Минули лиховісні часи комуністичного тоталітаризму, відродилась Українська Держава, повертаються до народу славні імена тих, хто в ту чорну ніч більшовицької тиранії запалював світло, боровся за свій народ, говорив йому правду.

Один із таких діячів, борців за Українську справу – наш земляк Петро Кузьмович Волиняк (Чечет), уродженець села Гульськ Звягельського (Новоград-Волинського) повіту. Вчителював на Кубані, пропагував українську історію та пісню.

За свій критичний розум, любов до Батьківщини у 30-ті роки був заарештований НКВД і запроторений у ГУЛАГівські концтабори. Після заслання Петро Чечет вчителював, працював землеміром у Дніпропетровському облземвідділі, там трудився і під час німецької окупації.

Волею долі опинився в Канаді, де з часом розвинув свою видавничу діяльність (з 1950 р. видавав і редагував журнал «Нові дні»), писав публіцистичні статті та твори, шкільні підручники для дітей української діаспори. Вся його бурхлива діяльність була спрямована до далекої України, рідного Полісся. Він мріяв про здобуття Україною незалежності. У його творах відображено страшні події тридцятих років – голодомор, період нищення українізації та репресій. Зокрема, ці події відображено в творах «Мати», «Лист з Волині», «Кубань – земля українська козача» та інших.

Але всьому цьому передувало життя, розпочате на крутих пагорбах Случі у мальовничому українському селі Гульськ. Як згадував брат Петра, Степан Чечет, батьки їхні були незаможні, але зуміли дати дітям освіту. «Вже в період революції 1917 року, – писав він, – ми з Петром закінчили сільську двокласову школу. Мова навчання була російська. Ми були свідками й учасниками національного і соціального відродження. Нас ніхто спеціально не вчив любити Україну, але любов до мови, до своїх звичаїв, до історичного минулого виникла спонтанно. Батько найняв сільського вчителя, який підготував нас з Петром до вступу у семирічну трудову школу в Звягелі, куди нас в 1923-24 роках приймають до шостого класу. Через рік ми вже стали активістами в школі. Петро редагував загальношкільну газету, а я став головою учкому. Після закінчення у 1925 році семирічної школи, наші шляхи розійшлись».

Але недовго сіяло сонце відносної свободи. Настав 1929 рік – рік «великого перелому». Одночасно він став роком перелому в житті і свідомості людей. Український народ почав писати свою історію кров’ю. Тож царські кати потьмяніли порівняно зі сталінськими катами.
У 1933 році, перед жнивами, Петра заарештували. Він закінчив три курси інституту в Києві і на тиждень приїхав на канікули. Він зник із села серед білого дня.
– З дня на день я чекав звільнення Петра, – згадує брат, – а діждався зовсім іншого – прийшли за мною. Не прийшли, а приїхали серед темної ночі...
Петрові за антирадянську агітацію дали тоді п’ять років. У 1934 році батька і матір у адмінпорядку виселяють із хати і везуть у степове село Павлівку на Херсонщині, в якому після голодомору 1933 року не залишилось людей. Поселили їх в одній із порожніх хат і направили на роботу в городню бригаду. Коли німці вигнали більшовиків на схід, батько запріг у віз корову і з матір’ю через всю Україну поїхали до рідного Гульська. Їхали кілька місяців. Приїхали додому, а хати нема – згоріла. Тож вдвох зліпили собі якось хатину та так і прожили вік.
Тож, незважаючи на те, що знято «табу» на літературну спадщину Петра Волиняка, вона повернулась в Україну. Відомо джерела, з яких можна дізнатись більш детальніше про його життєвий та творчий шлях. Це, зокрема, вибрані статті та твори в посмертному виданні «Поговоримо відверто», книга В. Коротича «О, Канадо!» видавництва «Молодь» 1965 р., в якій 10 сторінок (61-71) присвячено П. Волиняку. Збірка поезій того ж Коротича подає вірш про Волиняка «Течія», книжка члена Спілки письменників України Івана Гайдаєнка російською мовою «А истина одна» (видавництво «Радянський письменник» 1985 р.). Попри весь сарказм тодішнього часу до української еміграції, зокрема його націоналістичного крила, цей автор писав про П. Волиняка наступне (мовою оригіналу): «В вестибюле гостиницы меня ждал редактор «независимого» журнала «Нові дні». Такой же независимый Петро Кузьмович Волыняк – националист от лысины до шнурков на ботинках. Человек категоричных суждений, прямолинейный и напористый, резкий и едкий, не разделяющий коммунистических концепций ни в чем. В националистическом стаде – личность довольно популярная как учитель и автор учебников для начальных классов. Многие побаиваются его как публициста и редактора за острый язык. Придерживается умеренно демократических взглядов».
А ось відгук цього ж автора на звістку про смерть Волиняка (мовою оригіналу): «Я собирался в четырехмесячную дорогу за океан, и тут пришло письмо от Петра Кравчука. Среди других сообщений он писал: «...1970 г. умер от инсульта Петро Волыняк». Сейчас его окружение беспокоит судьба журнала – быть или не быть «Новым дням»?
Я никогда не был другом П. Волыняка, но, узнав о его смерти, искренне огорчился. Было жаль человека, погибшего на чужбине в одиночестве, так и не раскрывшего перед собой всего величия современной Советской Украины».
Тож лише два питання можна було б поставити автору цих рядків: «З чиєї вини Петро Волиняк, як і десятки, а то й сотні тисяч українців змушені були шукати прихистку в чужих краях? Чому сучасники з таким «скрипом» визнають легітимність тих, хто клав на алтар боротьби за Україну своє життя?».
Тож вважаю, було б доцільно перейменувати одну із вулиць міста іменем Петра Волиняка.

Р. КУРИЛЕНКО