Тобто, за порівняно невеликий проміжок часу критичної маси імперських вірусів зросійщення не надбав, згадавши свої прадавні корені у час українського національного відродження та промовисто підтвердивши їх у пору теперішніх лихоліть і випробувань. 

  Втім деякі паралелі з Вічним містом радомишляни для себе усе ж проводять. Бо в Радомишлі так само проглядаються сім утворених ярами, вибалками й річечками невеликих пагорбів, які, щоправда, суттєво знівелювалися роками й природою.

  Не менш примітною за «щасливу» сімку є для радомишлян і культова цифра «три». Вона, знову повертаючись до прадавнього Риму, за античними легендами про світобудову уособлювалась з потрійною кількістю китів, котрі тримали на собі нашу планету.

  Три голуби зображені на давньому радомишльському гербі, символізуючи три річки, на яких розбудовано місто: Тетерів та його притоки Мика й Сухарка. Упродовж кількох століть головним храмом Радомишля вважалась церква Святої Трійці, відтак храмове свято було загальноміським. І ця традиція продовжується донині, бо саме на Трійцю радомишляни й тепер відзначають День міста.

  А ще одна магічна трійка – це ті історичні першопочатки, що, мов три радомишльських кити, допомогли Радомишлю зіп’ятися на ноги та ствердитися. Спитайте будь-кого з радомишлян, які стародавні назви досі зберігаються на міських теренах, у відповідь неодмінно почуєте: – Микгород, Рудня, Папірня.

  Із глибини віків

 Микгородом нині іменується передмістя Радомишля. А кількома минулими століттями це було таке собі невелике село попід містом, що успадкувало свою назву від звісного літописного Мичеська - Мик-города. Літописець розповідає під 1150 роком про відступ вигнаного Ізяслава Мстиславича перед Володимирком Галицьким. Підкорені останнім мичани відкупилися від князя-галичанина сріблом, до того ж у чималій кількості, бо жінки мусили познімати з себе навіть натільні прикраси. Таки заможно жили наші пращури!

 Проте в літописних згадках йдеться вже про цілком заселене й обжите місто, початки якого сягають значно глибшої давнини.

  Власне, перші сліди перебування тут homo sapiens сягають доби пізнього палеоліту (30-35 тисячоліть назад). У 1956 році, виконуючи земляні роботи під час допомоги підшефному колгоспові в кагатуванні овочів, місцеві школярі натрапили на якісь давні чималі кістяки. Завдяки своєчасному втручанню вчителів роботи припинили, а до місця знахідки викликали науковців, що визначили знайдене як рештки мамонтів. Невдовзі після кількарічних розкопів археологи відкрили на цьому місці палеолітичну стоянку первісної людини, що дістала в науковому обігу назву Радомишльської. Відкопані біологічні та крем’яні зразки зі стоянки зберігаються нині в столичному археологічному та радомишльському краєзнавчому музеях.

  Довкола сучасного Радомишля зосталися залишки легендарних «змійових валів», що в сиву давнину слугували оборонними спорудами від набігів недругів,  опоясуючи Київ та інші стародавні поселення.

  У виданому у 2009 році академічному тритомнику «Давня історія України» Мичеськ названо серед головних міст і форпостів Древньої Руси, оскільки через нього проходив важливий торговельний та транспортний шлях до західних земель і держав.

  Мичани зі своїм стольним Мичеськом вважаються одним з провідних древлянських племен. Недарма, певно, на згаданому гербі міста (його було даровано повітовому Радомислю 1796 року) увічнено літописну оповідку про підкорення бунтівних древлян княгинею Ольгою. Зображені голуби із запаленими смолоскипами вказували на знану трагічну долю спаленого нею в 946 році головного древлянського міста Іскоростеня. Водночас ця символіка засвідчувала можливу Ольжину помсту й самому Мичеську, адже історична думка схиляється до того, що древлянське князівське об’єднання являло собою федерацію з кількох оточених лісами утворень, кожне з яких мало свого князя. «І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах… І пішла Ольга із своїм сином та дружиною по древлянській землі, встановлюючи скрізь… закони і порядок», - читаємо у «Повісті минулих літ».

