26 квітня 1986 року при проведенні проектних випробувань стався вибух, що повністю зруйнував четвертий реактор станції і спричинив значне забруднення навколишньої території радіоактивними речовинами. Внаслідок цієї аварії було повністю евакуйовано населення Прип'яті, Чорнобиля та всіх інших населених пунктів у радіусі 30 км. від станцїї, а сама аварія є однією з найбільших техногенних катастроф в історії людства.

Статисти говорять, що масштаби втрат Полісся після аварії на ЧАЕС — колосальні. Зник цілий ареал унікального етнокультурного значення — йдеться про втрачені, закопані під землю бульдозерами, села або ж ті, що залишилися без жителів. Більше 400 тисяч людей евакуювали. Тільки вдумаймось: Україна втратила 4125 квадратних кілометрів і 178 населених пунктів лише в зоні відчуження. Але є ще третя зона — це 635 сіл і містечок, де проживають 650 тисяч людей. Тобто, нами втрачено територію, більшу, ніж уся Словаччина, це — майже дві Бельгії чи три Ізраїля!

У ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь 600 тисяч чоловік: регулярні військові частини, резервісти. Чимало їхало і добровольців: кухарів, будівельників, різноробочих тощо. Люди отримували велику дозу радіації. Та через нашу бюрократію багато з військових і «партизанів» досі не можуть отримати статус учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, згідно із Законом, не можуть раніше вийти на пенсію. Торочать про «втрату» документів, що засвідчують їхнє перебування в зоні, або брак отриманої дози радіації. А хто тоді говорив правду про ті дози? Людей кидали в пекло, і самі писали дози опромінення. Мали вказівку «зверху» більше 15 рентген не писати. Тому й маємо до ста тисяч померлих ліквідаторів і 165 тисяч інвалідів.

На сьогодні в ліквідаторів одібрали майже всі пільги. Платять мізерні пенсії, компенсації, наче вони й не рятували світ від техногенної катастрофи. Ось така їм дяка від держави.

В одному з таких місць, а саме у селі Лозниця, що на Житомирщині, і проживає сім’я Савлуків – Віктор та Світлана.

Тепер у Лозниці — до двадцяти дворів. Живуть у них люди, які не витримали «чужини» і повернулися до своїх осель. Декілька родин взагалі відмовилися від евакуації. Щоправда, кілька хат зайняли під дачі кияни, хтось — із Житомира, Коростишева. Наче й радіації тут немає! А може, й справді тут уже з роками стала безпечна зона. Адже, пригадується, після того вибуху вчені говорили, що радіонукліди почнуть розпадатися через 25-30 років…

«Живим» лишився тільки центр села. Далі — хати осунулися, від негоди і відсутності людського духу.

Село, неначе вимерло. Ніде нікого. Хата Віктора Савлука, тоді 48-річного лознинця, з котрим  устрічалися три роки тому, була на замку. В дворі, поблизу сараю, на мотузці сушився одяг. Під ним поважно ходить коза і підозріло позиркує в наш бік. А біля ганку — прив’язаний той же здоровенний чорний пес. Забачивши чужаків, почав гавкати.

Значить, господарі тут є.

Вийшли на дорогу, до свого авто. Побачили якусь панянку. Вона вийшла із сусіднього двору. Років сорока, повновида.

Поцікавилися в неї:

— А Віктор Савлук не підкажете, де?
— Мабуть, картоплю садить. Он там, у тій хаті, — показує рукою вперед, — його жінка стірає.
— А то також їхній будинок?
— Ну, як вам сказать… Там жила сестра його дружини. Померла. То вони там хазяйнують. І стірають, бо там вода є. Криниця.
— А ви в Лозниці живете?
— Живу. Виселяли. Повернулися.
— Діти є?
— Слава Богу, вже відучилися, повиїжджали…
Звали жінку Валентина Хлєбнікова. Донедавна працювала в Народицькій сільраді. На запитання: як живуть-виживають, махнувши рукою, відповіла:
— Як усі. Садимо городи, збираємо ягоди, гриби. Щось продаємо. За грибами і ягодами приїжджають заготівельники. Тільки давай!
— А радіація у вас яка?
— А Бог його знає.
— Перевіряють?
— Хто-о?! Кому ми треба!
— А держава допомагає?
— Чим? Хіба що, старіші пенсію отримують. А ще всім по двісті гривень на місяць платять. «Чорнобильських». Благо, що електрику дають.
— Інтернет є в селі?
— Про що ви балакаєте? О! Вітько їде на веліку!
Савлук ще здалеку нас упізнав. Радісний!
— О-о-ооо! Кого я ба-ачу! А я картоплю саджу. Пригостіть цигаркою, бо та махорка вже груди дере.
Фотокореспондент сходив до авто і приніс пачку «Прими». Ми пожалкували, що не купили більше «курива».
Віктор Савлук прикурив «примину», а потім почав цигарку сунути до морди кози, яка вже підійшла до гурту.
— А що ви робите?
— Зорька у нас курить!
Тварина спробувала губами взяти цигарку та тут-таки відвела голову.
— Зараз не хоче. Стісняється вас. А дід Кузьма, з Любарців, приносив газету, яку ви йому прислали. Хизувався, що його фізіономію на першій сторінці поставили.
— Як він там? — питаю.
— Не п’є вже! — запально відказує Віктор. — Операцію на шлунку зробили.
— А що, хіба так пив?
— О! Банки на ніч не хватало!
— Трилітрової «чикушки»?
— А то!
— Сильний козарлюга!
— Ого! Всіх міг перепить!
— А де мотоцикл «Іж», що ви тоді лагодили?
Савлук був охоплений емоціями:
— Сплавив! Сусіду!
— Чого так?
— Та я ото, як по лисички поїхав, та як він заглух, та як я його кілометри протяг, то на другий день і сплавив!
Із двору, де жила покійна сестра Вікторової дружини, вийшла повновида, висока жінка. На шиї — в’язка пластмасових прищіпок. Повільним кроком селянка наближалася до нас. Це була Вікторова дружина, Світлана.
Сергій Щурук усе клацав фотоапаратом.
Зафіксувати своє фото для історії Світлана відмовилася:
— Не треба! Що я, на дурочку похожа?
Заговорили про життя, політику, нашу владу.
— Головне, — мовив Віктор, — щоб мир був. — І песимістично додав: — Але хуже буде. Хорошого не ждіть. Всю владу — до стінки! Ляшка до влади!
— Він такий добрий?
— То — наш хлопець! А так жизнь тут у нас весьола. Тиха. І главне, що мухи не кусають.
— Видохли?
— Та скоро оживуть, окаянні!
— Продукти хоч до вас підвозять?
— Як і всім у наших хащах. Приватники. З Олевська. Хліб, макарони, консерви. Правда, з накруткою. На процентів тридцять. А так, за основними продуктами, їздимо до Народичів.

Хоча лозничанці і хулили владу, проте ворота у Савлуків пофарбовані кольорами національного прапора. Тож, не все так погано.
Жителі села Лозниця вірять в світле майбутнє нашої країни і живуть з надією, що в державі настануть таки добрі часи.

За матеріалами газети «ЗВЯГЕЛЬ»