Коронавірус вніс великі поправки в наше життя і цілком ймовірно закрив на рік можливість для вільних подорожей світом. Втім, це створює нагоду краще пізнати Україну.

  Букви починають розповідати про найцікавіші місця України з Житомирщини.   І якщо ви скажете, що там немає нічого цікавого, так це неправда. При чому як природного, так і створеного людськими руками.

  Камінне село і ступня Бога в азаліях

   Природний заказник Камінне село  знаходиться в Житомирській області, приблизно в 30 км від “Варшавської траси”. Їхати треба через Коростень до села Рудня Замисловицька.

  Камінне село чи український стоунхендж, як його називають, це найдивніше природне явище в Україні. Фактично – це розкидані по лісу велетенські камені, розмір яких сягає невеличкого будинку і справді схожі на давні залишки сіл в інших регіонах, тільки от без вікон і дверей.

  Існує кілька версій походження цих валунів. Зокрема, що брили були принесені 20 тис. років тому льодовиком, хоча це малоймовірно, адже інших слідів льодовика в околицях не знайдено. Інша гіпотеза:  гранітні валуни – це виходи на поверхню українського кристалічного щита, потужної геологічної платформи, яка простягається від Волині аж до Азовського моря. За оцінками геологів валунам по 2 мільярди років і вони з’явились тоді, коли на планеті виникали лише перші форми життя.

  Крім географічних і є і народні версії виникнення «села» –  за однією з таких легенд, бог навідався в село під виглядом жебрака, проте ніхто з місцевих не дав йому й кусеня хліба. Тоді бог розгнівався й перетворив село на камінні брили. Тут є навіть Божий камінь, де лишився слід його ступні.

  Крім того, валунам приписують чудодійну енергетику.

  Одразу в Камінному селі зникає мобільний зв’язок, тому блукати без гіда там не варто.

  У середині травня як біля Камінного села, так і на лісових масивах Городницького лісгоспу можна споглядати як цвіте азалія понтійська, реліктовий рододендрон родини вересових.

  Рослина має дуже сильний запах, а ефірну олію рослини використовують для виготовлення мила та парфумів.

  Про те як квітка потрапила на Полісся теж є чимало легенд і більшість з них пов’язана з навалою татар.  У романтичній версії квітку привезла і посадила дочка татарського хана, сумуючи за домівкою. За іншою — насіння азалії було талісманом татарських завойовників, яке вони носили на грудях, зашитим у торбинках. Там, де падали на землю вбиті воїни, і проростали квіти.

  Цікаво, що саме з Полісся ця квітка потрапила у Західну Європу, її знайшов і завіз туди відомий парковий пейзажист кінця ХVШ — початку XIX століття ірландець Діонісій Міклер, який багато працював на Волині і створював парки у Мізочі, Боремлі, Заборолі, Шпанові, Млинові.

  Щоб потрапити в Городницький парк, треба їхати в смт Городниця (від Києва 229 км).

  Парк закладений парк у 1880–90 роках князем Чарторийським, Створення парку відбувалося одночасно з будівництвом Городницького фарфорового заводу. У І-й пол. ХІХ ст. на території парку існувала Городницька фортеця. У парку ростуть 42 деревних і 20 чагарникових порід, в основному місцевої флори.

  Крім природних парків вздовж Житомирської траси розташовано ще багато кар’єрів, які зараз заповнились водою і стали місцями для купання.

 Кар’єр «Високий камінь» – одне з таких мальовничих місць. На території кар’єру є глибоководне озеро і стрімкі скелі, флора багата соснами й березами. Завдяки такому поєднанню, ці місця схожі з пейзажами Карелії.

  Папірня 16 століття і незвичні костели

  В цілому Житомирщина – це край втрачених і занедбаних пам’яток. Але дещо все ж там збереглося.

  Наприклад, замок Радомисль. Історія споруди сягає 16 століття, коли ченці Києво-Печерської Лаври збудували тут свою «папірню» – фабрику з виробництва паперу.

  Але, оскільки будівництво велось в непрості часи, то ченці вибрали добре укріплене місце – на скелі, оточеній з усіх боків водою.

  Фортеця мала товсті мури завтовшки 1,5 метри з бійницями та трьома виносами для збільшення кутів обстрілу. А всередині «папірні» було джерело води, яке дозволяло довго тримати оборону.