  Про древлянські корені нагадують сучасникам скульптурні зображення пращурів, вирізьблені зі столітніх дубів, на символічній арці при в’їзді до міста.

  Нині ж у Радомишлі починає впроваджуватися оригінальний задум про перетворення у дерев’яні скульптури стовбурів аварійних та загрозливих дерев замість узвичаєного їх зрізання під корінь. Перші такі зразки вже з’явились біля міського краєзнавчого музею.

  Ще одна пов’язана з Мичеськом-Микгородом історична дата засвідчує нібито його дарування 1159 року Андрієм Боголюбським Києво-печерському монастирю. Але історики й дослідники піддають цю «дарчу грамоту» сумніву, бо «випливла» вона невідомо звідки вже у ХVІ столітті, коли після ординських спустошень почався переділ «нічийних» володінь. До того ж князь Андрій у ту пору не мав жодних прав на Київщину, тому не міг розпоряджатися її землями. А ще знавці минувшини звертають увагу на непритаманний ХII століттю мовний стиль документа і невідповідність тій добі згаданих у ньому назв деяких довколишніх сільських осадів, річок. Водночас привертає увагу й те, що в історичних джерелах навколомичеські землі називаються материзною (спадщиною від матері) Андрієвої бабусі Катерини. З одного боку це нібито й натякає на спадкові права князя на ці землі, а з іншого – вказує на доволі високий статус давнього Мичеська. Навряд чи правитель княжого рівня взяв би дружину з якоїсь глушини…

  Та факт залишився фактом: Мичеськ став церковною власністю, і така належність багато в чому визначила подальший доволі успішний розвиток краю. Стараннями Лаври на протилежному березі Мики було закладено замкове поселення, від якого з 1569 року почала ширитись його новоутворена назва – Радомисль.

  Поширена серед радомишлян легенда розповідає, що таке наймення є похідним від «радісної мислі», що сподвигла мичан на потребу оселитися на новому більш підвищеному березі. Подейкує й посилання на раду городян, що так мислила. Примітно, одначе, що тотожні «радісні мислі» раптом охопили в ХVI столітті жителів відразу кількох поселень у різних і доволі віддалених краях, бо таке ж наймення Радомисль дістали засновані у цей період містечка на Волині (під Луцьком), у Польщі, Чехії і навіть на Балканах. Тож більш вірогідним видається посилання на походження цих назв від давнього слов’янського імені Радомисл або ж від означення радника сановної особи, що деінде іменувався радомислом.

  Традиції ж церковної належності дістають несподівані натяки і в початках самого Мичеська та тлумаченні можливого походження вже його назви. У старочеській мові (чеська, до речі, вважається «найчистішою» з-поміж усіх інших слов’янських) наводиться ім’я Мичек, що є відповідником нашого Миколи. Якраз наймення святого Миколая носив згадуваний  в історичних джерелах монастир, «біля Мичеська лежащий». Між тим за тодішньою традицією мандрівні ченці зазвичай влаштовували свої обителі у підземних рукотворних чи природних печерах. Відтак доволі вірогідною виглядає версія про те, що давній мичеський монастир містився саме в дітинці сучасного Радомишля, а залишками чернечих підземних лабіринтів можуть бути легендарні радомишльські підземелля, що час від часу нагадують про себе несподіваними проваллями чи просіданнями грунту.  У спогадах місцевих старожилів зберігаються зокрема згадки про таємничі отвори печер, що подеколи вимивалися зливами чи відкривалися зсувами на високих радомишльських кручах.

   Багатство може вимірюватися не лише благородними металами, а й звичайним залізом

   Заболочені заплави тутешніх річок разом з тим слугували не лише додатковим захистом від непроханих зайд, а й сприяли господарсько-економічному зростанню Мичеська, як потому й Радомисля. Саме у заплавах здавна був поширений у цих місцях рудний промисел.

