти із-за хат. Ми виявили на городах їхню систему окопів і вирішили, що вони по них зайшли тихо у село. Позаду себе почули вибух і почали потихеньку відступати і відстрілюватися. Повернулися до хати, де залишався Фєдя, а навпроти неї через дорогу горіла інша будівля. В неї, напевно, влучила міна.

Фєдя розповів, що вороги обійшли нас по окопах. Напевно, хотіли влаштувати засаду. Тому ідея залишити своїх двох хлопців була дуже правильною. Вони їх побачили, прийняли бій і не знаю, яким дивом, але хлопці молодці, вдвох повідбивали сєпарів. Проте Фєді посікло тіло під броніком в районі паха, від тієї міни, що влучила в сусідню хату. Я йому сказав, що в нього тече кров, а він на адреналіні, напевно, каже: "Та яка кров, давай вперед! Де ці сєпари?! "

Його все-таки пізніше евакуювали. Періодично хлопці з нашого підрозділу засікали корегувальників і знешкоджували їх.

Командир сказав, що поки що відступаємо далі до наших. Підійшли до такого місця трохи в низині, там по обох боках зеленка. Ми почали її перебігати, а з нами був наш наводчик Руслан. Зазвичай механіків і наводчиків на зачистку не беруть, тому що, якщо механіка поранять, кого ж за руль потім саджати? А тут він напросився і його, поки ми перебігали, в ногу поранило. Тому Руслана довелося тягти.

Ми трохи були злі на людей, які нам сказали, що тут нікого немає. Хоча я потім аналізував, можливо, їх і не було, а усі по окопах прийшли.

Згодом нам розповів один місцевий чоловік, у якого син служить в нашій армії, і сам він за Україну, що сєпарів тут було близько 50 чоловік, але вони зібралися і поїхали на Савур-Могилу. Повернулося їх лише близько 20, тобто більшість перебили наші. Сказав, що вони були злі, як собаки. А через пару днів в село зайшли ми.

На другий день ми пішли чистити вулицю з танком. Знову передивилися усі хати. В кінці вулиці теж побачили окопи з бліндажами і вирішили їх оглянути. А вони глибокі, в повний зріст. Для того, щоб піднятися і стріляти там були зроблені сходи. Ще знайшли декілька танкових капонірів. Сєпари на нас очікували ближче до краю вулиці, але як почули танк, то почали тікати. Добігли до посадки, а там покидали і гранатомети, і кулемети. Ми це все позабирали.

Коли зачистили вулицю, розставили "секрети". І по черзі в них ходили, тримаючи в'їзд в село, доки нас змінив наш третій батальйон. Але їх розбили. Вони відступили в район Солнцево, що знаходиться за Савур-Могилою, тоді там точилися сильні бої.

Ми на той момент були у місті Міусінску. Брали разом з 95-ою бригадою, десь поряд працювали правосєкі. Зайняли півміста, а половина була під контролем сепаратистів. Але на другий день 95-та поїхала. Їх перекинули в друге місце. І ми залишились фактично одні.

Нас на той період потріпало вже добре. Частину нашої артилерії вибили ще в Степанівці, а в Міусінську теж покоцали арту. Оскільки місто розкидане по схилах, ми залишили техніку на горбі, а туди почало прилітати і вдень, і в ночі з мінометів і "Градів".

Коли в Степанівці розбили третій батальйон, ми розуміли, що допомоги звідти не буде. Ставало все важче, бо йшли постійні обстріли. Ми з хлопцями стояли на в'їзді в місто, і до нас прибіг перший хлопець з розбитого третього батальйону. Коли він біг до нас по схилах, ми з хлопцями його перевірили, попросивши заспівати "гімн України". А потім танк третього батальйону притяг ще одну підбиту БМП і екіпаж. Ці хлопці розповіли, що Степанівку втрачено і назад дороги немає. Тому стало зовсім не зрозуміло, що нас очікує. В декого почали здавати нерви. Один хлопець почав панікувати, що нас злили, зрадили, хочуть просто знищити, але ми його заспокоїли. І іншим казали, що все буде добре, головне не панікувати. Проте це була найважча ніч. Окрім артилерії по нас почали гатити танки. А в нас з арти залишилась одна САУшка, два "Гради" і декілька мінометів, яким активно не було сенсу відстрілюватися, бо отримали б дуже потужну відповідь. Зовсім поряд - російський кордон, а там були системи контрбатарейної стрільби. Ми розуміли, що нас намагаються взяти в кільце і зовсім не розуміли, що робити далі.

