Волонтерський фотопроект «Якби не війна» продовжує розповідати історії наших Герої.
«Діма завжди слухав старшого брата, старший був організатором, а Дімка – виконавець: що старший скаже, те Діма – партизан, не видасть, по всім стежинам пройде.
Він дуже любив тварин. По ньому було видно, що він буде медиком. Думали – ветеринаром, аж ні, вирішив людей лікувати.
Хитрющий був: навіть якщо щось станеться і його починаєш сварити, він казав: «Я відкуплюся, мене сварити не треба!» – поринає в спогади про сина мама Таня. – Дуже любив футбол, мабуть, прізвище Блохін так подіяло.
Великий добряк, веселун, він любив створювати свято. В школі його дуже любили – він зажди щось вигадував, активним був. І в медичному коледжі також.
В армію Діма потратив медиком. В нас в Новоград-Волинському військовий гарнізон, все таки, і коли постало питання чи йти працювати на «швидку» допомогу чи медиком в армію, то було вибране останнє, бо все одно пізніше б його призвали на службу. Тим більше, що він з сім’ї військових, йому це подобалось, любить форму. Відразу його взяли на контрактну основу.
Спочатку в частині вільної посади фельдшера не було, то він пішов в ракетно- зенітний дивізіон, а пізніше вже перевівся на посаду фельдшера. Його головна фраза тоді була: «Їх всіх потрібно вчити! Має бути дисципліна, дисципліна і ще раз дисципліна!»
«В АТО він з самого початку, тут навіть розмов ніяких не виникало. повертається жінка в події дворічної давнини. – Навесні 2014 їхній гарнізон вивели і вони поїхали спочатку на Херсон, а вже звідти на Донбас. А я тоді навіть не надавала тому значення, хто в 2014 думав, що таке буде війна!

Дімка просто прийшов з роботи, сказав: «Завтра зранку ми їдемо. Де мій рюкзак?»
І все. Все що ми знали – це те, що в них тихо-спокійно. Вперше я дізналась, що син в АТО, в червні – Савур Могила, коли їх там бомбили, коли пролилась їхня перша кров.
Їх обстрілювали страшно, з’явилися перші загиблі. Троє фельдшерів – Діма, Олег, що пройшов Ірак до того, і Богдан, ще молодший за Діму. Хлопці не були готові до такої кількості трупів, які треба було виносити з поля бою, крім цього треба було стріляти, щоб не лягти поруч. Вони були не готові до такої війни! Але хлопчики тоді вистояли!
Тоді, пам’ятаю, я в Новограді, мені телефонують дівчата й питають:
– В тебе Дімка в якій роті?
Кажу:
– Ну звідки я знаю?! І, взагалі, чому ви тут кіпішуєте?
– Таня, ти що з глузуду з’їхала?! Там на Савур Могилі таке відбувається!
– Та що там таке?
Я телефоную старшому сину, питаю:
– Саша, а де наш Діма?
– Ой, мамо, наш Діма в такій ж…
Він це все обговорював з братом, а мені ні слова…
– Саша, а тут моя подруга питає, яка рота?
– Та перша! Перший батальйон, перша рота 30-ї бригади!
Дзвоню подрузі, кажу дані, вона:
– Ой, Таня, в списку вбитих і поранених його немає.
Кажу:
– Ти в своєму розумі? Які вбиті? Які поранені? До чого тут мій Діма?!
А після цього я відразу в Інтернет, почала моніторити новини… Телефоную сину, а він не відповідає. Це я вже тепер розумію, який там телефон, в ті моменти… А тоді… слів не вистачає!
Потім була Степанівка, Сніжне, Боково-Платове... Це такі нехороші місця. Там був поранений один хлопець – Денис, його спочатку взяли в полон, а потім повернули на той блокпост, із запискою, що якщо хлопці не здадуться, то ввечері їх розстріляють.
8.00 ранку, мені телефонує Діма й каже:
– Мамо, якщо раптом що... то бувай.
– Що сталось?– питаю. Він вимкнув телефон.