  Згадки про радомишльську рудню тимчасом такі ж давні, як і про Микгород. Принаймні на межі XIV-ХV століть уже цілком достовірні грамоти Київського князя Володимира Ольгердовича та його наступників засвідчували належність Мичеська та Рудні, що біля нього, сквирським  князям Рожиновським. А в описі маєтностей Києво-печерської лаври, зробленому 1593 року, довкруж Радомисля перелічено сім рудень, кожна з яких давала щороку 500-700 пудів заліза.

  Виплавляли його з болотної руди, покладами якої була надзвичайно багата древлянська земля. Руду просто викопували, бо залягала  вона зазвичай на два-три заступи від поверхні й являла собою кругляки бурого залізного каменю зі вмістом металу у 30-50 відсотків. Викопані валуни перемивали та звозили на «залізний завод» - рудню, що була водночас і металоплавильним, і ковальським виробництвом. З добутого заліза вироблявся різноманітний господарський реманент, а також зброя. Недарма під час Визвольних козацьких воєн середини ХVII століття точилась боротьба й за стратегічні Поліські рудні!

  Одним з пам’ятних козацьких місць для радомишлян є урочище «Криниченька» з могутніми віковими дубами, під якими, за переказами, перед боєм за Бердичів відпочивало військо Богдана Хмельницького, насолоджуючись водою з тутешнього природного джерела. Та вода, між іншим, має підвищений вміст заліза.

  Важливе промислове значення поліських рудень підтверджують і документи ХVIІI ст. А після розшматування у 1793 році Речі Посполитої та загарбання краю Імперською Росією вирішила російська могутність прирости ще й Поліссям, себто її рудами. Сенатор Петро Кікін, зять впливового царедворця Ардаліона Торсукова, якому дістався шмат володінь колишнього радомишльського митрополичого ключа, спорядив експедицію на розвідку місцевих рудень, сподіваючись їх відновити. Але висновки виявилися невтішними: запаси руд були вже незначними, а якість заліза, що містилося в них, - невисокою.

Проте традиції прадавнього промислу продовжилися зокрема у ковальській справі. І сьогодні у Радомишлі можна оцінити вправність місцевих ковалів та гартованого ними металу на оздобах давніх поховань на старому міському цвинтарі, а ще – на кованих візерунчастих піддашках, що подекуди донині прикрашають входи до давніх будинків і слугують своєрідною ковальською візитівкою міста.

  Руднянський «пагорб» та пов’язані з ним металоплавильні промисли з радомишльської минувшини нагадують про себе промовистими «рудними» назвами навколишніх поселень,  а також деінде шпаристими слідами рудних покладів, що рудуватими барвами виблискують на сонці на урвистих притетерівських кручах.

 Захищаючи інформаційний простір

  Та рудництво було не головною радомишльською принадою для монахів уже з києво-печерських пагорбів. У 1612 році лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький побудував при Радомислі на річці Мика млина, на якому заснував папірню – паперову мануфактуру. Це виробництво мало постачати папером друкарню лаври, що, кажучи сучасною термінологією, спрямовувалась на захист православного інформаційного простору. Враховуючи сталу й немалу за обсягами видавничу діяльність лаврських інтелектуалів, яких залучив і згуртував архімандрит, радомисльські папірники без роботи не сиділи. На виготовленому в Радомишлі папері друкувалися служебні церковні книги, полемічні твори, шкільні підручники, словники і навіть поезія.

  У культовому для радомишлян історичному романі З.Тулуб «Людолови», одним з персонажів якого є лаврський настоятель, докладно описано роботу папірні, де попервах порядкували іноземні майстри. За тодішньою технологією папір виробляли з ганчір’я. Його очищали, вибілювали, а затим зубчастими валами розтирали на порох і замішували до білуватої рідини. Ця маса тонким шаром розливалась у чотирикутні форми з сітчастим дном, через яку стікала вода. Загуслий осад, що лишався, підсихав, ущільнювався, глянсувався, утворюючи готовий для друку паперовий аркуш.

