Переказ із Межирічки мовить, що княгиня з сином пливла на кораблі по давній річці Шипінь, яка єднала Черняхів із селами понад річкою Тетерів. На цій Шипінь-річці дитина й потонула, течія винесла  вже неживе княжа на сіножать, а мати-княгиня невтішно заголосила й спересердя прокляла річку.

  На Липлянщині, Олевщині, Черняхівщині переказ про княгиню-пані та її малого сина іноді містить цікаві подробиці. Зокрема, що княгиня звеліла закрити джерела-животоки залізною сковородою, і річка зміліла, заросла болотом-травою. Або істотна деталь із Великого Дивлина, що княгиня з сином пливла до церкви в Береколовичi, тобто Білокоровичi.

  Подібну легенду в різних варіаціях засвідчено й на Броварщині. “Колись пливла по річці (Десні) цариця на золотому човні й упустила у воду свою дитину. І прокляла вона це місце, тому чиста вода стала гнилою, болотом”. Цю легенду місцевий краєзнавець В.Гузій вважає іще язичницькою і відносить до трипільських часів та зазначає, що вона пов’язується з болотом Оврут, яке простяглося на 20 верст. Колись тут, під корінним берегом Десни з 30-метровими кручами, нуртувала річка з глибоким, до 12 метрів, річищем. Дослідник споріднює назву зі словами оврут “вируюча вода, вир” і врутак “джерело”. У давнину, ще за мезоліту, припускає він, через якусь природну катастрофу Десна по заплаві одійшла від корінного берега на 5 – 6 км, а колишнє річище заболотилося, заросло, заповнилось торфом. То була трагедія для місцевої людності, що й відбила легенда. В.Гузій зазначає, що можна приблизно визначити час постання легенди: річкова протока заросла на 6 – 12 метрів, торф наростає за рік на 1 мм, тому торф’яний шар у 7 м утворювався 7 тисяч років. Отож катастрофа сталася десь у V – X тис. до н.е., в трипільські часи. А то – часи зведення пірамід у Єгипті, де і бог сонця Ра так само плавав на золотому човні, як і княгиня-пані в легендах Броварщини й Житомирщини.

   У варіанті легенди із Семиполків на Броварщині говориться, як княгиня-пані прокляла річку. Вона взяла гребінку чесати лляну чи конопляну мичку, запалила її і кинула у воду зі словами: “Щоб ти горіло, щоб ти диміло, щоб ти проваллям пішло!”. Як на В.Гузія, гребінка – то тризуб річкової богині, як тризуб Нептуна чи Посейдона. А палаючий тризуб – символ її гніву, він має магічну силу, та й кидання його у воду супроводжує трикратна словесна формула, винятково архаїчна: тут згадуються і дим, і вогонь, і безодня. Дослідник навіть вбачає в цьому таємничий знак-послання з трипільських часів і запитує: чим завинили люди, що богиня одвернулася від них – порушили екологію чи вирубали-випалили соснові бори, через що земля перетворювалася на пустелю?

  Семиполківську легенду про царицю-княгиню-пані на золотому човні доповнюють її варіанти з інших придеснянських сіл. Біля Пухівки, де колись від Міжгір’я до Броварського бору було море, по якому плив царевич на кораблі й потонув. А коли цариця взнала про це, то прокляла море, і воно стало болотом. Корабель тоді плив понад яром, де й пристав до берега, через що назва його – Царевий Яр. У Рожівці на Броварщині про Царевий Яр розповідають, що “там утопився якийсь царевич, коли вода доходила до горбів”. Аналогічний переказ є в Калиті – про “якусь пані, що на човні весною випливала гулять у ліс, на болотні острови”, а на Обухівщині – про Нещеретове болото на Стугні. На Броварщині взагалі чимало оповідей про давнє море й великі кораблі з журавлиними носами, згадуються й пристані в Міжгір’ї, Рожівці, Калиті (аж дві), Заворичах, Бобрику, Мокреці, що вочевидь не випадково. У згадуваному болоті Оврут на шестиметровій глибині в торфі виявлено рештки великого човна, такий же човен знайдено у верхів’ях болота. Від 96-річної бабусі з Рожівки у середині ХІХ ст. записано розповідь про човен у Царевому Яру, якого бачила ще дитиною: він удвічі більший за байдак, із залізними й мідними скобами, з одного боку, як стіна, а з другого – розвалений. Під горою, де знайшли човен, раніше було грузьке болото, де не ходили ні люди, ні худоба, а тепер воно окріпло. Історик О. Шафонський на початку ХІХ ст. писав: “І понині біля Дніпра, Десни й Остра на заплавних місцях і болотах знаходять від великих, хоч і не нинішніх, а від морських кораблів куски”. Це майже морські кораблі, а потреба в них виникала тоді, коли тут було море, про яке повідують легенди. У ХVII ст. француз Боплан в “Описі України” пише, що від козаків почув, ніби два тисячоліття тому українські рівнини вкривала морська вода. Карл ХІІ дійшов із військом до Пінська, і коли з вежі побачив весняний розлив Поліського моря, заявив, що далі не піде. Давні географію і клімат непросто реконструювати, бо навіть Чорне й Балтійське моря порівняно недавно мали зовсім іншу конфігурацію.

  Легенда зазнала й християнської переробки: плив човен по Дніпру, а в ньому – подружжя з малим сином, молода мати не втримала дитини й упустила в воду. А вночі явився святий Миколай і сказав матері йти до храму Святої Софії. Мати кинулася туди і ще здалеку почула голос синочка – він лежав під образом Миколи Чудотворця. У легенду, як бачимо, введено мотив християнського чуда – воскресіння з мертвих, аби показати: християнський святий могутніший за язичницьке божество. Це водночас засвідчує: язичницька легенда мала такий розголос, що з нею мусило рахуватися християнство і пристосовувати для своїх потреб.

  На Житомирщині переказ про княгиню-пані та її малого сина іноді містить цікаві архаїчні й значущі подробиці. Зокрема, що княгиня звеліла закрити джерела-животоки залізною сковородою, і річка зміліла, заросла болотом-травою. Або істотна деталь із Великого Дивлина, що княгиня з сином пливла до церкви в Береколовичi, тобто Білокоровичi. Один варіант древлянської легенди мовить, що княгиня з сином пливла по давній річці Пудречці, інший – по так само давній річці Шипінь. На Броварщині легенда згадує золоту очеретину, яка виросла на морі-болоті і яку нині ніхто не бачить, а коли хлопець-семиліток на коні знайде ту очеретину й вирве її, то знову постане море. У всіх варіантах легенди є стійка, раз у  раз повторювана основа: на кораблі пливла цариця (пані), її малий син впав у воду й потонув, цариця прокляла море, й воно стало  болотом. Ці факти (їх набагато більше) спонукають уважніше придивитися до легенди і залучити до пояснення її індійський матеріал – мовний, міфологічний та історико-епічний. І легенда про царицю-княгиню-пані на золотому струзі, і золота очеретина відбивають уявлення сивої індоєвропейської давнини про те, що легенда – відлуння, скалки давнього міфу, і її треба розглядати в контексті індоєвропейської міфології, надто індоіранської, бо в древлянсько-сіверській легенді низка деталей вказує саме на цей напрямок пошуку.

Джерело: www.ovruch.info

Новини Житомира