Телефонує старший:
– Мамо, треба щось робити, бо їх там розстріляють…
Це був жахливий день… я в штаб. Прибігаю, там вже багато батьків зібралось. Я почала по-людськи з командуванням говорити. Прошу про допомогу. Батьки показують фото з тією запискою. А там і відео з’являється в youtube: 9 наших хлопців, в полоні, їх допитують. А потім я чую на відео: «Хто такий Блохін? От бачите, крім нього по вас ніхто не звертався, тільки він телефонував!»
Дімка, як виявилось телефонував, намагався хлопців забрати звідти. І ще чиясь мама телефонувала.
Почула те все. Ну що робити? До командування пішла: як це так – в нас мирний час, війни немає, значить треба домовлятися! Якщо нам кажуть, що цей блокпост розстріляють, то треба рятувати хлопців. Нас не послухали. Командування тоді почало нас обманювати. Я зібрала людей і ми перекрили дорогу. Не знали, що ще робити – їх просто розстрілювали. А люди ще обурювались, коли ми їх не пропускали. Говорили: «А що? Вони захищають свою Батьківщину, самі захотіли». Я кричала: «Це і ваша Батьківщина! Вони і вас захищають!!!»
А люди просто проїжджали повз – хто поспішав на якісь свята, хто ще кудись. А хлопців наших там могли просто розстріляти!
Питання тоді вирішилось – хлопців вивезли. Значить можна ж було це зробити і без того, щоб ми перекрили трасу!»
«Найстрашнішою була Степанівка: наші хлопці зачищають, за ними стоять. Наші зачистку зробили, а позаду прорив – і вони знову в кільці. В якихось соняхах… Багато вбитих…
Дімка ніколи не розповідав про це. Пам’ятаю, що дізнавалась все від інших батьків. І знову я на телефоні, видзвонюю кого можу…
Потім була Красна Поляна. Я знову думала, що це найстрашніше! Потім Лутугіно, коли їх знову бомбили. Це вже серпень-вересень був. Хлопці молоденькі. Декого вбили просто в Діми на очах… і знову безліч поранених. Це було надзвичайно страшно! І знову вони вийшли». – зі сльозами на очах продовжує Таня.
«Багато хлопців в полон потрапили. Пам’ятаю, у вересні вийшли ще двоє з полону (Таня називає їхні прізвища – ред.) В мене був блокнотик, де я ставила галочки біля кожного прізвища, кого звільнили.
Трохи пізніше більшість повернулася в частину. Їх вивели на ротацію, зустрічали цілим містом – оркестр, квіти. А Діма і ще декілька хлопців залишились, щоб погрузити техніку, бо ж її не можна було залишати. Коли він нарешті повернувся, їх зустрічали небагато людей: я, брат і ще кілька сімей інших хлопців прийшли. Наших зустрічали тільки ми… Образливо їм тоді було. Я тоді говорила: «Хлопці, ви – наші Герої! Ми ж знаємо, що вам довелося пережити!»
Їх відпустили на 10 діб. Я знову в штаб – які 10 діб? Сказали, що ротація, а хлопцям це порахували як відпустку. Хлопцям відпочити треба після цього літа. Прошу відпустку – її не дають! Максимум ще 15 діб. І так 25 діб вдалося вибити».
І вже 10 січня 2015 Діма повернувся в АТО. Щастя, Піски. А 29-го вони виїхали на Дебальцеве. Діма тоді не говорив мамі, але попросився навідником і за потреби виконувати функції медика. Бо тоді було багато мобілізованих, які вчились на зовсім іншій техніці: «3 тижні на блокпосту, щоденні артобстріли, атаки піхоти, БМП, танки. Танки по блокпосту їздили, як удома. Ти стріляєш – а їм нічого! Командиру телефонуєш, а він не відповідає. Просили, щоб хоча б нам снаряди підвезли протитанкові, бо ящики привезли, відкриваємо, а там протипіхотні. Стріляєш – і як об стіну горохом! 16 лютого підірвали мою «беху», а 17-го вже взагалі було страшно – такий гуркіт техніки, ніби нас вирішили просто стерти з лиця землі».
