Звісно, у орди це називається ремонтом: сучасні яничари схильні до евфемізмів. Але ми маємо називати речі своїми іменами, — якщо хочемо осягнути Царство Небесне, шлях до якого простеляється із таких ось храмиків.

  Бог довготерпить, бо любить усіх Своїх дітей — лихих і добрих, дрімучих невігласів і тонких інтелектуалів. Проте у нас часу вже немає. Новітні вандали чимдуж пиляють на дрова чи розбирають на цеглу найкращі українські церкви, а на їх місці зводять дешеві макети (щоб не сказати маркети), в яких засадничо відсутній Дух Святий. Адже не нами сказано — хто не любить ближнього свого (в тому числі і рідний народ), той не любить Бога.

  Та досить пафосу — перейдемо до фактів.

  На осінь 2013 року триверха івановицька церква позбулася двох верхів — над бабинцем і вівтарем. Замість вишуканих бань із заломами та різьбленими ригелями з’явилися примітивні металопластикові перекриття і московські цибулини із того ж матеріалу. При цьому обидва ковані хрести вишуканого малюнку зникли безвісти. Вівтар ізсередини по-варварськи оббито вагонкою і зашито гіпсокартоном. Поруч із храмом в безпорядку валяються рештки дзвіниці, від якої не лишилося навіть світлини. Хоча ні, певний порядок є: хтось охайно попиляв на чурбачки і склав на купу те, що колись було дубовими брусами церкви та дзвіниці. Дрова завдалися найвищого гатунку — деревина як новенька!

  Нинішні хазяї як мантру повторюють тезу про аварійність храму, однак уважний огляд свідчить про непоганий стан пам’ятки. Так, ремонт потрібний, але ж ремонт, а не знищення останнього.
«Одне Я маю проти тебе — що ти покинув свою першу любов…» (Апокаліпсис 2, 4).

Джерело: parafia.org.ua

Новини Житомира