Ми й досі послуговуємося цими назвами, хоча офіційний статус вони давно втратили. Сучасні адміністративні області України – доволі умовний поділ території, який часто не відповідає реаліям: побут, звичаї, традиції жителів сусідніх сіл одного району можуть значно різнитися, а от у життєвому укладі мешканців різних областей можна знайти багато спільного. Звичайно, урбанізація зрівняла українців на сході і заході, на півдні, півночі та в центрі. Однак давайте не будемо забувати нашу минувшину. IGotoWorld пропонує коротко розставити усі крапки над «і» в питанні про історико-етнографічні регіони України.

Полісся

Почнемо з півночі. До цього регіону входять такі сучасні області:

• Волинська;
• Рівненська;
• Київська (північні райони);
• Житомирська (північні райони);
• Чернігівська (північні райони);
• Сумська (північні райони);
• Хмельницька (північні райони).

Назву місцевості Полісся нескладно вивести від слів «по» і «ліс». І це абсолютно природно, адже північ України – це ліси. От і селилися наші предки «по лісі». Перша писемна фіксація цієї назви зустрічається в Галицько-Волинському літописі під 1275 роком. Людей, які населяють цей регіон, споконвіку кличуть поліщуками.

Волинь

Частиною Поліського регіону, його центром в Україні є Волинь. Ця назва вперше згадується в 11 столітті, а точніше під 1077 роком, у Новгородському літописі.

Про походження назви Волинь історики і філологи сперечаються й досі. На думку одних, назва цього регіону походить від назви давнього міста Волинь, або Велинь. Сьогодні його вже не існує, але сліди давнього поселення, знайдені археологами, говорять про те, що розміщувалося воно у місці злиття річок Гучва і Західний Буг (це за 20 км від сучасного Володимира-Волинського).

Інші вчені пов’язують назву території з островом Волін у Померанії (землі поряд з Балтійським морем, нині – райони Німеччини та Польщі). На землях сучасної Німеччини жили слов’яни, але наприкінці першого тисячоліття вони вимушені були поступитися своїми територіями германським племенам. Місцевістю вони поступилися, а от назвою – ні. Так волиняни перекочували на схід (на північно-західні території сучасної України) зі своїм ім’ям.

Походження назви «Волинь» виводять і від притоки Горині – Вілії. Однак усі ці версії не розкривають головного – значення слова «Волинь». Тут є кілька варіантів: від слов’янського «волъ» (віл), тобто «Волова країна»; від литовського «uola», що означає «скеля»; від імені такого собі Велина, який «велів», «повелівав»; від слова «олинь», яким раніше називали оленів, тобто Волинь – це земля оленів; якщо знову згадати про німців, то слово «Волинь» можна перекласти як «кельт», «представник романських народів», тобто «чужий», «іноземець» (для древніх германців, звичайно ж); найбільш поширеною версією, якої дотримується більшість істориків та лінгвістів, є думка про те, що назва «Волинь» споріднена з праслов’янським коренем «вол» (або «вел», «въл»), що має значення «мокрий», «вологий», «заболочена місцевість».

Про побут і традиції мешканців цього регіону дізнавайтеся в музеях:

• Музей лісового побуту Полісся (с. Отрохи, Чернігівська обл.).
• Етнографічний музей «Древлянське село» (с. Селезівка, Житомирська обл.).
• Краєзнавчий музей (смт Маневичі, Волинська обл.).
• Краєзнавчий музей (м. Новгород-Сіверський, Чернігівська обл.).
• Кролевецький районний краєзнавчий музей (м. Кролевець, Сумська обл.).
• Музей сільського господарства (с. Рокині, Волинська обл.).
• Заньківська мануфактура (с. Заньки, Чернігівська обл.).
• Музей українських старожитностей, Будинок Тарновського (Чернігів).

Карпати

Великий регіон на заході України поділяється на Прикарпаття, Закарпаття і власне Карпати.

Етимологію перших двох назв вивести легко: при- – те, що при Карпатах, тобто перед ними, за- – те, що за горами. Звичайно, треба робити поправку на те, що це погляд українців, а от, наприклад, для словаків, які живуть по той бік Карпат, все виглядає з точністю та навпаки.

 Щодо походження назви Карпат, то її виводять від різних слів кількох мов: з вірменської «карп» – камінь, «пат» – стіна; з польської «карпа» – великі нерівності, стовбури, коріння; з кельтської «карн» – камінь, купа каміння. До Карпатського регіону входять такі сучасні області: Закарпатська; Львівська; Івано-Франківська; Чернівецька; Рівненська. Подорожуючи Карпатами, ви вирушаєте на гостину до трьох етнографічних груп: бойків, лемків та гуцулів.

Однак повернемося до територій, на яких проживають ці етноси. Із Закарпаттям все просто. Закарпаття як було за Карпатами, так там і залишилося. Тому і сучасна назва, і виділення території в адміністративну одиницю – Закарпатську область – недалекі від істини, принаймні що стосується меж сучасної України.

Галичина

Займає територію сучасної Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини та Чернівецької області.