Морально було тяжко, але я собі сам вирішив, що в полон здаватися не буду, на цей випадок в мене була граната. А вирішити це для себе не так вже й важко. Залежить від того, з якими ти думками йдеш на війну. І які в тебе моральні принципи.

На ранок ми вийшли з Міусінська, під обстрілами. Наш другий батальйон прикрив нас, зробивши коридор, щоб ми виїхали. Приїхали у Красну Поляну. Побули там і зайняли Маломиколаївку. Коли вороги взяли Луганський аеропорт з того сектору почала виходити не тільки наша бригада.

Тоді ми поїхали в Щастя, а потім поступово ми вийшли з зони і нас відправили у відпустку, після якої наш батальйон відправили на полігон у Широкий Лан.

Я думаю, якби 30-ка закріпилася в Степанівці і утримала село, то Савур-Могилу навряд чи взяли. Тобто південний напрямок можна було б утримати. Але закріпитися в цьому селі було важко, бо з Росії зайшла велика ворожа колона. Хлопці з висоток між Степанівкою і Міусінськом розповідали, що видно там було дуже далеко, тому бачили обсяги тієї техніки. Я думаю, що вороги цілеспрямовано йшли на Іловайськ, а Степанівка для них була, як прохідний пункт. Ішли і танки, і артилерія. До того ж, якщо "ополченці", або терористи по селах старалися просто так не бити, а здебільшого по околицях, де можуть бути військові, то росіяни почали село рівняти с землею "Градами". А потім окружили танками і лупашили з них. На мій погляд, можна було пробувати відбиватися, але, чи тому що бракувало толкового керівництва, чи досвіду - вийшло те, що вийшло.

Я дуже шкодую, що отримав поранення, коли повернувся на передову. Бо найгарячіші події були під Вуглегірськом, Дебальцевим. Як би я там був, можливо, хтось би не так постраждав з наших хлопців. Саме там загинув наш Льоша Буслаєв. І загалом 5 чоловік. Дуже шкода, що так трапилось. Прикро, бо я прийшов воювати, а не потрапити у госпіталь і отримати інвалідність. В мене таких планів не було.

Поранення я отримав у січні, коли нас відправили в Піски. Це трапилось, не доїжджаючи до села. Справа в тому, що довгі колони шикувати не розумно, це ми зрозуміли ще влітку. Як тільки їде довга колона, її починають обстрілювати. Коли були в Красній Поляні, мали з цього приводу сумний досвід: тільки зібралися їхати, як по машинах почали лупити міномети. Загинув командир танку і поранили декількох людей. Я вважаю, що треба їхати по декілька машин і тримати великий інтервал між ними. Так само сталося і по дорозі в Піски. Вишикувалися, рушили, але танки, що їхали попереду чомусь зупинилися. І почався обстріл. Пролунала команда "всім з машин". Я тільки встиг вилізти і стати на коліна, як щось вгатить. Самого вибуху я навіть не почув. Навпаки стало дуже тихо. Перед очима спалах. До тями прийшов лише тоді, коли впав на спину. Сильно посікло низ, бо осколки якраз низом пішли. Якби ліг - то вбило б. В очах темно, думав, що балаклава налізла на обличчя. До мене хлопці підбігли: Льоня і Коцюруба. Льоня побіг за допомогою, а Андрюха Турист жгут на ногу наклав. Я на нього дивився і не міг згадати, як його ім'я, при тому, що я ж його добре знаю. Так само в госпіталі, коли лежав, образи крутяться, а згадати, як звуть - не можу.

Хлопці мене врятували. Потім в санітарному пікапі у Красноармійськ відправили. Їхали туди чомусь дуже довго, можливо, водій щось об'їжджав, але важка була поїздка. Мені одразу троє людей вкололи знеболююче. Нога під жгутом зробилася, як колода і страшенно нила.

Після Красноармійська на наступний день відправили у Дніпропетровськ. Там дуже оперативно мене оглянули і зробили все необхідне.

Лікувався я довго, фактично до дємбєля. Але на фронт мене не повернули. На ліву ногу шкандибаю ще й досі. По зору дали інвалідність, праве око майже не бачить через сильну контузію і опіки навколо ока. На ньому зробили декілька операцій.

Оскільки тепер боєць з мене не годний, я вирішив тут щось робити. Бо ходити жалітися, що всі погані - це не вихід. Треба щось самому змінювати, робити те, що в твоїх силах. Окрім того, що вийшов на роботу, я вступив у спілку ветеранів АТО Деснянського району, яку зробили самі атошники. Це не комерційна волонтерська організація. Там я займаюся допомогою хлопцям, що повернулися з війни, і їхнім сім'ям.