Старший солдат Рибін Сергій Валерійович розібрати та зібрати бойову машину піхоти може із заплющеними очима. Тому і недарма стояв на посаді старшого механіка-водія механізованої роти нашої 30 окремої механізованої бригади.

- Йшли по-бойовому. Коли глянув у тримплекса по сторонам, то вздовж дороги стояло близько 50 чоловік з білими пов’язками, озброєні, у всій амуніції. То були бойовики НЗФ. Не встиг нічого сказати по радіостанції, як по нам розпочався масований обстріл з РПГ та стрілецької зброї, хлопці зайняли позиції для ведення бою, відкрили вогонь у відповідь, – згадує Сергій.

Машина, яка йшла першою, пройшла вглиб ще на метрів 300, де отримала 3 прямі попадання з рпг, а згодом була знищена. Хлопці ж з тієї машини прийняли бій, назавжди втратили свого товариша «Рижого» Брауха Андрія, і троє отримали поранення, але під час виходу з села взяли в полон 17 бойовиків.

Тоді були дуже морозні дні, але в машині Сергія було справжнє пекло. По внутрішньому зв’язку кричить навіднику: «Гранатометник зліва!!!» Одразу після цих слів через боковий тримплекс побачив яскравий спалах і гранату, випущену з РПГ-7в, яка, ніби, в уповільненій зйомці наближалась до бойової машини. Цей постріл влучив у башту, у навідника одразу повилітали всі тримплекса, а осколки побили всю апаратуру в башті, і чудом не пошкодили обличчя та очі навідника – Миколи Любиченка, але то не завадило йому продовжувати вести вогонь з озброєння БМП, хоч і не так прицільно, але він не залишив свого місця і продовжував прикривати своїх бойових побратимів. Всі, хто тоді був у машині, не вперше вже чули за рік війни звук свинцевого дощу по броні машини. Буквально за метрів 50 перед Сергієм пролетів російський Т-72. Не помітивши мою «коробочку», він зайняв позицію за будинками і почав обстрілювати інший напрямок, де скоріш за все теж були наші підрозділи. Протидіяти танку екіпаж Сергія не міг, адже ПТКР(протитанкова керована ракета), яка мала б бути на башті, раніше було збито пострілом з РПГ. Бій затягувався. Ніхто не хотів віддавати ініціативу. В той момент на командний пункт надійшла інформація про танковий батальйон регулярних військ РФ, який зайшов у село. Сили були не рівні, адже противник переважав як по кількості, так і по озброєнню. Тому, з метою зменшення втрат, наш невеличкий підрозділ отримав наказ про відступ. Зробивши де-кілька маневрів, машина вже стояла в зворотному напрямку. Де-хто з хлопців продовжував відстрілюватись, а хтось зайняв оборону біля місцевих будинків. І знову постріл з гранатомета… На цей раз в задню частину БМП. Від вибуху піднявся і знову закрився «ребристий»( лист, який закриває силове відділення в лобовій частині), і наш механік-водій отримав серйозне пошкодження хребта. Машина, яка йшла третьою, після розвороту стала першою, і вже горіла. Їхати вже не могла, тому просто котилась… Водій, побачивши що його «беха» палає, спочатку випригнув з неї, потім знову заліз, намагаючись загасити її та завести двигун. Получилось. Бій продовжувався. Боєприпаси для гармати з якої вів вогонь навідник Микола закінчилися. Всі, хто був поруч з машиною та ті, хто чув команду про відступ зайняли місця на техніці. І вже за годину дві наших більш-менш вцілілих машини знаходилось на командному пункту біля смт Луганське.