Європейська Галлія (держава, що існувала 2 тисячі років тому на півдні сучасної Франції) та Галатія у Малій Азії (сьогодні територія Туреччини) отримали назви від кельтських племен, які населяли в I тисячолітті до нашої ери територію Старого світу і залишили тут згадки про себе. Греки і римляни називали кельтів галатами і галами. Можна упевнено сказати, що й походження української Галичини пов’язане із загальноєвропейською історією.

Покуття

Невелика територія Прикарпатського регіону. Це частина Косівського району Івано-Франківщини, рівнинна місцевість між річками Прут і Дністер.

З походженням назви Покуття все просто і однозначно. Пов’язана вона із селищем Кути. Після захоплення українських земель поляки почали позначати межі своїх володінь на сході саме цим населеним пунктом. Вони говорили щось на зразок: «Наші землі по Кути». Сьогодні це умовно південно-східний кут Галичини.

Буковина

Нескладно вивести і назву регіону Буковина. Пов’язана вона з буковими лісами, які, як можна здогадатися, ростуть на території сучасної Чернівецької області. Саме ця адміністративна одиниця України є Північною Буковиною – частиною великої Буковини, південні землі якої належать до території Румунії.

Завітайте до колоритних етнографічних музеїв Карпатського регіону:

• Музей народної архітектури та побуту, Шевченківський гай (Львів).
• Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (м. Коломия, Івано-Франківська обл.).
• Закарпатський музей народної архітектури та побуту (Ужгород).
• Музей національної культури (с. Плав’є, Львівська обл.).
• Музей народної архітектури та побуту (Чернівці).
• Музей етнографії та екології Карпатського краю (м. Яремче, Івано-Франківська обл.).
• Музей народної архітектури Прикарпаття (с. Крилос, Івано-Франківська обл.).
• Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини (м. Косів, Івано-Франківська обл.).
• Музей інституту декоративно-прикладного мистецтва (м. Косів, Івано-Франківська обл.).
• Музей «Старе село» (с. Колочава, Закарпатська обл.).
• Історико-етнографічний музей «Бойківщина» (м. Самбір, Львівська обл.).
• Краєзнавчий музей (смт Кути, Івано-Франківська обл.).
• Музей Гуцульщини (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).
• Історико-етнографічний музей І. Ольбрахта (с. Колочава, Закарпатська обл.).
• Музей етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів).
• Музей старообрядництва (с. Біла Криниця, Чернівецька обл.).
• Музей етнографії і побуту (с. Саджава, Івано-Франківська обл.).
• Музей історії (с. Валява, Чернівецька обл.).
• Музей етнографії та побуту (м. Тлумач, Івано-Франківська обл.).
• Краєзнавчий музей «Бойківщина» (м. Долина, Івано-Франківська обл.).
• Музей лемківської культури (м. Монастириська, Тернопільська обл.).
• Музей гуцульського побуту та мистецтва «У трембітаря» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).
• Музей «Хата-стая» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).
• Музей «Гуцульська гражда» (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.).
• Історико-етнографічний музей (м. Сарни, Рівненська обл.).
• Музей «Українська старовина» (м. Яремче, Івано-Франківська обл.).
• Музей етнографії та давньої історії (Чернівці).
• Етнографічний музей (с. Маринин, Рівненська обл.).
• Етнографічний музей старожитностей Гуцульщини (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.).

Поділля

Українські літописи згадують ці території під назвами «Пониззя» і «Нижня Русь» (13 століття). Назва Поділля вперше зустрічається у документах 14 століття.

До історичного району Поділля входять такі сучасні українські землі:

• Вінницька область; Хмельницька область (південь);
• Житомирська область (південь);
• Одеська область (північ);
• Черкаська область (схід);
• Тернопільська область (схід).

Тут живуть подоляни. Пам’ятаєте відому українську народну пісню: «Десь тут була подоляночка, десь тут була молодесенька»? Так от, мова в ній іде про чарівну мешканку саме цього регіону.

Походження назви Поділля нескладно вивести від слів «по» і «дол» (нижня частина; поселення, розташовані в річковій долині). Тут виникають асоціації з Поліссям, і невипадково. Тільки якщо в північному регіоні люди селилися «по лісі», то у випадку з Поділлям – «по долу», тобто в долині між річками Південний Буг і Дністер.

Про побут подолян дізнавайтеся у таких музеях:

• Краєзнавчий музей (м. Дунаївці, Хмельницька обл.).
• Музей етнографії (м. Буша, Вінницька обл.).
• Етнографічний музей (м. Могилів-Подільський, Вінницька обл.).

Середня Наддніпрянщина

Це Центральна Україна. Рідше зустрічається назва Подніпров’я, і це зрозуміло, адже вона не повністю відповідає істині: вздовж течії Дніпра розташовано багато земель, і не тільки українських, а ще російських та білоруських. Тому назва «Середня Наддніпрянщина» стосовно української території найбільш точна.

До цього регіону входять:

• Київська область (південні райони);
• Чернігівська область (південні райони);
• Полтавська область (південно-західні райони);
• Кіровоградська область (північні райони);
• Дніпропетровська область (північно-західні райони);
• Черкаська область.
  

