Відповідно поставало питання про розвиток водопровідного господарства. Яким же воно було?

Відповідь на це запитання знаходимо у знайденому мною у фонді Волинського губздороввідділу облдержархіву документі, датованому 1 квітня 1924 року. На цю дату в Житомирі було 10455 саженів (22306 метрів) водопровідних мереж. Таким чином, якщо за перші десять років існування водопровідні мережі подовжились у 6,4 рази, то за наступні 15 років – лише в 1,4 рази. Число підключень за цей час зросло також несуттєво: з 247 до 325. Проте число справних водомірів навіть зменшилось з 330 одиниць до 284... Звичайно, споживачам така ситуація була на руку, а от водопровідникам – ні. Тому губвиконком 29 травня 1924 року прийняв сувору постанову “Про стягнення заборгованості за воду”.

У 1924 році діяло 15 водорозбірних будок та колонок. Щомісяця до міста подавалося 2,8 млн. відер води. А це означає, що у порівнянні з 1910 роком потужність міського водопроводу все ж збільшилась у три рази. Хоча процент підключених будинковолодінь до водопроводу залишався вкрай низьким. З 4317 володінь підключено було лише 325 або 8,1 %.

У 1923-25 роках здійснюється першочергова реконструкція водопроводу Житомира. Парові насоси водопровідної станції були замінені центробіжними, було споруджено нову водозабірну греблю, побудовано станцію очищення води, на якій обладнано радіальні відстійники та швидкі фільтри продуктивністю 3,5 тисячі кубометрів на добу. Фактично в місто подавалося до 5 тисяч кубометрів очищеної води на добу.

Та незважаючи на такі заходи, міський водопровід все ж залишався уразливим з санітарно-гігієнічної точки зору. Адже водозабір здійснювався фактично в межах міста і вище нього по течії Тетерева, де все більше забудовувалося колишнє курортне передмістя Корбутівка, а далі (на місці нинішнього гідропарку) дислокувалася кавалерійська військова частина. Крім того, недосконалою була й сама технологія очистки води.

Вода з річки подавалася на сітку, де затримувалися великі механічні домішки. Звідти вона стікала в басейн для хлорування, затим потрапляла на чотири англійських фільтри (4 шари крупного каменя, щебня, гравія та піску). Загальна продуктивність усіх фільтрів досягала 45 тисяч відер за годину, площа поверхні 144, 5 кв. сажень. З фільтрів вода подавалась в накопичувальний басейн-резервуар ємкістю 14 тисяч відер, а звідти у водонапірну вежу і міську мережу. Під час дезінфекції розчин хлорного вапна подавався до басейну дуже примітивним способом – через кран, і далеко не всі прошарки води входили у контакт з активним хлором. В результаті лише частина води справді хлорувалася. Водопровідна станція власної лабораторії не мала і для поточного аналізу води користувалася послугами губернської санітарно-бактеріологічної лабораторії, що знижувало оперативність надходження результатів...

У 1924 році мережі водопроводу виявилися на 50-60 відсотків спрацьованими, а під’єднання - на всі сто. В місті була також відсутня централізована побутова каналізація (хоча місцевою каналізацією і всіма зручностями в квартирах та установах багатоповерхові будинки почали обладнуватися ще в середині 19 ст.). Були лише водостоки для зливових вод трьох типів: кам’яні закриті (853, 43 м); канали, в яких стінки і верх обшиті дошками (3136, 35 м) та канали, які мали кам’яні стінки і покриті дошками (746, 75 м). В каналі другого типу, наприклад, за спогадами С. П. Мокрицького, ще в 1930 роках протікала річка Коденка на дільниці між вулицями Олександрівською (Войкова) і Вільською (Перемоги). Вулична зливова каналізація була відсутня, а її функцію виконували глибокі кювети, улаштовані між бордюрним каменем хідника (тротуару) і краєм проїжджої частини вулиці. Для швидкого звільнення мостових від води їх профіль робили “бочкоподібним”, через що під час ожеледиці такі вулиці ставали для пішоходів нездоланною перешкодою...

Звичайно, вирішенню цих проблем не допомогла чергова радянська реорганізація галузі (їх ця влада дуже полюбляла проводити весь час). У вересні 1924 року електричне, трамвайне і водопровідне господарства міста були об’єднані в єдину структуру – комбінат, який називався “Електротрамвод”. Напередодні цієї реорганізації губздороввідділ повідомляв Наркомат охорони здоров’я про те, що “стан водопостачання у м. Житомирі дуже кепський через погану роботу фільтрів, які не перекладались більше, ніж 20 років”. Далі у листі за підписами завідуючого відділом Петрика, губсанінспектора Берзіна та секретаря Рябініна зазначається, що хоч місцевгоспу і відпущено кошти на перекладання фільтрів, і воно вже розпочалося під наглядом санорганізацій, ця робота не може бути достатньою, оскільки не забезпечить збільшення подачі води і покращання технології її очищення. Губсантехрада наполягала на здійсненні проекту перебудови системи водопостачання.