Було приблизно 14:00, ось-ось і почне темніти. «Тільки відкрив банку перловки з сухпайка, - розповідає Сергій, - адже за весь день нічого не їли, і тут по радіостанції чую: «Витягніть нас звідси, ми – в селі». Бачу, як командир, з яким пройшли немало, понуривши голову підходить до мене, піднімає погляд, і я розумію, що в те пекло крім мене ніхто не поїде…»

Рибіну пропонували їхати на більш цілішій машині, але він не погодився, не зважаючи на те, що його була дуже побита, а башта майже знищена пострілами з РПГ, - він знав свою «ласточку», був впевнений в ній. Вже сіріло. Рушив. Дорога до села здавалась нескінченно довгою, сильний мороз посилювала швидкість з якою не їхала, а летіла БМП. Пов’язка на обличчі не сильно перешкоджала морозному повітрі обпікати обличчя. Та це не важливо, адже головне – виїхати звідти з живими хлопцями. ОБЛИЧЧЯ ТА ПОСМІШКИ ДІТЕЙ ВСЮ «МИТТЄВУ ПОДОРОЖ» СТОЯЛИ ПЕРЕД ОЧИМА, А В ГОРЛІ СТОЯВ КОМ, ЩО МОЖУ БІЛЬШЕ НЕ ПОБАЧИТИ ЇХ ЗНОВУ.

Знайомі місця околиць пункту призначення… За пів кілометра до в’їзду в село, 70 метрів справа від дороги на фоні холодного неба - ворожий танк, і силуети людей біля нього щось метушаться, - не встигли нічого зрозуміти. «Влітаю в село – нікого не бачу. Знижую швидкість до першої. Починаю кликати. Страшно витискати слова, які були схожі радше на прості гортанні звуки. Знаю що треба. Ніхто не відзивається. Маневрую поміж побитою технікою та згорівшими тілами, намагаючись не зачепити гусянкою жодного з хлопців. Наша зпалена машина, яка йшла першою… Знову гукаю. У відповідь лише постріли десь не так далеко та артилерійська канонада. А тут нікого. Розвертаю машину починаю їхати назад. На виїзді бачу махають руками. «Ну нарешті, - подумав я, – свої». - Чому не вилазили коли заїжджав? – голосно запитую їх. - Думали сєпари – відповідають. – Всім на машину і нах… звідси!» – кричу я. Змушений був повертатися дорогою, якою заїжджав. Знаю що ризикую, але вибору не було. Знав що є Бог, який неодноразово реально беріг вже майже рік. Вмикаю другу(водії на БМП, зазвичай рушають з другої пониженої – так зручніше), набираю швидкість, третя, четверта. Зліва вспишка, і одразу ж розрив за метр біля лівої гусянки, – танк. «Хоч би хлопці не позлітали» - думаю. Знову постріл – вогнемет, пролетіло прямо перед машиною. Трохи двосторонньої стрілкотні. П’ята. Доїхали. Слава Богу всі цілі.»

Від вдячності хлопці носили Сергія на руках і декілька днів підряд дякували.
ПРО СВІЙ ПОДВИГ НАШ ГЕРОЙ НЕ ЛЮБИТЬ РОЗПОВІДАТИ, КАЖЕ ЩО Є БАГАТО ХЛОПЦІВ, ЯКІ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ ЗРОБИЛИ ЗА НЬОГО. ПРОТЕ, ЯК БИ ТАМ НЕ БУЛО, АЛЕ ВРЯТУВАТИ КОМУСЬ ЖИТТЯ, ЩЕ Й НЕ ОДНЕ, ЦЕ І Є ПОДВИГ СПРАВЖНЬОГО ЧОЛОВІКА.

Сергію Валерійовичу довелося пройти спекотне літо 14-го, та пекло зими 15-го. Через травму спини, яку отримав під час прямих влучань по його БМП, він не зміг продовжувати службу в частині. «Найважче, - каже Сергій – не обстріли чи вогонь противника, а тіла товаришів, загорнуті у чорний поліетилен».

І Я ЩАСЛИВИЙ, ЩО ПОВЕРНУВСЯ ТОДІ І ЗМІГ ЗБЕРЕГТИ КОМУСЬ ЖИТТЯ!»

Джерело: 30 ОГМБ

Всі новини Житомира