«Мої колишні товариші дивуються і сміються з мене, чому я не їду жити за кордон, і ще, коли я їм казав, що зараз як ніколи полюбив свою країну, свою землю, коли став її захищати, то теж дивуються. Вони ніби соромляться так сказати, або й не відчувають того… » - ділиться 24- річний старший солдат 80 бригади Роман.

«Я напівполяк, з батьками та молодшою сестричкою проживав до війни на Львівщині, навчався у українсько-польській школі, багато моїх друзів поїхало здобувати освіту та працювати до Польщі. А я ні. Я для себе вирішив навчатись, жити і працювати тільки в Україні… Ми маємо змінити країну разом, бо якщо не ми, то хто?»

«Найбільше, що я любив робити до війни, це мандрувати на велосипеді по українських селах.. Коли я ще ходив у школу, тато подарував мені крутий ровер гірський, на той час у нас в містечку я один мав такий... До цієї пори вдячний за нього батьку». - продовжує солдат.

Очі глибокі, вдумливі, чисті.. А погляд.. Погляд людини, яка бачила війну, - пише на своїй сторінці у Facebook  волонтер Світлана Іщук.

«Після школи Роман навчався в академії на юридичному факультеті, по закінченню в 2014 році відразу ж підписав контракт з ЗСУ, а через чотири місяці вже був на сході.

«Ми охороняли Луганський аеропорт, був там місяць,сильно захворів і з високою температурою мене відправили до Харківського шпиталю..А через п’ять днів там була справжня бойня, тоді ж загинуло багато моїх товаришів з роти… Виходить, що хвороба врятувала мені життя».

Рома замовкає, обличчя стримане, спокійне, тільки от блиск вологих очей видає його...

- Ти був у театрі?- питаю, бо якраз записувала бажаючих учасників бойових дій на концерт ансамблю танцю України ім. Павла Вірського.

- Так один раз.

- На виставі чи на концерті? – допитуюсь у хлопця.

- На нагородженні…

«Ось так я і довідалась, що цей кароокий скромний хлопець із Львівщини - Народний Герой України, але про це він сказав по-військовому коротко :"За сумлінне виконання військового обов’язку і все.... Ось такі вони, справжні.

Я спілкуюсь з Ромкою вже три дні…Побував він вже і в театрі за цей час, і в клубі "Пролісок ", де сітки допомагав плести, і разом піцу їли, і жартували… Гарний хлопець…

Час від часу поверталась розмова і до війни… Вона в’їлась вже в кожну клітинку і оминути цю тему в розмові просто не можливо..
Ромка місяць як приїхав з-під Авдіївки… Повертається туди знову…», - пише волонтер.

- Реально важко психологічно довгий час без ротації.. Шість місяців - це довго і це морально виснажує.. Як і те, що у відповідь на обстріл не має команди відповідати… Сидиш і думаєш, хто ти: якщо солдат, то чому не відстрілюєшся? І себе ніби починаєш не поважати за це… від цих думок можна з глузду з’їхати…

Мій другий дім зараз - схід, вдома буваю дуже рідко..І ще там дуже сумуєш за рідними…

- А спробуй-но пиріжка з вишнями, припрошую свого гостя у "Проліску"

- Домівкою пахне...».