Орден «Народний герой» народ сам придумав, сам «зібрав срібло», сам висунув кандидатів і сам нагородив, - пишуть у соцмережі.

Одним із таких героїв є наш друг, товариш, побратим - старшина Улітенков Сергій Олександрович. Справжній чоловік, патріот своєї Батьківщини, вірний друг та бойовий товариш в якому не було жодних сумнівів за будь-яких обставин. Саме так відгукуються про нього товариші по-службі та друзі. Користується авторитетом як серед підлеглих, так і серед командування батальйону та частини.

Вже понад 12 років Сергій віддав Збройним силам та своїй країні. За плечима досвід миротворчих операцій, багатьох навчань в Україні та поза її межами, а також бойовий досвід. З самого початку він на передових рубежах. Пройшов не мало, а зробив ще більше. Приймав безпосередню участь в боях за висоту Савур-Могила, с. Степанівка, н.п. Міусинськ, тримали оборону в Боково-Платово, Червона Поляна, Ілірія, Лутугино, Піски, Дебальцево, Луганське. І завжди попереду.

11 серпня 2014 при переміщені із с. Степанівка першим помітив ворожу замасковану зенітну установку та з озброєння БМП знищив її. Пізніше, в районі селища Ілірія, помітив диверсійно-розвідувальну групу противника. Прицільним вогнем з кулемета знищив снайпера та кулеметника, біля яких знайшли провід та вибухівку, тим самим не давши змоги противнику замінувати та підірвати укріплення. В січні 2015 після підриву БМП отримав контузію, але залишати поле бою відмовився. Наприкінці січня – на початку лютого керував діями підрозділу на взводному опорному пункті «Балу», де з бійцями 128 бригади тривалий час стримували навіть танкові атаки противника. Там же вивів з ладу ворожий Т-72, поціливши в нього двічі з РПГ. До червня місяця під постійними мінометними та артилерійськими обстрілами разом з іншими хлопцями стримував противника на околицях смт Луганське. 6 червня відбувся черговий наступ противника, і через особливості розташування опорного пункту противнику вдалось підійти на відстань 100-150 м. Під час відбиття цієї атаки противник почав обстрілювати наші позиції з мінометів. В той день було багато поранених та були загиблі. Сергій теж отримав важке поранення голови. Потім боротьба лікарів за його життя, тривале лікування, реабілітація. Лікарі кажуть, що якби не каска то він не вижив би. А каска і бронежилет і справді були як їжак, - повністю в осколках. Як справжній професіонал, він ніколи не нехтував засобами захисту, що радив та примушував робити своїх підлеглих та товаришів. На одне око Сергій бачить на 17 %, і відсутній фрагмент черепа. Проте, це не завадило нашому герою повернутися до себе в роту. Він знову разом з своїми хлопцями на передовій, він знову виконує свою чоловічу роботу.

«Це не лише моя нагорода – розповідає Сергій – таку нагороду не менше ніж я заслуговують і мої бойові товариші – Шевчук Олександр, мій механік-водій, який за будь-яких обставин, а їх було дуже багато, був готовий їхати – в атаку, значить в атаку, відступати – значить відступати; Блохін Дмитро, який повністю віддавався в боях, неодноразово надавав медичну допомогу своїм пораненим товаришам, і вправно володів гарматою бойової машини, знищуючи неодноразову ворога, Діму, доречі, теж було важко поранено під час бою там де й мене; Кулініч Андрій – кулеметник, справді сміливий, справжній боєць, який під час відбиття нападу противника загинув в бою на опорному пункті «Балу». І таких хлопців у нашому батальйоні багато. Старшина Радіо Руслан, який після двох поранень продовжує виконувати бойову задачу на самій передній лінії, завдяки швидкому прийняттю рішень якого неодноразово залежало життя та здоров’я його підлеглих та виконувались самі складні завдання. Це по-справжньому героїчні та хоробрі українські воїни, але жоден з них не отримав заслуженої ними в боях нагороди, навіть посмертно!» – завершив Сергій.

Командування батальйону та частини неодноразово представляли Сергія та інших хлопців до вищих державних нагород, подавали документи до вищого військового керівництва, але незрозуміло по якій причині жодної з них йому так і не було присвоєно. «Коли він у важкому стані знаходився в реанімаційному відділені, - розповіла його дружина Катя,- то телефонували з вищого державного керівництва та намагалися заспокоїти мене присвоєнням чоловіку вищої державної нагороди. Не пам’ятаю прізвищ тих посадовців хто дзвонив, бо в ті дні, коли близька тобі людина бореться за своє життя, голова навіть не намагалась запам’ятовувати якусь інформацію. Проте, до цього часу він так нічого і не отримав».

Під час вручення нагород колекціонер та волонтер Андрій Боєчко сказав:« Якщо народ має право одягати, годувати, взувати армію, то має право і нагороджувати». Це все так, проте хочеться щоб не лише люди підтримували та цінували те що роблять такі військові, а й держава оцінила патріотизм та відданість їй, а також життя та здоров’я якими прості хлопці та їх рідні платять з дня-вдень.