У благодійному фонді «Батальйон волонтер» працює шість осіб: журналіст Роман Бочкала, підприємець з Індії Бхану Шані, Сергій Плотницький, Олександр Артемчук, переселенець із Луганська Андрій Шаповалов та Юлія Толмачова. Ці люди об’єдналися ще на початку війни і почали допомагати 30-й бригаді. Потім розширили свою допомогу на інші з’єднання

— У нас діє принцип: допомагати тільки тим бійцям, які стоять на передових позиціях. На другу й третю лінії зазвичай приїжджає багато волонтерів, а на першу — менше, — говорить Юлія Толмачова.

Машиною, яку подарували литовці, Юлія самотужки возить допомогу воїнам кожні десять днів. Зараз їй допомагає волонтер Валерій Горячик. Тож їздять двома машинами. Таким чином жінка об’їздила вже всі передові позиції.

— Усе, що доставляємо: машини, оптику, обладнання — оформляємо актом прийому-передачі. Заздалегідь попереджаємо бійців, що вони можуть користуватися обладнанням на будь-яких точках передової. А от коли відбувається ротація і підрозділ відбуває на постійне місце дислокації, просимо все передавати своїм наступникам. Найважливіше для хлопців те, від чого залежить їхнє життя: тепловізори, прилади нічного бачення, снайперські приціли, — стверджує Юлія.

Бійцям було доставлено ще й 18 машин: три реанімобілі, джипи і мікроавтобуси. Купівлю одного з джипів для 30-ї бригади оплатила грузинська сім’я з Америки. Також лише за кілька днів вдалося зібрати кошти й купити дизельний генератор і доставити хлопцям на «Бутовку». Із цим допоміг волонтер, а нині контрактник Олександр Єрмошин.

— В основному допомагають звичайні незаможні люди як з України, так і з-за кордону. От і виходить, що в Дзержинський госпіталь привозимо допомогу з Америки. Бхану Шані доставляє ліки з Індії. Ще допомагає литовський фонд «Blue/Yellow» та «Майдан United», але загалом кількість допомоги з-за кордону суттєво знизилась, адже в Європі вважають, що в нас вже все добре, діє перемир’я, — каже Юлія Толмачова.

За весь час, що жінка волонтерить, траплялося й під обстрілами побувати. Так, 10 серпня 2014 року везли на «Уралах» гуманітарну допомогу в Лутугине. Від Сабівки до Веселої Тарасівки була 12-кілометрова ділянка дороги через соняшникове поле, яку називали «дорогою смерті».

— Туди ми прорвалися, а коли поверталися назад, наш «Урал» підбили. Мене викинуло з машини. Три наші колони повністю розбили російські «Гради». Було багато поранених, і ми надавали їм допомогу. Всі вважали, що після такого обстрілу я не буду більше приїжджати на передову. Але я подумала: якщо вижила, то повинна їздити.

Через десять днів після першого обстрілу Юлія все-таки поїхала на війну і знову потрапила під обстріл. Дорогу в 28 кілометрів вона запам’ятала надовго, оскільки долала її майже дев’ять годин. Жінка має другу групу інвалідності, але розповідає про це неохоче. Каже, що якби сиділа вдома, то весь час думала б про свої хвороби. У вересні 2015-го Юлія потрапила в реанімацію, лікарі сказали, що після виписки дорога в район проведення АТО для неї закрита, та вже через десять днів вона знову повезла допомогу нашим воїнам.

Мимоволі напрошується запитання: як сприймає волонтерську діяльність жінки її родина?

— Мої батьки ще в 70-х роках минулого століття виїхали на Сахалін і там тривалий час жили. Коли батько помер, я забрала маму в Україну. Видання «Русская весна» пише, що я — пособник тероризму, співробітник похідно-польового ескорту «Правого сектора». Знайомі телефонують і обурюються: як це так, в інтелігентній родині виросла донька-бандерівка.

Уже не один рік волонтерка тримає власний стоковий магазин. Це неабияк сприяє тому, щоб привозити одяг місцевому населенню в район АТО.

— Військові нам навіть віддали ящик згущеного молока для цивільних. От уявіть: падають міни 120-ки, іде обстріл, а ці бабусі навіть не реагують. Їм головне — отримати те, що ми привезли. Ось нещодавно повернулись із Зайцевого. Тут життя в повній ізоляції. Селище останні два роки постійно перебуває під обстрілами. Продукти харчування й ліки завезти практично неможливо. Ці люди уявити не могли, що в повітрі буде витати запах смерті, а холод і голод стануть їхніми постійними супутниками. Без їжі, газу, води і світла тут живуть уже шість місяців.

Нещодавно волонтери побували на Світлодарській дузі й відразу ж звернулися до так званих «всепропальщиків».

— Усе нормально, хлопці тримаються, просунулися вперед, зайняли кілька важливих висот, які були підконтрольні супротивнику. Для нас це дуже важливі позиції. Так, є загиблі, напевно, за 2016 рік це найбільші втрати серед наших бійців. Проте бої тривають і зараз. Але тут ВІЙНА, багато поранених і контужених бійців. Звичайно, важко, але вони тримаються, воюють за Україну, захищають нас із вами. Цініть те, що роблять для нас наші Герої! Наші бійці — найкращі. Люди, не панікуйте!

Має волонтерка й велику кількість нагород як місцевого, так і загальнодержавного рівня: орден княгині Ольги ІІІ ступеня, медаль «За оборону рідної держави», відзнаку Президента України «25 років незалежності України», відзнаку Міністерства оборони України, медаль від Філарета «За жертовність та любов до України», «За заслуги перед Житомирською областю», почесну відзнаку громадянина Житомира та відзнаку від 30-ї бригади.

Із чергової поїздки в район бойових дій Юлія повернулася з температурою під 40.

— Яким би не був для мене 2016 рік, все одно я йому вдячна, бо винесла уроки, зробила необхідні висновки і з новими силами сміливо ступила в 2017-й. Вірю, що він буде роком великих змін, роком Перемоги і закінчення війни на Донбасі. Величезна дяка всім, хто допомагає, всім хто довіряє, і спасибі тим, хто продовжує допомагати. Дякую всім людям за найменшу допомогу!

Ярослава ЗОРІНА, na.mil.gov.ua

P.S. Напередодні нового року радник заступника Міністра оборони України Василь Будик вручив на передовій Юлії Толмачовій орден «Лицарський Хрест Добровольця».

«Сьогодні на фронті кожен боєць знає цю тендітну жінку. З 2014 року там, де йдуть найважчі бої, завжди можна зустріти Юлію. Саме такі люди є гордістю нашої країни!» — написав Василь Будик у соцмережі.