Щодо Лувру він, звісно, загнув, але маєток Ганських був дійсно чималеньким. Власне згодом і сам письменник виправився: «Я побачив малий Лувр, грецьку святиню, позолочену призахідним сонцем».
Маленький Лувр збудував у 1780-х роках польський граф Ян Ганський. Верхівню в купі з навколишніми кількома десятками тисяч (!) гектарів шляхтич дістав чи то у спадок, чи то придбав у нащадків князів Любомирських.
Садибу в англійському стилі спроектував архітектор Блеріо. Ну а цілісний садово-парковий комплекс площею майже в 60 га було створено вже за графського сина — Вацлава Ганського. Він добудував батьківську хату, причому з виразним ухилом до псевдо-античності.
Уціліла гостьова зала і досі бавить відвідувачів барельєфами на теми древнього Риму та Греції. Колони підпирають оркестровий балкон. Тут же, на першому поверсі, були відпочинкові кімнати та їдальня.
Страви доставлялися підземним ходом з кухні, розташованій у бічному флігелі. Судячи із таблички — кухню заснували у далекому майбутньому.
Друге підземелля вело до флігеля управителя. Під ним розташовувалась навіть власна буцегарня.
Втім, це не дивно, адже пан мав до 40 тисяч душ народу! На території маєтку були чималий винний погріб, оранжерея, міні-лікарня і навіть невеличкий зоопарк. В глибині парку Ганські збудували родову усипальню, яку донедавна використовували як склад, а нині — переробили на церкву. Сюди ніби також вів підземний хід.

Пристрасть Вацлава до підземель пояснюється його схильністю до таємничості, навіть містичності. Ще б пак: Ганський був не просто масоном, а одним із масонських «генералів», магістром житомирської ложі «Розсіяний морок».
У 1819-му майже сорокарічний граф одружується на вісімнадцятилітній Евеліні Ржевуській, донці київського губернського маршала Адама Ржевуського. Татусь був також знатним масоном, то певно й засватав доньку за «побратима».
Юна графиня, маючи чоловіка бальзаківського віку, нудиться. Гуляє, приймає гостей, читає. І захоплена творчістю модного французького письменника, у 1832-му пише йому листа...

Автор багатотомної «Людської комедії», епічного зібрання творів на тему людських вад, сам був не без гріха. Марнотрат, тусовщик, як би сказали зараз, Бальзак був вимушений працювати по 16 годин на день, аби відпрацювати отримані аванси.
І головне — письменник мріяв стати дворянином. Бальзак, як і його батько, страждав через своє міщанське походження. Татусь у свій час просто прикупив частинку «де» до свого прізвища. Тридцятилітній син вирішив приписати собі «де» у якості псевдо.

Однак справжньої шляхетності навіть дворянське псевдо не дає. Бальзак загоряється ідеєю вигідного шлюбу. За пару років після мнимого дворянства паризька знаменитість отримує листа від незнайомки. Пані, що підписалась як Іноземка адресує письменнику ще кілька листів, перш ніж дістає — за власною ж порадою — знак у відповідь, що ці листи прочитані: Бальзак публікує коротеньку приписку у популярній французькій газеті, яку читали і в Росії.
Іноземкою була Єва Ганська. Вже за рік вони зустрічаються, потім ще і ще. Евеліна влаштовує «випадкове» знайомство Бальзака зі своїм чоловіком. Бідолаха навіть не здогадується, що його новий друг наставляє графові роги.
Втім, не надто і наставляє — роман розвивається переважно у листах. Майже десять років коханці листуються, і ще дев’ять, вже після смерті Ганського у 1841-му, більше чатяться, аніж говорять наживо. Молода вдова була не проти вдруге вийти заміж, ну а Бальзак — тим паче. От тільки за російськими законами такий шлюб мав наслідком втрату усієї спадщини.

Коханці час від часу зустрічаються, зокрема і в Києві. Евеліна активно фінансує свого знаменитого, але марнотратного Оноре. Сто тисяч франків передає Єва на придбання бальзаківської оселі. Бальзак гроші приймає, але водночас усіляко переконує кохану, що, мовляв, це не головне, і що навіть коли вона втратить все — він її кохатиме і не дозволить ні в чому нуждатись.
Нарешті, попри спротив родини Ганських, Єва дозволяє коханому прибути до Верхівні. Захоплення письменника, з якого я розпочав цей переказ, зрозуміле. Нарешті, після стількох літ безгрошів’я, бабло само лізе йому в руки.

Просто важко собі уявити, які тут простори, яка родюча тут земля, яку ніколи не вдобрюють і на якій щороку сіють пшеницю. ...В молодої графині налічується близько двадцяти тисяч селян чоловічої статі (тобто в них загалом приблизно сорок тисяч «душ»), але й вони не в змозі обробити всі ці землі. Для цього потрібно щонайменше чотириста тисяч чоловік, — пише письменник згодом своїй сестрі.
Щоранку письменника, якого поселили на другому поверсі у дорого обставлених кімнатах будить слуга Хома Губернатчук. Кланяється до підлоги, розводить у каміні вогонь, допомагає Оноре підвестися з ліжка.
Внизу, у їдальні, автора «Тридцятилітньої жінки» чекає Евеліна, якій вже далеко за 30. Щедрий сніданок, прогулянка, потім творчість. Бальзак марить спокоєм і сімейним щастям. Ну і титулом, звісно.
Я марив Верхівнею цілісінький день. Я так верхівничаю, так переношуся в мріях до Верхівні, що бачу найдрібніші речі домашнього вжитку. В своїй уяві я відчиняю шафку з цукерками, що стоїть біля підвіконня в твоїй спальні... перелічую цяточки воску від свічок, що спливли на оксамитову скатерку того стола, за яким ми грали в шахи... Присягаюся честю, коханням до тебе — я живу там..
Тричі письменних наїжджає до Верхівні, провівши тут загалом три роки. Вже у 1850-му коханці добиваються найвищої згоди на шлюб. Маєтностям не загрожує конфіскація. У березні п’ятдесятилітні «молодята» беруть шлюб у костелі Бердичева.
Знайте, що я віднині чоловік внучатої племінниці Марії Ліщинської (королеви Франції), швагро графа Адама Ржевуського, генерал-ад’ютанта його Величності Імператора Великоросії й Малоросії, швагро графа Орлова, племінник графині Розалії Ржевуської, першої статс-дами Її Імператорської Величності, — мрії Бальзака здійснились.
Оноре та Евеліна вирушають до Парижу, де за чотири місяці письменник і помирає. Двічі вдова стає його єдиною спадкоємницею. Спадок складають самі бальзакові борги, які графиня повністю визнає. Майже всі її колись непомірні статки переходять в руки кредиторів.
Сімейний будинок Ганська продає братові, генералу Адаму Ржевуському. У родинній Верхівні новий господар і помирає, в 1888 році, через шість років після смерті сестри. Евеліна категорично відмовилась від доживання на батьківщині та була похована у Парижі, на кладовищі Пер-Лашез. Там вже тридцять років спочивав її Оноре.

Джерело: mr-brut.livejournal.com