  Але в часи Руїни фортецю таки було зруйновано. Потім в 19 столітті будівлю відновили з червоної цегли під керівництвом інженера Пекарського, і з 1902 року колишня «папірня» стала слугувати млином для навколишніх районів.

  З 2007 відновленням фортеці займалась Ольга Богомолець. Зараз тут знаходиться музей української домашньої ікони та міні-готель.

  У Лебедівці Новоград-Волинського району є незвичний костел Святого Станіслава.

  Храм збудований у 1925-1927 роках. Як розповідають мешканці, дозвіл на будову храму був підписаний самим Леніним, хоч храми тоді і забороняли будувати.

  Втім за Сталіна він звично побув сховищем для зерна.

  Костел побудований за чотири роки майстрами Свідерськими з дерева та без цвяхів.

  Ще однією цікавою точкою Житомирщини є село Солотвин, що знаходиться по дорозі з Житомира в Бердичів. Село відоме не саме по собі, хоч і існує вже понад 4 століття. Але для любителів інстаграму там є одне місце, де вони дуже полюбляють фотографуватися. Це острів кохання.

  Насправді, це невеличкий рибальський будиночок, до якого веде романтичний підвісний дерев’яний місток через воду. Будинок побудували ще у 19 столітті, навряд чи сподіваючись, що він стане мекою для бажаючих зробити гарне фото.

  Окрасою Бердичева є монастир босих кармелітів – це величний архітектурний комплекс з оборонними стінами, баштами і прекрасним костелом в стилі бароко.

  Монастир стоїть на горі над річкою Гнилоп’ять. Монастирські будівлі, обнесені валом з підйомним мостом і гарматами, були добре укріпленою фортецею, в якій постійно знаходився гарнізон для захисту монастиря від нападів татар та козаків.

  За легендою, власник Бердичева, київський воєвода Януш Тишкевич перебуваючи в турецькому полоні, побачив сон, у якому ченці-кармеліти молилися за його визволення перед іконою Богородиці. Тишкевич уві сні дав обітницю Божій Матері, що збудує в Бердичеві монастир на її честь. Невдовзі по своєму поверненню з полону Януш Тишкевич заснував монастир і згодом подарував йому чудотворний образ Божої Матері, який здавна зберігався в будинку його предків.

  В 1630 році Тишкевич віддає свій замок католицькому ордену босих кармелітів для розташування кляштору. А в 1634 році бердичівські кармеліти закладають підземний Маріїнський костел, будують торгівельні склади, крамниці та інші господарські будівлі.

  У 20-х роках ХХ століття в монастирі таборували більшовики зі Щорсом, а під час другої світової значна частина монастиря була зруйнована. Відбудовувати його почали лише 1970-х.

  Неподалік від Бердичева є село Городківка. Тут знаходиться один з найкрасивіших і єдиний в Україні неоготичний костел Святої Клари.

  Костел поєднує в собі елементи романського стилю й готики.

  Спорудили костел Св. Клари польські майстри на чолі з архітектором Яблонським за заповітом Клари Івановської. Саме цим шляхтичам належало село з 18 століття. В радянські часи костел був перетворений на комору, орган та внутрішні розписи були знищені. Але ззовні костел добре зберігся і зараз знову служить вірянам.

  Маєтки Терещенків

  Цукрові магнати Терещенки наприкінці позаминулого століття активно вели бізнес на Житомирщині і будували тут свої маєтки. Так що ними навіть можна зробити маленьку подорож на день.

  У 1870 Федір Терещенко вирішив вирощувати у Червоному цукровий буряк і будувати цукровий завод.

  А потім і сам вирішив оселитися. І купив палац у вдови Ванди Грохольської, побудований у 1851.

  Маєток площею 58 гектарів був обгороджений муром, і на його території, окрім палацу, свого часу розташовувалися будинки для прислуги, озера, а ще – парк із липами, кедрами та корковими деревами.

  Однією з окрас парку є чавунна копія скульптури «Три грації». Її оригінал, виготовлений у ХVI столітті скульптором Жерменом Пілоном, зберігається у Луврі. Скульптуру відтворили на замовлення Терещенка, стилізувавши її під фонтан.

  У самому маєтку був театр, а молодший син Федір тут часто влаштовував бали.