У відповідь на цей лист Наркомат охорони здоров’я повідомив, що стурбований тим, що жителі Житомира користуються водою сумнівної якості, в якій підтверджується наявність великої кількості шкідливих мікроорганізмів та кишкової палички і пообіцяв домагатися виділення урядом відповідних коштів. Але великі кошти державою були виділені для іншого, більш важливого на той час об’єкту.

Весною 1927 року на Тетереві біля Бердичівського мосту розпочалося будівництво потужної паротурбіннної електростанції. В комплексі з нею на Тетереві споруджувалася залізобетонна гребля і створювалося водосховище. Вже в 1930 році електростанція дала перший струм споживачам, але нарощування потужностей відбувалось мляво. Міське керівництво пояснювало це тим, що “Електротрамвод” зосереджує основну увагу на експлуатації водопроводу та трамваю, ігноруючи потреби новоспоруджуваної електростанції. Тому в 1932 році комбінат було ліквідовано, і кожна галузь міського комунального господарства стала знову самостійною.

Саме тоді міськкомунгосп взявся за будівництво важливого об’єкту: магістрального водопроводу з міста до селища Богунія (тоді воно ще не входило до складу Житомира, приєднане в 1934 році). В 1935 році такий водогін було побудовано, і великий район міста, в якому дислокувалося чимало військових частин, отримав воду.

В той же час у 1930 роках на багатьох вулицях центральної частини Житомира ще можна було побачити людей рідкісної, але необхідної професії – водовозів. Як розповів мені мій батько П. С. Мокрицький, він часто бачив водовозів на березі річки Кам’янки навпроти обозного заводу (тепер старий майданчик “Вібросепа-ратора”). Вони заїжджали возом у середину русла, відкривали верхній люк дерев’яної діжки і набирали воду. Щоб наповнити діжу треба було зачерпнути і вилити близько 200 відер води, тобто дві тонни. Отож водовози були людьми фізично міцними, натренованими. Потім візки піднімалися Яковлевським провулком (тепер Набережний провулок) вгору, виїжджали на Руднянську вулицю, а далі прямували на Вільську, Прохорівську, Сінну, Іларіонівську та інші вулиці центральної частини Житомира, що знаходились на підвищеннях, і де криниці копати було невигідно та складно. У візок водовоза була запряжена пара добрих коней, а на самому візку на боці лежала дерев’яна діжка діаметром 60-70 сантиметрів і довжиною до 2, 5 метрів з краном у дні. Вода з Кам’янки була абсолютно чистою і ті люди, що жили поруч з річкою, брали воду для пиття безпосередньо з неї.

Незважаючи на певний розвиток мережі та збільшення потужності водопроводу у 1931 році до 12 тисяч кубометрів води на добу, ціни на воду за 10 років зросли з 0,5 коп. за відро (1923 рік) до 1 копійки (1932 рік). Держустановам це ж відро обходилось у 0,6 коп., військовим частинам і лазням — 0, 5 коп., членам профспілок – 0,45 коп. У 1934 році насосну станцію було електрифіковано; до цього динамомашина забезпечувала лише освітлення її. Вздовж берега Тетерева від новозбудованої електростанції було проведено високовольтну лінію. Таким чином, з часу відкриття житомирський водопровід збільшив свою потужність в 15 разів.

У 1934-36 роках київські проектні організації за участю академіка В. Г. Заболотного розробили новий генеральний план Житомира, який передбачав збільшення промислового потенціалу міста в 9 разів, житлового фонду – майже в 5. Звичайно, що прискореними темпами мало розвиватися й комунальне господарство, в тому числі водопровідне. В 1937 році Житомир знову став важливим адміністративним центром краю. Цього разу він одяг пагони “столиці” новоутвореної Житомирської області. Така обставина, безумовно, також позитивно вплинула б на прискорений розвиток міста і його комунального господарства. Але війна перекреслила ці плани.

На жаль, більш повні відомості про діяльність і розвиток житомирського водопроводу в передвоєнне десятиріччя відсутні через втрату відомчих архівів в роки Другої світової війни. Звичайно, що ні про який розвиток його у ці роки не могло бути і мови. Багато працівників водоканалу з початком війни пішли на фронти Великої Вітчизняної. Вони мужньо захищали Батьківщину, і чимало з них одержали високі урядові нагороди.

З 31 грудня 1943 на 1 січня 1944 року в результаті проведення важливої військової операції, відомої в історії Другої світової війни як Житомирсько-Бердичівська, наше місто було визволене від ворога. Центральні квартали лежали в руїнах.Було знищено більшість промислових підприємств, пошкоджено численні інженерні об’єкти. Постраждали електростанція, трамвайний парк, залізничний вузол.

Значних руйнувань було завдано й водопровідному господарству. Як засвідчують архівні документи, було зруйновано 14,7 км водогінних мереж, один кілометр лінії дюкера (напірний водовід під дном річки), 112 контрольно-оглядових колодязів, два фонтани та басейни, два хлоратори, дев’ять водопровідних будок. Від руйнувань під час військових дій загальний збиток водопровідного господарства міста склав 275,7 тисяч карбованців.

Джерело: vodokanal-zt.org.ua

Всі новини Житомира