Про побут жителів цього регіону від найдавніших часів до наших днів розкажуть такі музеї:

• Музей народної архітектури та побуту (Пирогів, Київ).
• Центр народного мистецтва у Петриківці (с. Петриківка, Дніпропетровська обл.).
• Заповідник «Трипільська культура» (с. Легедзине, Черкаська обл.).
• Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.).
• Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.).
• Музейно-етнографічний комплекс «Дикий хутір» (сел. Буда, Черкаська обл.).
• Музей народного декоративного мистецтва (м. Канів, Черкаська обл.).
• Історико-етнографічний музей «Соколиний хутір» (с. Петрушівка, Чернігівська обл.).
• Краєзнавчий музей (м. Бобровиця, Чернігівська обл.).
• Національний музей українського народного декоративного мистецтва (Київ).
• Етнографічний музей «Хутір Савки» (с. Нові Петрівці, Київська обл.).
• Етнографічно-туристичний комплекс «Козацький хутір» (с. Стецівка, Черкаська обл.).
• Стецівський етнографічний музей (с. Стецівка, Черкаська обл.).
• Музей стародавнього побуту і народних ремесел у Плескачовці (с. Плескачівка, Черкаська обл.).
• Дім-музей сільського побуту (с. Роги, Черкаська обл.).
• Історико-етнографічний музей-заповідник «Козацькі землі України» (с. Вереміївка. Черкаська обл.).

Слобожанщина

До Слобідської України належать сьогодні такі області:

• Сумська (південні райони);
• Харківська;
• Луганська;
• Донецька;
• Полтавська (східні райони);
• Дніпропетровська (північні райони).

Цей регіон вважається одним з «наймолодших» в Україні. Напевне, через великі часові «паузи» в його розвитку, а також через те, що в етносів, які його населяли, не було між собою нічого спільного.

Люди жили на території українського сходу ще з часів палеоліту. Значно пізніше тут з’явилися представники кочових племен: кіммерійців, скіфів і сарматів, хозарів та булгар, половців та печенігів. Аж до 1430 року по східних степах кочували татаро-монголи, поки їх не «посунули» кримські татари, яким у цьому значно «допомагала» нищівна епідемія.

Українці на цих землях почали з’являтися у 15 столітті. Це були сміливці, шукачі справедливості і кращої долі з Полісся і Волині – тодішніх кордонів українських земель (які входили до складу Речі Посполитої). Таких волелюбців тюрки прозвали «козаками». Саме в цей час з’явилася і перша назва слобідських земель – Дике поле. Обживати і цивілізувати його почали трохи пізніше – у 17 столітті, коли після повстання Богдана Хмельницького сюди переселилися козаки і селяни, заснувавши слобідки. Як не складно здогадатися, звідси і походить назва «Слобожанщина».

Місцеві музеї занурять вас у народне минуле:

• Національний музей українського гончарства (с. Опошня, Полтавська обл.).
• Охтирський міський краєзнавчий музей (м. Охтирка, Сумська обл.).
• Недригайлівський краєзнавчий музей (с. Хоружівка, Сумська обл.).
• Музей археології та етнографії Слобідської України (Харків).
• Музей народного побуту та етнографії (м. Маріуполь, Донецька обл.).
• Музей народної архітектури (с. Прелесне, Донецька обл.)   

Південь

Південь України можна, напевно, назвати найменш українським, хоча український етнос тут все ж переважає.

У різні часи ці землі належали різним державам: Стародавня Греція, Кримське ханство з Османською імперією, Російська імперія. Тому й народностей на українському Півдні живе багато: крім українців, це греки, татари, німці (яким російська імператриця Катерина II активно роздавала ці землі), вірмени, болгари, росіяни, серби, молдавани.

До південного регіону України належать:

• Запоріжжя;
• Херсонщина;
• Миколаївщина;
• південь Дніпропетровщини;
• деякі південні райони Донеччини;
• південь Одещини;
• Кримський півострів.

Відвідайте музеї цього регіону і дізнайтеся багато цікавого про життя його мешканців:

• Національний заповідник «Хортиця» та Музей історії запорізького козацтва (Запоріжжя).
• Краєзнавчий музей (м. Берислав, Херсонська обл.).
• Краєзнавчий музей (смт Чаплинка, Херсонська обл.).
• Будинок-музей німецьких колоністів (с. Ручаївка, Запорізька обл.).
• Музей старожитностей (м. Феодосія, АР Крим).
• Культурно-етнографічний центр кримських татар «Коккоз» (с. Соколине, АР Крим).
• Вірменський історико-краєзнавчий музей (м. Армянськ, АР Крим).
• Музей історії та етнографії греків Приазов'я (смт Сартана, Донецька обл.).
• Музей-заповідник «Херсонес Таврійський» (Севастополь, АР Крим).
• Будинок-музей болгарського побуту (с. Калчева, Одеська обл.).
• Музей етнографії кримських татар (м. Старий Крим, АР Крим).
• Кримський етнографічний музей (Сімферополь, АР Крим).
• Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія» (с. Парутине, Миколаївська обл.).

Всі Новини Житомира