«І знову шалений страх! А Діма мені: «Мамо, все спокійно!». А я ж знаю, що це не так. – згадує Таня. – Це був блокпост «Балу», вони виходили останніми. Практично голими виходили, форма, речі згоріли. Виходили з обмороженнями – це ж лютий був. Якогось разу набирала його і телефон в кишені спрацював, чую матюки і крик: «Танки на нас!» Мене трясло нереально! Я почала знову всюди дзвонити, кажу, що по хлопцям танки їдуть, а мене всі заспокоюють, що там організований вихід з Дебальцево! Вже потім Діма розповідав, що вони на животах виповзали і виносили так товаришів».
«Ми чекали наказу, щоб вийти, нарешті отримали, почали виходити трьома групами. Я йшов у першій. Роздав зі свого медичного рюкзака все хлопцям, а натомість туди гранат набрав – ефективніше, ніж бинтами кидатись, якщо раптом щось. – жартує Діма. – А вихід був настільки «спланованим», що по нас навіть наші стріляли. Ніхто не попередив, що будемо виходити. Ми ракетниці взяли, але ж ніхто не знає, які сигнали подавати, то кажу хлопцям: «Давайте хоч будемо гімн співати, щоб розуміли, що свої!» Два тижні були в Артемівську потім, відпустки нікому не давали, а через два тижні нас відправили на Луганське, там і був до кінця квітня».
«...наступна відпустка була в кінці квітня, знову 10 діб, а 10 травня він знову повернувся. І знову, як і восени 2014, як і після Дебальцево – ні речей, ні медицини, нічого! Кожного разу ми самі забезпечували хлопців. Я ходила в наш медколедж: викладачі і дітки допомагали купувати форму і решту необхідного для хлопців-медиків. Медколедж, технікум, школи – ось хто забезпечував наших захисників!» – каже Таня.
І ось вчергове Діма їде на передову, дзвонить мені, розказує, що в них тепло, сонечко, вони відпочивають. Я зібралась поїхати провідати родичів, і сниться напередодні мені сон: 2 голуби сіли на підвіконня, я з ними розмовляю, і така думка промайнула – треба підрізати їм крильця, щоб вони не втекли. Хай вони будуть домашніми. Але я не встигаю! Одному підрізала, а іншому хотіла – а він відлетів і починає горіти! І я уві сні думаю – Боже, та що ж таке! Треба рятувати, бо згорить! Прокинулась і так мені не по собі стало… Минає після того зо два днііі, телефоную Дімі, питаю, як там у них, а він як завжди:
– Мамо, все добре, сонечко, засмагаємо!
Це було десь 10:30 ранку. Потім я набираю його пізніше, через хвилин 20, кажу:
– Дім, я мабуть, буду брати квиток і поїду до родичів! Розвіюся!
А він:
– Мамо, мабуть, поки нікуди не їдь. Поїдеш, коли тут все затихне.
– Що затихне? Ти ж тільки що сказав, що все спокійно, що ви засмагаєте!
– Ну, почекай…– і більше нічого не каже.
Я аж розізлилась трохи, що він мені голову морочить. Набираю, він вже не відповідає.
А після обіду мені телефонує Дімин побратим і каже:
– Олександрівна, трамайтесь…
Як тільки почула слово «тримайтесь», перше що запитала:
– Він живий?
– Так, – каже, – але в дуже важкому стані!»
Це було 3 червня 2015 року, селище Луганське на Донеччині: «О 5:45 почався артобстріл, я якраз на посту стояв, почув 3 залпи, передав по рації, почав спускатись в погріб, а кругом лише свист від снарядів. В перервах лише вибігали дивитись, звідки летить. Так тривало кілька годин. В 10:00 ранку моя зміна закінчилась. А в 11:20 мене і ще вісьмох хлопців поранило, двоє загинуло».
