Не ідуть із пам’яті дні, проведені біля самого реактора, й у ветерана праці, відмінника військового будівництва, ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС другої категорії, 79-річного жителя с.Слобідки Малинського району М.А.Левченка.

24 роки свого життя Микола Арсентійович віддав службі у ДПРЧ №13 м. Малина. Ліквідація жодної пожежі у місті та районі не обходилась без участі відповідального респіраторника. Мало не загинув, пригадує досвідчений пожежник, коли між залізничними станціями Йосипівкою та Тишівом, на полі, ліквідовували велику пожежу, що спалахнула, коли з колій зійшли цистерни з мазутом. А скільки довелося винести людей із задимлених будинків — годі й рахувати.

…26 квітня 1986 року, вночі, їх терміново зібрав колишній начальник пожежної частини Євген Путінцев і дав бойовий наказ: взяти з собою теплий одяг, їжу.

— Своєю пожежною машиною, водієм якої був Олександр Максименко, а начальником відділення — Сигізмунд Кучевський, приїхали у м. Прип’ять, — розповів Микола Арсентійович. — Тут уже були пожежні машини і наші колеги з Києва, Білої Церкви, Вінниці, Закарпаття. Техніки і військових було багато.

— У Чорнобилі відбулася невелика пожежа, потрібно підмінити колег, — коротко, з якимось співчуттям у голосі, сказав пожежникам, котрі вишикувалися на плацу, генерал-майор внутрішньої служби, начальник управління пожежної охорони МВС УРСР Пилип Миколайович Десятников. Далі він пояснив, що стався вибух, уся вода з реактора потрапила в розташований під ним басейн¬ барбатер — він, власне, і призначений для того, щоб у випадку певних порушень у системі забруднена вода не розтікалася територією, а збиралася в одному місці, з якого її можна відкачати до спецсховища. А реактор, позбавлений системи охолодження, розігрівався все більше. Виникла реальна загроза того, що будь¬якої миті розпечений реактор «сяде» у воду, станеться її розпад на кисень та водень, у результаті чого буде ще один вибух — набагато потужніший за попередній. Передбачаючи такий розвиток подій, спеціалісти вже малювали на карті не 30¬ти, а 300¬кілометрову зону відчуження.

...Незабаром по рації пожежникам¬ малинчанам терміново передали, що внаслідок зіткнення на дорозі бензовоза і КамАЗа, який перевозив щебінь, загорівся міст через річку Тетерів.

— На місце виклику прибули швидко, — продовжив М.А.Левченко. — Міст справді палав. Направили лафетні стволи із пожежного автомобіля у бік загоряння, але тиск води був недостатній, і вона не могла дістати епіцентру пожежі. Були змушені під’їжджати до водойми і брати воду звідти. Ліквідовували пожежу й поблизу Іванкова, зі шланга поливали майданчик і техніку після приїзду з Чорнобиля тощо. За успішні дії отримали подяку від генерала Десятникова.

Після двотижневого перебування у самому пеклі приборкання чорнобильського лиха Микола Арсентійович із друзями повернулися додому. Пожежний автомобіль, на якому вони працювали, був разом із іншою забрудненою технікою, вивезений на могильник. У довжелезній ямі «поховали» три пожежні машини. Їх пересували танками і відразу заливали бетоном неподалік виселених сіл Буряківки та Чистогалівки Іванківського району.

— Пожежники з Вінниці хотіли втекти, але їх не відпускала охорона, — пригадує ліквідатор. — У багатьох колег тоді різко погіршився стан здоров’я: почало перчити у горлі, деякі втрачали свідомість, майже всі відчували головний біль та слабкість. Дехто з хлопців швидко жовтів. «Рятувалися» спиртом. Жили хто — в наметах, а хто — і в машинах. А от годували добре. На 9 травня, День Перемоги, зі столиці привезли концерт. На зміну нам із Малина приїхали колеги Павло Глухов, Станіслав Заруцький та водій Анатолій Черепанський. Після повернення додому рідні та односельці запитували: «Де був, що бачив?». Особливо ділитись враженнями від побаченого не хотілось. Тривалий час нестерпно пекло в горлі. Згодом пережив і переливання крові в Інституті гематології Академії медичних наук УРСР.

За героїзм, проявлений у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Миколу Арсентійовича нагороджено медаллю «За відвагу на пожежі».
Миколі Левченку ще раз довелося побувати в Іванкові: у 90¬их роках запросили будувати там оборонні споруди. У 1992¬1993 роках наш земляк будував приміщення пожежної частини в Народичах, яке пізніше повністю згоріло.

Нині Микола Арсентійович живе зі своєю дружиною Ніною Яківною у Слобідці. Минулого року святкували «золоте» весілля. Діти запросили привітати жіночий вокальний фольклорно-етнографічний колектив «Україночка» (керівник Любов Артеменко). Тримають Левченки чимале підсобне господарство, з допомогою дітей та онуків обробляють 50 соток городу. Ніна Яківна знається на травах, допомагає рідним та односельцям.

— Раніше до Миколи Арсентійовича черга стояла, щоб він прищепив своїми руками деревця, — розповів Слобідський сільський голова Микола Єщенко. — Нікому не відмовляв, а приймалися підщепи ж як добре! М.А.Левченко — чудовий майстер. Багатьом побудував у рідній Слобідці хати, печі, груби! Запрошували його й до місцевої школи, де він ділився пережитим із дітьми, вчителями, односельцями.

Любить дідусь і пожартувати, бо, вважає, що з гумором легше долати життєві негаразди.

Богдан Лісовський, «Житомирщина»