  Крім того, навчаючись в політехнічному інституті, він побудував в селі авіамайстерні та аеродром. Відомо, що Федору допомагали Ігор Сікорський та Петро Нестеров. А випробувачем літаків у Терещенка була Любов Голанчикова – одна з перших жінок-льотчиків.

  Після революції Терещенки вимушені були тікати закордон, палац більшовики перетворили на сиротинець, а потім на училище. А посуд з будинку ще й в 90-ті можна було знайти в місцевих мешканців.

  Дограбували палац у 90-х, коли покрали навіть риб з фонтану.

  Зараз 10-ту частину палацу займає жіночий монастир.

  Крім маєтку в Червоному також можна поїхати у село Турчинівка, де розташований палац Уварової, доньки Федора Терещенка. Маєток звели у 1899 році.

  Чоловік Уварової втік у Францію на початку революції, а графиня ще якийсь час жила в маєтку. Скромно, без прислуги. В селі розповідають легенду, що коли прийшли більшовики, то не впізнали графиню в простій жінці, що відкрила їм двері, а вона зробивши вигляд, що пішла кликати господиню, втекла через чорний хід.

  А в 1848 році в Андрушівці було зведено цукровий завод. Цей завод привернув увагу  Терещенків і вони у 1869 році придбали підприємство. А разом з ним і маєток напівзбанкрутілих Бержинських та 18600 десятин землі. На замовлення Миколи Терещенка палац Бержинських перебудували у стилі французького ренесансну. Це була одна з літніх резиденцій родини.

  В роки громадянської війни в споруді спочатку розташовувався революційний комітет, а з 1920 року – штаб кінної армії Будьоного. Червоноармійці розграбували палац, а при відступі взагалі хотіли його підірвати. Проте місцеві вмовили залишити споруду під приводом, що відкриють там школу. Там вона працює і досі.

  Садиба Терещенків в Денишах була побудована за проектом архітектора Павла Голандського наприкінці XIX -на початку XX сторіччя.

  Маєток виглядав настільки багато, що ходили легенди, що під його скляну підлогу запущене озеро з рибою. Інша легенда каже, що насправді підлогу було вимощено золотими монетами, та щоб не ходити по імператорському обличчю, зображеному на монетах, їх ставили на ребро. А ще біля маєтку начебто була цукрова гірка з якої, ніби по снігу, каталися на санях.

  Судячи зусього, легенда про гірку є продовженням іншої легенди, як один з Терещенків стватався до нареченої. Її батько ж відповів, що весілля буде лише тоді, коли земля побіліє. На ранок навколишні землі були засипані цукром, а наречений по ньому заїхав на санях за обраницею.

  Втім нині від колишнього багатства в Денішах лишились лише зовнішні облуплені стіни. Від садиби залишилась лише вежа, частина західної стіни та частина фронтону зі сходами.

Новини Житомира

  Веломандрівник із Житомирщини Петро Грушко опублікував добірку власних світлин зі своїх подорожей, де поділився, якими побачив панські маєтки та палаци нашої області.

  На жаль, спостерігаємо невтішну тенденцію, що все більше дійсно архітектурних шедеврів зникає в Україні. Не є винятком і Житомирська область.

  Наразі розробляється мапа подорожі, на реалізацію проекту залучатимуть грантові кошти.

  Вкотре хочемо поділитися світлинами, які зробив веломандрівник із Житомирскої області Петро Грушко.

  Світлини з подорожі цікавими туристичними маршрутами Житомирської області опублікував житомирянин Сергій Дехтяренко.

  Світлини з подорожі цікавими туристичними маршрутами Житомирської області опублікував житомирянин Сергій Дехтяренко.

   На каналі ESCAPE в Ютуб вчора, 24  липня, було опубліковане третє відео проекту ESCAPE, ініційованого житомирянами. Цього разу — колись величні палаци Терещенків в Житомирській області.

   Про це повідомила на своїй сторінці у Фейсбук громадський діяч Олена Терещенко.

  Путівником «Чотири мандрівки Житомирщиною» відвідав 8 сіл нашої області. Бровки Перші, Волиці, Яроповичі, Ходорків, Івниці, Стара Котельня, Іванків і Ліщин – усі вони ховають свої перлини архітектури і природи.