А ще тут і досі шукають скарби. Терещенки були казково багаті, тож мусіли і закопати щось на чорний день. Логічно?

  Невдячні нащадки палац понищили, а замість портрета свого певної міри земляка — намалювали на гербі якогось бика з гайкою на шиї. Металісти…

  Напевне, то все через недовгу промислову славу цього старовинного села. Так, у другій половині XIX ст. тут діяв чималенький чавуноплавильний та залізопереробний завод, що виробляв до ста тисяч пудів чавуну і ще більше — заліза. Крім того, тут робили кварц, вогнестійку глину.

  Та все це у минулому. Наразі єдиним багатством краю є природа.

  Перша згадка про поселення, здається 1559-й рік. У XVIII столітті село знали як Данаєць. Напевне, на честь данайців, що припхали до Трої коня. У ті часи володіють помістям магнати Вороничі, вихідці з Волині. Їх родині належало чимало маєтків в Білорусі, на Волині та Київщині.

  Вже у XIX ст. Дениші кілька разів переходять з рук в руки, допоки черговим житомирським шматом землі не зацікавлюються Терещенки. Коли достеменно — я не знайшов. За одними даними це сталося наприкінці XIX століття, за іншими — вже на початку XX ст.

  На свіжопридбаних десятинах, край лісу, над річкою споруджується модерновий палац з башточками. Проект був виконаний архітектором Павлом Голландським, котрий працював над багатьма замовленнями родини Терещенків, переважно в Києві.

  Розбіжності щодо точного часу побудови — ті ж самі. Найчастіше зазначається кінець XIX століття. Проте в ті роки Павло Іванович був лише початківцем, а отже навряд чи був гідний працювати на багатіїв. Тож скоріше за все палац у Денишах будується між 1905-10 роками.

  Симетричний фронтон двоповерхового палацу було прикрашено ліпниною. Доволі скромний портик з невисокими сходами виглядає порівняно демократично в порівнянні з високими парадними брамами минулого.

  Оригінальне виконання другого поверху, де чергуються оздоблені фальшиві та суворі справжні вікна з великим та багатим панорамним вікном посередині.

  Башта ліворуч при загальній симетрії ніби натякає, що була і права вежа, але якщо це і так, то від неї нічого не залишилось.

  Легенди кажуть, що мільйонери Терещенки вимостили підлогу золотими, але аби не ходити по імператорському лицю, клали їх на ребро. Або що підлога та була скляна, а під склом плавали коропи. Що тут гостював імператор, якого Терещенки катали на санях по цукру як по снігу. (Чи не про кожен маєток Терещенків є подібна історія. Цукрозаводчики за народною уявою так і мали чинити).

  Та цілком слушно розвіює легенди Блека: прагматичні Терещенки замість золота і скла використовували новий сучасний матеріал — бетон.

  Хоч люди все не вірять і час від часу шукають багатства цукромагнатів. Ніби навіть щось знайшли, в усякому випадку шмат з кута будинку вивезли якісь чорні археологи.

  Місцеві жителі твердять, що опікувалась палацом вдова Федора Артемійовича Терещенка — Надія Володимирівна (у дівоцтві Хлопова). Для неї у збудованих поруч теплицях вирощували екзотичні фрукти.

  Як ви розумієте, тривало це до 1917-го. За революції палац розграбували й поступово, ще до Другої світової війни перетворили на руїну. Кажуть, що ще в радянські часи нащадки Терешенків планували власним коштом відбудувати маєток, та їм не дозволили.

  Дениші відомі скелелазам усієї країни, гранітні скелі над Тетеревом ніби спеціально пристосовані для тренувань. Сама ж річка у цій місцині — це більшу частину невеличкий потічок.

  Справа в тому, що за течією річку перекриває цілий каскад дамб, з яких, здається, найбільша — саме під Денишами. (Вона мені конкретно нагадує споруду з фільму «Утікач» з Гарісоном Фордом.)

  Утворене внаслідок цього Буківське водосховище добряче шкодить ще одній місцевій пам’ятці, древньому Тригірському монастирю та його давнім печерам.

  Його заснував у 1575-му році князь Володимир Житомирський (хоч і в цьому випадку не все однозначно). Спершу як Пустинський і приписаний до «монастыря Бердичевскаго ради леса и риб». Потім обитель палять і відроджують вже в першій половині XVII ст. за фінансування Миколая Воронича.

  Монастир зазнає нової руйнації під час Хмельниччини. Новий ще дерев’яний Преображенський храм будують в 1685-му. На деякий час обитель стає наполовину греко-католицькою, а наполовину — православною.

  Монастир обростає землями, навколо зі слободи постає нинішнє село Тригір’я, назване так від трьох місцевих гір. Першу муровану будівлю — одноповерховий братський корпус — будують 1782-му (між іншим, з боку річки корпус є двоповерховим).

  Після відомих польських подій монастир стає стовідсотково православним. Хоча же довгий час тут діяла «виховна колонія» для уніатських священиків. Від 1854-го починається перебудова Преображенської церкви у камені, яку завершать аж в 1873-му.

  У радянські роки тут розташовувалась сільська школа. З 1993-го — діє Свято-Преображенський чоловічий монастир.

Джерело: tutbuv.com

Новини Житомира