«Вже два тижні Андрій перебуває у Київському шпиталі. І весь час ми йому допомагали, як могли, чим могли. Лікарі продовжують боротьбу за те, щоб зберегти його ліву ногу. Кожну хвилину вдень з ним знаходиться його кохана дівчина Леся, це саме вона з ним на фото. Через те, що Андрій знаходився в надважкому стані (йому робили чисельні операції, і ще декілька складних попереду), я не мала змоги всі ці дні записати його історію і зробити фотографію. Наразі мені це вдалося, а Леся надіслала фото», - зазначає Наталія.
Шамбуров Андрій Степанович – народився 01.01.1994 р. в Луганській області, в Марківському районі в селі Веселе. Потім з родиною переїхав в місто Луганськ, там жив до того, як виповнилося 18 років, тоді забрали в армію. Мати, Тетяна Миколаївна Шамбурова, до сих пір там жила, а вчора приїхала з моїми молодшими сестрами (одній сестрі Світлані – 17 років, Вікторії – 1,5 роки) до Києва бо там в Луганській області теж обстрілюють з артилерії місцевість.
«Батько Шамбуров Степан Вікторович, але а батько з нами не жив майже ніколи, він окремо живе. Мама не працює, я підтримував маму грошима, матеріально ─ приїжджав, допомагав, гроші заробляв, коли в армії і коли вдома був. Ким працював, чесно? Та ким прийдеться, наприклад, працював шахтарем на Білоріченській шахті протягом десь півроку. Потім пішов до армії. Військова спеціальність – механік-водій танку. Навчався півроку в Десні, потім мене відправили для подальшого проходження служби в Білу Церкву в 72-гу бригаду. Там мені сподобалось, я залишився, підписав контракт 11 березня 2013 року. Тобто більше року я проходив службу в армії в Білій Церкві, де розташована 72-га бригада», - розповідає Андрій.
Обставини поранення.
Як я попав в АТО? Спочатку як і всіх, нас розкидали по кордонах з 8 березня 2014 року.
1 березня нас викликали всіх, по команді зібрали бійців в частину, а потім 8 березня ми виїхали на навчання на Житомир. На Житомирі пробули тиждень. Під час навчань вдалося потренуватися, навіть на танку їздив, тобто нормально пройшло все. Приблизно в середині березня нас розкидали вздовж кордону для його зміцнення. Ми їхали в складі першої ротно-тактичної групи, яка складалася з трьох рот піхоти, взводу танкістів і артилеристів, трьох танків.
Після цього всього під Маріуполем стояли близько місяця десь чи півтора. Цю місцевість я не знав, потім вже впізнав, коли почали нас ближче до Луганська кидати ─ до Ізвариного, до Краснодону. Нам не казали куди саме ми прямуємо: по команді зібрались ─ поїхали. Задачі, якщо описувались, то викликали командирів, вони казали нам, те, що треба нам знати і все, більше нічого.
Наприкінці липня – на початку серпня біля Червонопартизанська наш перший батальйон потрапив в оточення. Там уже були всі, вже був і перший батальйон, і другий, залишки збирались, максимум, що там було – чоловік триста. Ми рили бліндажі, окопи, жили в підвалах, під машинами спали. Забезпечення (їжу, воду) скидали рідко, один сухпайок видавали на три дня одному бійцю, через те, що не було можливості під’їхати ротам забезпечення. Десь місяць ми жили без забезпечення, в бліндажах. Цигарки були, якось знаходили. Потім наш комбат майор визвав всіх командирів всіх підрозділів, також пізніше прийшов наш командир танка прапорщик і сказав, що сьогодні прикриваємо перший батальйон і все. Перед цим мого танчика підбили, ніякої техніки не залишилось, нічого. В нас тупо нічого не було. В нас не було ніякої техніки. Тобто піхота залишилася сама в бліндажах без забезпечення, без нічого. Та ми самі йшли, піхота і ми сиділи.
Так ми вимушено перейшли кордон Російської Федерації. Я не пам’ятаю вже, хто дав команду. Ми переходили групами чоловік по шістдесят – по сімдесят. Відступити ─ це була єдина можливість для збереження життя, більше ніяк, тільки загинути. Перейшли ми в районі Червонопартизанська, пропускний пункт Гуково. Там були російські погранці, на нас вже чекали, вони знали. Була домовленість, щоб нас прийняти. Потім нас перевезли через кордон, допитували. Важкої техніки та зброї в нас не було.
Коли ми приїхали до м. Гукова, нас там допитали російські МВДшники, я не знаю точно, хто вони саме були. Запитували, чому перейшов, з якою метою, куди поділась техніка, де зброя? Відповідав, що не знаю нічого: де машини? - немає, машина згоріла, техніки не було, автомат загубив, документи, все згоріло в машині, та і все.
Потім цієї ж ночі нас перевезли на Успенський пропускний пункт Донецької області, ми перетнули вже кордон з Україною. Перевозили нас російські військові. Перші три автобуси поїхали іншим маршрутом вночі, їх не обстріляли, через те що вони не поїхали тим маршрутом, яким поїхали ми. Вони вночі поїхали, а наш водій сказав, що ми їдемо старим маршрутом, як завжди, в той час як вони поїхали другим маршрутом. Я поїхав по тій дорозі, по якій нас і обстріляли. Попередні автобуси, які їхали іншою дорогою, були цілі - там обстрілів не відбувалось. З якоїсь причини ми поїхали іншою дорогою, і нас обстріляли. Це сталося 5 серпня приблизно о шостій ранку. Зі мною разом в автобусі було чоловік тридцять, може більше. Це був старий автобус ЛАЗ, я не пам’ятаю, це був військовий автобус.
Ми вранці їхали, перед автобусом щось вибухнуло, почалася паніка. Всі повистрибували з автобуса без зброї, без нічого, всі побігли в поле. Сиділи там. За характером вибухів я знав, що обстрілювали з автоматів, з гранатометів, підстовбурних гранатометів, автоматичних гранатометів. Коли мені влучило в ногу, я вже вискочив з автобуса. Я далеко вибіг з нього, метрів триста. Там поле було, я в полі був. Я ще хвилин п’ять після поранення в собі був, потім втратив свідомість. Я лежав-лежав, і світло різко потухло в мене. В полі я без свідомості пролежав десь годину або півтори, здається. Потім опритомнів через те, що звук техніки почув, крики якійсь усюди, гул, шум.
Я опритомнів, через те, що наші вже почали кричати, бігати. Мене забрали одразу в машину ─ під’їхала громадянська швидка ─ і мене повезли в Амвросіївську лікарню, там мені обробили рани, все одразу. Ліву ногу хотіли мені ампутувати також одразу. Я не пам’ятаю, чи я був сам із важкопоранених. Кажуть, що було чотири або шість поранених хлопців, точно я не знаю.
Потім мене відправили в Розіївський польовий шпиталь в Розіївці, Донецької області. Я не знаю, що мені там робили, я був під наркозом, я пам’ятаю тільки, що гіпс наложили на ліву ногу, щоб був якийсь упор. Потім звідти на гелікоптері до Дніпропетровська доправили. Там мені поставили вже апарат Єлізарова, щоб тримав кістку. Я був у свідомості, все відчував. В Дніпропетровську я був десь один день. Всі первинні операції зробили і направили на Київ».

Реквізити для допомоги Андрію Шамбурову: картка Приватбанку № 4149 4978 0987 4193, Шамбуров Андрій Степанович.