Житомирська міська хорова капела «Орея» була заснована в кінці 1986 році на базі хору Житомирського музичного училища імені В. С. Косенка за підтримки обласного Музичного Товариства, при міському Будинку культури Олександром Вацеком — українським диригентом, хормейстером.

Кожен концерт стає черговою неймовірною сенсацією в хоровому мистецтві. Несамовите захоплення і радість від почутого і побаченого «дива» затьмарює лише одна обставина — щирий жаль про те, що явище такого культурного рівня в нашій країні так гідно ще й не оцінили.

Чого ми чекаємо від академічного хорового виступу? Не більше ніж співу. Хористи, подібно оркестрантам, відгороджені від публіки умовною стіною — «папками-пюпітром», і єдине «дійова особа» на сцені — це спина диригента. Така традиція.

Іншими словами, ми приходимо на хоровий концерт не дивитися, а слухати. Але протягом останнього десятиліття в хоровому академічному мистецтві України, все більш явно простежується тенденція до синтезу і пошуку нових виразних засобів, зокрема, шляхів «пожвавлення» хору на сцені.

Що ж собою представляє академічний хор «Орея»? Це — група артистів, які зовсім не володіють «великими» голосами, але які звучать як один великий Голос, які — гості на цій сцені, але які на ній «живуть» і повноцінно нею володіють, артистів, які є одним художнім організмом, але кожен з яких може робити на сцені щось ще крім якісного співу.

Все те, що на сьогоднішній день включає в себе ідея хорового театру, про що активно говорять, і що починають поступово впроваджувати на сцену провідні хорові колективи країни, — все це вже є і успішно працює в колективі Олександра Вацека. У хоровому середовищі його без перебільшення можна назвати законодавцем мод.

Вацек не тільки «розв’язав руки» артистам хору, зумівши подолати їх холодну сценічну статичність і змусивши рухатися. Вацек відкрив іншу перспективу.

Він довів, що один і той же склад хористів може співати не просто різну музику, а ще й співати її в різних вокальних манерах. Тобто, бути і академічним хором, і народним хором, якщо треба — «дитячим» хором, а якщо хочете — то й джазовим або естрадним «брендом».

Ось вона, наступна сходинка на шляху до «хоровому театру», де диригент — «це режисер вокального звуку, його фарби, тембру» (за визначенням Лариси Бухонської). І все це аж ніяк не позначається негативно на якості виконання.

Однаково переконливо, щиро «беручи за душу», звучить у виконанні хору духовна музика і народна пісня, причому кожна в строго притаманною тільки їй вокальної манері.
Абсолютно очевидно, що професіоналізм «Ореї» знаходиться не на тому рівні, коли стежиш «спіткнеться чи фігурист на високому стрибку», а на рівні «чи зможе він зараз перевершити сам себе». Прикладом тому є фантастичний «Політ джмеля»…

Але, що саме головне у виконанні «Ореї» і самого Вацекa — це справжній, абсолютний контакт з публікою, — саме такий, яким повинен бути контакт артиста з глядачем. Контакт, що містить театральності рівно стільки, скільки потрібно, щоб утримати інтригу в залі, але обеззброюючий, щирий, природний, імпровізаційний.