До того ж ця пара найповажніша, адже прожила у шлюбі 63 роки. Здавалося, вже стільки тих десятиліть за спиною, як кетягів на калині, але той день, коли Фелікс Михайлович та Ганна Йосипівна стали на весільний рушник, обоє пам’ятають детально, ніби тільки учора їм кричали: «Гірко!» – розповідає редакція газети «Малинські газети».

  — І не тільки «гірко», — посміхається дідусь. — Односельці в один голос бажали нам дожити до золотого весілля. Проте ми з дружиною пішли далі: три роки тому відгуляли діамантове, проживши разом 60 років. Тепер узяли курс на нову «вершину» — залізне весілля, яке святкують «молодята», котрі у парі — 65 років.

  Слухаючи співрозмовника, оглядаю скромну оселю Журавських. У числених знімках на стінах — ціла історія їхньої родини. Ось, в окремій рамці, — весільні світлини. Незважаючи на скрутні часи, у Ганни Йосипівни модна весільна сукня. Біла, немов сніг, з ніжним мереживом. Доповнення до вбрання — пишний вінок і довга фата. Поряд із нею — статечний наречений, котрий ніжно тримає руку своєї обраниці.

  — Зустрічалися ми мало, — продовжує Фелікс Михайлович, відволікаючи мене від перегляду світлин. — Адже знали одне одного давно, обоє виросли у Бучках. Правда, закінчивши школу, Ганна на три роки виїхала до тітки у Київ, працювала там на взуттєвій фабриці. Однак я про неї й дня не забував. Ганна хоч і молодша на вісім років, але одразу припала мені до душі: маленька, тендітна, працьовита, щира, добра. Я був сиротою, жив сам у батьківській хаті. А знаєте, яке життя у холостяка? У каструлях — порожньо, у хаті хоч і чисто, але немає затишку, який може створити жінка. Якось повернувся додому, а на душі так тяжко, бо ніхто не зустрічає, ні дружина, ні діти. «Досить, думаю, ходити нежонатим, як не крути, за плечима вже 28 років, треба влаштовувати життя». Ці міркування перервав стукіт у двері. Відчинив і побачив на порозі Ганну. Щось покликало її назад у село. Дівчина саме поверталася з лісу і принесла мені чорниць. У той момент зрозумів: ось моя наречена.

  Фелікс Михайлович та Ганна Йосипівна одружилися у липні. На свято зійшлося ледь не усе село, так тоді було прийнято. Музики вигравали дотемна, потім селом линули одна за одною пісні.

  — Якби колись мені сказали, що нам на двох із дружиною буде 176 років, нізащо б не повірив, — веде далі чоловік. — Життя промайнуло, як один день, у роботі та турботах. За цей день, здається, і натомилися, і нажурилися, але не налюбувалися одне одним. З першими променями сонця прокидався і біг у колгосп, де спочатку пас худобу, потім був їздовим. Ганна також схоплювалася з ліжка разом зі мною, готувала сніданок і поспішала на ферму, до поросят та телят, за якими доглядала. Поверталися додому пізно. І знову бралися за роботу, бо тримали чимале господарство: бичків, овечок, дві корови, свиней, домашню птицю. А ще обробляли чималий город.

  — Радості не було меж, коли народилися діти, — долучається до розмови Ганна Йосипівна. — Але, зрозуміло, й клопотів додалося. Адже у колгоспі працювали за «галочки», а щоб зібрати дітей до школи, придбати взуття та одяг, потрібні були гроші. Тож із чоловіком возили на базар полуницю, розпродували ягоди й купували малим обновки. З Феліксом мені пощастило, він чоловік роботящий. Брався за будь-який підробіток. Навіть в’язав березові віники та продавав їх на базарі. Пам’ятаю, виготовив сім тисяч віників, аж пучки на пальцях попухли від роботи. Дітей також змалечку привчали до праці. На рівні із дорослими сини та доньки заготовляли хвою, яку на фермі перемелювали на борошно і підсипали у корм свиням та коровам. Нашу родину інакше як трудоголіками у селі не називали. Фелікс також любив експериментувати на городі. Хоч наші поля — не Херсон, але він завжди насаджував чимало кавунів, які виростали, як вгодовані кабанчики, соковиті, солодкі. Смакували ними аж до Нового року. А ще чоловік дуже любив співати, про нього навіть казали, буцімто краще бере ноти, ніж Поплавський. На кожному весіллі він був першим гостем.

  — Не ревнували? — допитуюся у Ганни Йосипівни.

  — Бувало, й крутило, адже чоловік завжди був у центрі уваги, умів жартувати, — посміхається бабуся. — Однак мовчала, адже довіряла йому. Бачила щире ставлення до себе та дітей. До того ж коли між чоловіком та дружиною немає довіри, яка це сім’я?

  — Навчитися слухати одне одного, ось що головне у спільному житті, — підхоплює розмову Фелікс Михайлович. — А ще відкрию таємницю, як дожити до діамантового весілля. Що б не сталося, адже правду кажуть, немає дому без грому, не йдіть з хати до батьків, друзів, родичів. Лягайте спати удвох, хоч і спиною одне до одного. До ранку обов’язково помиритеся. І, звісно, цінуйте свою половинку, бережіть. Хоч і кажуть, ніби любов з роками згасає, то — неправда.

  На цих словах чоловік намагається увімкнути телевізора. Каже, з першої картинки на екрані усе зрозумію про його почуття до дружини. Коли засвітився блакитний екран, побачила на ньому заставку, на якій Фелікс Михайлович ніжно обіймає Ганну Йосипівну. Навколо стареньких стоять щасливі й радісні діти, онуки, правнуки.

  — Ну, що зрозуміли? — цікавиться чоловік, втираючи скупу сльозу.

  — Вогонь вашого щирого кохання, яке пронесли через шість десятиліть, не тліє, а досі горить, зігріваючи теплом дружну родину. А разом із тим й далі розростається гілля родового дерева Журавських: чотирнадцять онуків, шість правнуків, — кажу йому.

  Фелікс Михайлович лише кивнув головою на знак згоди. І, соромлячись своїх сліз, ще міцніше притис до себе Ганну Йосипівну.

Новини Житомира