«Діма був важко поранений, але при свідомості, сам сказав, де йому перев’язати, що робити. Кілька разів думали, що він вже «200-й» – порваний був страшенно, кров хлестала постійно. От і сон в руку: один син при домі, а інший горів... Горе таке сталось. Після цього в сни вірю, вірю у все, що відбувається».
Спочатку Діму привезли в Артемівськ, потім Харків, потім Київ: «До Артемівська я не втрачав свідомості, роздавав команди, що робити, бо там деякі хлопці розгубилися. Почали побратимів перебинтовувати, каже мені:
– Що робити? Він не хоче!
– Що не хоче?! Ти ще питаєш його! – кажу. – Лізь в аптечку!
Поліз:
– Там нема нічого, там гранати!
Кажу:
– Будь-чим перебинтуй!
– Він не хоче, щоб його бинтували!
– Бинтуй! – я кажу. – Звичайно, що не хоче! Він скоро взагалі нічого не буде хотіти в цьому житті.
В Артемівську переліз на каталку і кажу: «Все, можете мене обробляти, бо я буду «відключатись»! До цього мені нічого знеболюючого не кололи, нічого не боліло, в шоковому стані був».
«Я поїхала до нього в Харків, – згадує мама. – Перед тим його показували в новинах, він веселий, жартував. Ще під наркозом був. Їхала в нікуди. Їхав зі мною старший син... Ні, ми не їхали, ми летіли в цей Харків. Там нас зустріли волонтери, відвели до Дімки.
Зайшла, а він лежить зелено-біло-синій весь. Просто ніякий. Брат також зайшов, в нього сльози покотились, і я його вигнала з реанімації – нема чого Дімі то було бачити.
Діма весь посічений, порвані артерії, вирвані шматки м’язів на руках і ногах, велика втрата крові. Крапельниці постійні, кров вливали.
Сиділа під реанімацією і думала: «Боже, скільки ж таких хлопців! А потім подумала – головне, що живий, а далі виходимо!»
«Лікування було тривалим. Воно триває й досі. За цей час Діма змінився,– каже мама Таня, – став серйознішим, але йому так само болить за всіх, він хоче всім допомогли! Таке й раніше було, а зараз ще більше загострилось. І в ньому зараз глибоко сидить поняття: «Це моя Україна! Це моя Батьківщина!» З’явилась ненависть до Росії, а я б цієї ненависті не дуже хотіла, бо там також є люди, які нам співчувають. Але, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло – Діма після поранення одружився. Він щасливий.
А я зрозуміла одну річ – нічого в цьому світі не відбувається просто так. І якби ми б і захотіли щось змінити, все одно буде так, щоб ми через ті чи інші події пройшли. Ми вже це все пройшли, і слава Богу! Я молю Бога, щоб більше до такого ніколи не повертатися. Головне, не забути і не повторити!
Які плани? Ніяких, мабуть. Я ще рік тому не могла подумати, що буду сьогодні в національному костюмі брати участь у проекті. Я, чиї діди прожили в Росії, одягну український старовинний одяг і щиро буду вважати, що Україна – моя Батьківщина, це Батьківщина моїх дітей. Плани прості – жити і, якщо щось від мене ще буде потрібно, допомогти, чим зможу.
Допомагати людям, а особливо нашим хлопцям. Я зараз в складі громадської організації, яка опікується нашими Новоградськими пораненими, сім’ями загиблих. Можна сазати, це моє служіння, а далі – як доля поверне: треба буде випробувати щось нове, значить буду. Йти вперед і не боятись».
«Мама, вона змінилась, – каже Діма. – Хоч я зараз і менше вдома буваю, але помічаю – часто плакати почала. Особливо, коли пацанів бачить поранених, чи навіть пісня якась може сльози навернути.
Чи змінився я? Змінився. От женився (сміється – ред.). Поки що в армії залишаюсь. Потім, коли вилікуюсь, думаю вступати в Рівне або в Київ, і вчитися на реабілітолога: я маю медичну освіту, а коли лікувався за кордоном, побачив, як працюють там. Я відчуваю, що можу це робити. Чому б ні?»