Подорожуючи, туристи фотографували все, що бачили та згодом розмістили у своєму блозі.

Першою точкою висадки та посадки стало місто Коростень, про пригоди першого дня можна почитати у першій частині.

День другий:

«Я як завжди прокинувся вдосвіта, потягнувся за фотоапаратом і сонний пішов на річку фотографувати красу. Це мій найулюбленіший момент в ночівлях на свіжому повітрі - спочатку холодні сіро - сині дерева і річка, такий же холодний туман.

Потім на небі поступово розгорається полум'я, в верхівках дерев щось виблискує, і ось холодні кольори заливає променями тепла - все забарвлюється в теплі тони, туман взагалі запалюється помаранчевим вогнем, що стелиться по річці .

Цього разу, спостерігаючи світанок я встиг добряче прогулятися вгору по річці. Повернувся до табору - сонце до нього ще не дісталося. В намет лізти не хотілося, на вулиці лягати спати було ще холодно і сиро. Вирішив розвести багаття. Розвів, підігрів і попив чаю, підкинув дров побільше і вмостився біля багаття досипати годинку-другу.

Трохи пізніше, коли сонце вже було високо, підкріпилися трохи, зібралися і поїхали далі. Планували доїхати до Кам'яного села в цей день. Вибралися на дорогу. Вона сонячним ранком здавалася набагато привабливішою, ніж вчорашнім ввечері після заходу сонця. Покотилися.

Далі було село Червоні Жеревці. Це село нас вразило своєю розвиненістю і в той же час традиціями. Ну точніше мабуть- це просто було перше село, яке нас так вразило - потім було ще багато. На вході стояв хрест, оздоблений стрічками та штучними квітами.

Трохи далі - власне і знайшлася "рудня" - кар'єр. Він виліз раптово, великий і глибокий і нас навіть трохи здивував своєю появою. На дні було трохи води.

Далі Жеревці, а за Жеревцями ми перший раз зустріли пам'ятку цих країв - мощену червоним каменем старовинну дорогу. Вона йшла прямо в ліс. Уздовж неї були укатані стежки, тому їхати було легко і ми помчали.

Потім нам треба було повернути на іншу дорогу - викладену бетонними плитами, і нарешті повернули на грунт - поки їхали вниз він був рівний і гладкий, а по прибуттю - зустрілися вже знайомі нам калюжі і болота. Але дорога в цей раз була все-таки хороша, нікуди не губилася, болота були по краях, а на самій дорозі - калюжі, які в більшості мусили об'їжджати або переїжджати не встаючи з велосипедів.

Так ми приїхали прямо до наступного кар'єру. Він виявився більшим і красивішим попереднього - і на його дні хлюпала блакитна вода. Захотілося купатися, але за графіком ми відставали, до того ж думали, що купатися ще холодно (як ми виявимо пізніше - помилялися). Десь тут у мене почало формуватися стійке відчуття ніби ми в Криму. Пісок, спека, ось ще кар'єри-скелі. Тільки немає людей-туристів. Взагалі ні! Жителі сіл, особливо діти все проводжали нас здивованими поглядами.

Далі - Дружба. Це селище міського типу, але якесь похмуре і дивне - спочатку купа невеликих зруйнованих квартирних будиночків (двоповерхових). Причому зовсім не здається, що вони недобудовані, саме зруйновані. Зовсім поруч - такі ж будиночки стоять цілі, заселені. Дуже дивно.

За Дружбою - ще один кар'єр, води на дні майже не було, але виглядав він дуже індустріально.

Далі - дорога-сипуха до Замисловичів, а від них - до Рудні-Замисловицької.

Рудня-Замисловицька - це найближче село до найвідомішої в цих краях пам'ятки - Кам'яного села. Заїхали в село, перетнули річку Пергу, поїхали шукати кам'яне село. Кругом люди на велосипедах - місцеві жителі. Під'їхавши, побачили кілька машин у лісі. Це були машини, які підвозять туристів до цієї пам’ятки. Тут було мабуть єдине місце, де ми зустріли туристів. І їх тут вистачало. Але місце дійсно цікаве, незвичне і красиве.

За легендою, там було багате село. Через нього йшов бідний старий, і стукав у будинку за допомогою. Але ніхто йому не відкрив і не допоміг, не дивлячись на своє багатство. Пройшовши це село, старий обернувся - і всі хати перетворилися у камінь, тому що кам'яними були серця їх жителів.

Надивившись на пам'ятку, повернулися в Рудню-Замисловицьку і поїхали далі до Устинівки. Все по тій ж битій дорозі. В Устинівці перетнули Пергу ще раз, зупинилися біля колодязя. У ньому була чиста вода, що для цих місць рідко - вода в річках, калюжах, озерах і навіть колодязях має чайний колір, або хоча б жовтий відтінок. Заправилися водою, поїхали. 

Так ми доїхали до Рудні-Перганської - село майже занедбане. Зустріли стареньку бабусю, яка вказала нам не вірну дорогу. Побували на двох красивих мостах (перетинаючи Пергу туди і назад).

GPS вирішує - зробивши гак вивернули все-таки на правильну дорогу. Доїхали до Перги. Уже вечоріло, сонце сідало, треба було думати про нічліг. Лісники порадили заночувати біля озера. Але туди було далеко - ми б до ночі не доїхали.

Проїхали село, за ним зупинилися біля річки. Думали що Перга, а виявилося, що це була вже Уборть, в яку впадає Перга. Розбили табір. 

Пройдено: 82км