Про це повідомляє ukrainaincognita.com.

  Варто сказати зразу – кар’єр є закритим об’єктом і потрапити на його територію можна лише із згоди керівництва, й лише тоді, коли точно не проводять вибухових робіт. Практично біля контори управління є оглядовий майданчик, з якого прекрасно видно весь котлован кар’єру – лише на цей майданчик можуть пустити туристів. Але навіть цього достатньо, щоб зрозуміти усю масштабність та велич Лизниківського родовища, яке почали розробляти ще у 1898 році.

  Цікаво що сучасна назва села – Лизник, але раніше його називали Лезник, і підприємство офіційно називається «Лезниківський кар’єр», причому розташоване воно не у самому селі, яке було засноване у 1890 році, практично одночасно з кар’єром, а у селищі Червоногранітне – його утворили на базі кар’єроуправління у 1946 році. Нині у Лизнику мешкає близько сотні людей, у Червоногранітному – близько півтисячі.

  Важко уявити, яким чином добували величезні гранітні брили на початку минулого століття, але після більшовицької окупації видобуток почав відбуватись досить активно і червоний лизниківський граніт став досить популярним. А після того, як його відкрив для себе архітектор Щусєв – граніт із цього родовища став всесвітньовідомим й отримав назву – ленінський.

  Мабуть, ви вже здогадались, що саме червонястий лизниківський граніт послужив основним матеріалом оздоблення мавзолею Леніна. Хоча більшість нас хотіло б щоб не було не лише мавзолею, а і самого Леніна – кривавого диктатора, який перекреслив 70 років української історії, але з пісні слів не викинути – мавзолей диктатора у Москві є справжнім архітектурним шедевром і його знають в усьому світі.

  Перших два мавзолея були дерев’яними – усі розуміли що то тимчасові споруди. Постійне місце перебування забальзамованого тіла почали зводити у 1929 році. Архітектором призначили Олексія Щусєва – одного із небагатьох представників дореволюційної школи архітекторів, які не емігрували й прислужились новій владі. Щусєв сам їздив по країні й шукав камінь, який би підійшов для оздоблення бетонно-цегляної піраміди мавзолею. Більшість цього каменю він знайшов на Житомирщині. Так підлога і сходи викладені габро із села Сліпчиці, темно-сірі брили зовнішнього оздоблення – головинський лабрадорит, напис «Ленин» зроблено на чорній брилі із Кам’яного Броду, а червоний, основний, камінь – це граніт із Лизника. До речі, усі села розташовані недалеко одне від одного.

  В радянський період в Лизниківському кар’єрі добували переважно великі брили, які розходились по всьому Союзу. Добували нещадно, постійні вибухові роботи порушили монолітність шарів, тому вже у 90-ті роки в розвіданих горизонтах добувати брили стало нерентабельно, а використовувати такий граніт виключно на щебінь та бут – це просто перейти від комп’ютера до рахівниці…

  У 21 столітті роботи у кар’єрі майже зупинились, насоси вимкнули й котлован наповнився водою – здавалося що все, легендарне родовище припинить своє існування. Але новий власник (подейкують що із Росії) відновив добування гранітних блоків, а з ними і решти асортименту граніту. Щебінь  та відсів у величезних кількостях пішов на будівництво траси Львів – Київ – Харків (Е-40) перед ЄВРО 2012, а у 2013 році цілі залізничні ешелони (до кар’єру прокладено залізницю) із гранітною плиткою їхали на Сочі – перед зимовою олімпіадою 2014 року замовлення на «лєнініскій» граніт було дуже великим. Нині підприємство працює у звичайному режимі – в дальньому куті вахти добувають блоки, розробляється нижній горизонт, по всій території підприємства розкидані терикони гранітного відсіву, купи буту, щебеню, у рівненькі стоси складена бруківка, а у металеві сітки рівненько спакований габіон – спеціально підібраний і підігнаний рівновеликий бут. Роблять тут і поліровану плитку – це дуже дороге задоволення по кишені лише … хто зна кому. Кар’єр, із понад столітньою історією, найвідоміше родовище граніту в Україні продовжує працювати.

Текст та фото Романа Маленкова, ukrainaincognita.com