І в кожного - своя історія і свій погляд на події, в центрі яких вони перебували.

Прес-служба обладміністрації зустрілась із заступником командира 95 окремої аеромобільної бригади повітрянодесантної підготовки Володимиром Лагутою. 

Літаки, стрибки з парашутом – це те, що він любив змалку, хобі, яке стало професією. «Я все життя любив небо», – каже Володимир.

Він випускник Національного університету оборони України ім. І.Черняховського.

Сьогодні у Володимира двоє маленьких діток – Ліза та Володя. Дружина Олеся завжди підтримувала чоловіка. І хоч була вагітна другою дитиною – не вагаючись відпустила його захищати країну. 

«Жити постійно новинами, знати, коли і який відбувається бій, де хто знаходиться, поранений ти чи ні – це дуже складно для рідних. З дружиною ми домовилися, що кожного дня будемо зідзвонюватись ввечері хоча б на декілька хвилин для того, аби сказати, що зі мною все гаразд і я живий», – розповідає заступник командира 95 бригади Володимир Лагута.

В АТО він був за командира частини, а в Житомирі проводив першу хвилю мобілізації. Вже в березні отримав завдання бути на Широкому лані (полігон Миколаєва),  далі – Арабатська стрілка і півострів Чонгар (Херсонська область), блокпости та патрулювання. Лише місяць по тому першою штурмовою групою бригада зайшла в зону АТО.

«Бувало по різному, доводилося по 10 днів бути без води, самі шукали в болотах ключ та копали скважини, щоб отримати хоча б технічну воду», – розповідає боєць.

Складні задачі почалися з Добропілля (Донецька обл.). Робота розвідданих, потім блокада Слов’янська, Лисичанськ патрулювання, перші обстріли, перші жертви. «Найважливіші операції були зі збору даних. Це складна співпраця із розвідниками. діяти доводится , переважно, вночі. Ще виїжджали з групами швидкого реагування на блокпости, коли там затримували підозрілих людей», – каже Володимир.

Далі – один із найскладніших рейдів на курган Саур-Могила - стратегічну висоту на російско-українському кордоні, де сходяться межі Луганської, Донецької та Ростовської областей. Звідти терористи обстрілювали українських військових і населені пункти ( в т.ч. Маринівку). Понад 100 кілометрів з боями подолали наші десантники до стратегічного пункту і отримали перемогу.

Рейд тривав під невпинном шквалом "Градів". Деяких бійців було поранено. 27 липня 2014 р. було  травмовано і  32-річного Володимира Лагуту. Відкрита черепно-мозкова травма, струс мозку, перебита кисть руки з відкритим переломом, відкритий перелом стегна, перелом ноги, багаточисленні травми м'яких тканин...

Чоловік стікав кров’ю. Поранення відбулося після обіду і лише з настанням ночі, коли "Гради" вщухали, його змогли вивезти. Машина, якою везли бійця, їхала без фар, майже навмання і була велика загроза замість свого розміщення потрапити до розташування сепаратистів.  Лагуті пощастило. Водій привіз його до своїх, на командний пункт 30-ї механізованої бригади, у перев’язувальну Житомирського військового шпиталю, де надали першу медичну допомогу лікарі.

Стан бійця був вкрай важким, кровотеча не зупинялася. Потрібно було терміново переливати кровозамінник. Але це було ризиковано. Через постійну втрату крові судини пораненого звужувалися і почали лопатися. Тепер прийшов час ризикувати лікарям. Медсестра Віта Резнікова вперше в житті поставила катетер в кисть руки, а лікар В’ячеслав Лаговський перелив Володимиру 1,5 літра кровозамінника. Ризик себе виправдав. Життя Лагуті врятували.

Далі була шестигодинна дорога до Амвросіїївки, якою Володимир шість разів втрачав с відомість. Потім його доправили під Запоріжжя, до  61 польового Одеського шпиталю. Вже там вийняли з бійця осколки та зафіксували ногу для наступного транспортування. Хірурги не були певні, що той виживе. «Мені давали мало шансів. Але я хотів жити, тому що дружина була вагітна і я весь час думав, на кого буде схожа дитина», – розповідає Володимир.

Далі був  шпиталь у Дніпропетровську, реанімація в Одесі. Загалом Лагута переніс 7 складних операцій. Каже, що було важко, але його підтримувала постійна  турбота донечки. «Я постійно хвилювалася за татка! А ще мене називали феєю, бо коли я погладила таткову ручку, яка була зламана, лікар сказав, що будемо знімати гіпс», – говорить Ліза.

Доліковували бійця в Одесі. Це потребувало значних додаткових коштів, яких сім’я Лагути не мала. На допомогу прийшли друзі, рідні, волонтери. Наприклад, для боротьби із механічним запаленням легень потрібні були ліки, які коштують 10 тис грн. за ампулу. А їх було потрібно 10. Бійця врятував тоді не знайомий родині спонсор, який, виділивши 100 тис.грн., і досі не відкриває своє ім’я. "Ми дуже вдячні цій людині. Ми не знаємо, хто це. Але я кожного дня із вдячністю молюсь за нього та за всіх небайдужих людей, які повернули до життя мого чоловіка, і не залишили наших дітей напівсиротами", – зізнається дружина Лагути, Оксана. 

Зараз Володимир цілий і здоровий, вже півтора місяці як вийшов на службу та встиг побувати на навчаннях. Своїм бійцям, яких він тепер готує до відбуття на передову,  розповідає про реалії, з якими вони мужуть зіткнуть під час захисту Батьківщини. І каже, що тільки там можна по-справжньому зрозуміти та проявити любов до своєї країни. А ще – побачити та відчути козацький дух, підтримку побратимів та гордість за українську націю.

Слава Україні! Героям Слава!