Старший солдат Рибін Сергій Валерійович може із заплющеними очима розібрати та зібрати бойову машину піхоти. Тому і недарма стояв на посаді старшого механіка-водія механізованої роти нашої 30 окремої механізованої бригади.

«Коли глянув у тримплекс по боках, то вздовж дороги стояло близько 50 чоловік з білими пов’язками, озброєні, у всій амуніції. То були бойовики НЗФ. Не встиг нічого сказати по радіостанції, як по нам розпочався масований обстріл з РПГ та стрілецької зброї. Хлопці зайняли позиції для ведення бою, відкрили вогонь у відповідь», – згадує Сергій.

Машина, яка йшла першою, пройшла вглиб ще на метрів 300, де отримала три прямі попадання з РПГ, а згодом була знищена. Хлопці ж з тієї машини прийняли бій, назавжди втратили свого товариша, і троє із них отримали поранення, але під час виходу з села взяли в полон 17 бойовиків.

Тоді були дуже морозні дні, але в машині Сергія було справжнє пекло. По внутрішньому зв’язку кричить навіднику: «Гранатометник зліва!».

Одразу після цих слів через боковий тримплекс побачив яскравий спалах і гранату, випущену з РІГ-7в, яка ніби в уповільненій зйомці наближалася до бойової машини.

Цей постріл влучив у башту, у навідника одразу повилітали всі прилади спостереження, а осколки побили всю апаратуру в башті і чудом не пошкодили обличчя та очі навідника — Миколи Любиченка, але то не завадило йому продовжувати вести вогонь з озброєння БМП, хоч і не так прицільно, але він не залишив свого місця і продовжував прикривати своїх бойових побратимів.

Усі, хто тоді був у машині, не вперше вже чули за рік війни звук свинцевого дощу по броні машини. Буквально за метрів 50 перед Сергієм пролетів російський Т-72. Не помітивши нашу «коробочку», він зайняв позицію за будинками і почав обстрілювати інший напрямок, де швидше за все теж були наші підрозділи.

Протидіяти танку екіпаж Сергія не міг, адже ПТКР (протитанкова керована ракета), яка мала б бути на башті, раніше було збито пострілом з РПГ. Бій затягувався. Ніхто не хотів віддавати ініціативу.

У той момент на командний пункт надійшла інформація про танковий батальйон регулярних військ РФ, який зайшов у село. Сили були не рівні, адже противник переважав як за кількістю, так і за озброєнням.

Тому, з метою зменшення втрат, наш невеличкий підрозділ отримав наказ про відступ. Зробивши декілька маневрів, машина вже стояла у зворотному напрямку. Дехто з хлопців продовжував відстрілюватись, а хтось зайняв оборону біля місцевих будинків. І знову постріл з гранатомета.

На цей раз у задню частину БМП. Від вибуху піднявся і знову закрився «ребристий»( лист, який закриває силове відділення в лобовій частині), і наш механік-водій отримав серйозне пошкодження хребта. Машина, яка йшла третьою, після розвороту стала першою, і вже горіла. Їхати вже не могла, тому просто котилась…

Водій, побачивши, що його «беха» палає, спочатку вистрибнув з неї, потім знову заліз, намагаючись загасити її та завести двигун. Вдалося. Бій продовжувався. Боєприпаси для гармати, з якої вів вогонь навідник Микола, закінчилися. Усі, хто був поруч з машиною, та ті, хто чув команду про відступ, зайняли місця на техніці. І вже за годину дві наших більш-менш вцілілих машини знаходилось на командному пункту біля селища Луганського.

Була приблизно чотирнадцята година, ось-ось і почне темніти. «Тільки відкрив банку перловки з сухпайка, — розповідає Сергій, — адже за весь день нічого не їли, і тут по радіостанції чую: «Витягніть нас звідси, ми – у Логвиново».

Бачу, як командир, з яким пройшли немало, понуривши голову, підходить до мене, піднімає погляд, і я розумію, що в те пекло, крім мене, ніхто не поїде».

Рибіну пропонували їхати на цілішій машині, але він не погодився, незважаючи на те, що його була дуже побита, а башта майже знищена пострілами з РПГ, — він знав свою «ласточку», був упевнений у ній. Уже сіріло. Рушив. Дорога до села здавалась нескінченно довгою, сильний мороз посилювала швидкість, з якою не їхала, а летіла БМП.

Пов’язка на обличчі не дуже перешкоджала морозному повітрю обпікати обличчя. Та це не важливо, адже головне – виїхати звідти з живими хлопцями. Знайомі місця околиць пункту призначення… За півкілометра до в’їзду в село, 70 метрів справа від дороги на фоні холодного неба, — ворожий танк і силуети людей, які біля нього метушаться, — не встигли нічого зрозуміти.

«Влітаю в село – нікого не бачу. Знижую швидкість до першої. Починаю кликати. Страшно витискати слова, які були схожі радше на прості гортанні звуки. Знаю, що треба. Ніхто не відзивається. Маневрую поміж побитою технікою та згорілими тілами, намагаючись не зачепити гусянкою жодного з хлопців. Наша спалена машина, яка йшла першою… Знову гукаю. У відповідь лише постріли десь не так далеко та артилерійська канонада. А тут нікого. Розвертаю машину і починаю їхати назад. На виїзді бачу: махають руками.

«Ну, нарешті, — подумав я, — свої». — Чому не вилазили, коли заїжджав? — голосно запитую їх. — Думали, сєпари, — відповідають. — Усім на машину і звідси!» — кричу я. Змушений був повертатися дорогою, якою заїжджав. Знаю, що ризикую, але вибору не було. Знав, що є Бог, який неодноразово реально беріг уже майже рік. Вмикаю другу (водії БМП зазвичай рушають з другої пониженої – так зручніше), набираю швидкість, третя, четверта. Зліва вспишка, і одразу ж розрив за метр біля лівої гулянки – танк.

«Хоч би хлопці не позлітали», — думаю. Знову постріл з вогнемета, пролетіло прямо перед машиною. Трохи двосторонньої стрілянини. П’ята. Доїхали. Слава Богу, усі цілі». Від вдячності хлопці носили Сергія на руках і декілька днів підряд дякували.

Про свій подвиг наш герой не любить розповідати, каже, що є багато хлопців, які значно більше зробили за нього. Проте, як би там не було, але врятувати комусь життя, ще й не одне, це і є подвиг справжнього чоловіка.

Сергію Валерійовичу довелося пройти спекотне літо 14-го та пекло зими 15-го. Через серйозну травму спини, яку отримав під час прямих влучень по його БМП, він не зміг продовжувати службу в частині. «Найважче, — каже Сергій, — не обстріли чи вогонь противника, а тіла товаришів, загорнуті в чорний поліетилен. І я щасливий, що повернувся тоді і зміг зберегти комусь життя!»

Іван Бурдюг, прес-офіцер 30 ОМБр
chaspolissya.com.ua