  Розгорнуте Є.Плетенецьким власне паперове виробництво стало першим таким підприємством на прикиївських теренах і вагомою подвижницькою та просвітницького справою архімандрита. «Папірню в Радомислі побудував коштом немалим на подивення у тім краю і як річ небувалу виставив та поніс» - висловився у поминальній промові про заслуги небіжчика його наступник Захарія Копистенський.

На філігранях (водяних знаках) радомишльського паперу, зразки якого дійшли до нашого часу, проглядаються родові герби Є.Плетенецького, З.Копистенського, є на них також зображення культової споруди. Можливо, то радомишльський храм, згадуваний у податних реєстрах ХVІІ століття. Проте церква на цих землях існувала значно раніше. А найпершу, скоріше за все, звели біля своїх печер першомонахи. У 2011 році археологи Східно-Волинської експедиції ІА НАНУ виявили у цьому місці сліди підмурів вірогідної давньоруської храмової будівлі ХІ-ХІІ ст., що продовжилась у зафіксованій вже у літописних джерелах церкві Святої Трійці. У ХVІІІ столітті вона стала кафедральною для Уніатських Греко-Католицьких митрополитів.

  В епіцентрі уніатства

  Символічно, що саме в Радомишлі – колишньому стольному місті уніатської митрополії – пройшла цього року наукова конференція, присвячена 300-літтю Житомирської унії. Вчені, богослови, краєзнавці, що зібралися у гостинному музейному комплексі «Замок Радомисль», зійшлися на думці, що, завдячуючи проголошеній унії, на лівобережних землях, підвладних Речі Посполитій, вдалося зберегти українські національні традиції, культуру, духовність. Уніатська церква тут стала такою собі міні-державою зі столицею в Радомислі.

  Те, що унійні митрополити обрали під свою резиденцію це містечко, яке після Руїни перебувало майже в цілковитому запустінні, значною мірою посприяло його розвою й піднесенню. Митрополія зміцнила й примножила радомисльські володіння, налагодила ефективну господарську діяльність, відновивши й розвинувши передовсім давні місцеві промисли, заснувала довкола нові поселення, поновлювала, ясна річ, храми. Навіть джерела цілковито православного ХІХ століття підтверджують що більшість церков у Радомишлі й довкола нього були збудовані та відновлені тут уніатами.

  Найдавніші споруди на радомишльських теренах, що збереглися до сьогодення, стосуються саме уніатського періоду. На жаль, про їх первозданний вигляд говорити не доводиться, бо добряче вони змінилися багаторазовими й недолугими ремонтами, реконструкціями, перебудовами й добудовами. Приміром, для багатьох цьогоріч стали одкровенням виявлені на районному Будинку культури, що в черговий раз капітально ремонтується, сліди давньої цегельної кладки, що відкрилися під шаром знятої штукатурки. Вони промовисто вказують і на давність споруди, яка уXVIII столітті була митрополичими палатами, а впродовж ХІХ та першої половини ХХ – католицьким костелом, і на її культове призначення.

   Важко впізнати у сучасному житловому будинку на розі Старокиївської та Великої Житомирської будівлю колишньої уніатської духовної семінарії, що згодом стала дворянським училищем. Освітній заклад розмістився нині у стінах колишньої консисторії (у повітовий період тут лаштувалися присутствені місця).

  Як митрополича резиденція, Радомисль став місцем проведення церковних соборів, синодів за участю великої кількості сановних гостей. Тут рукопокладалися та висвячувалися єпископи та священики. У радомишльській землі упокоїлися митрополити Лев Шептицький (предок знаного очільника Української Греко-Католицької Церкви у ХХ ст. Андрея Шептицького) та Ясон Юноша-Смогоржевський. Вочевидь їх було поховано біля згаданого Свято-Троїцького храму.

  Недарма у багатьох історичних джерелах йдеться про потужний розвиток Радомисля у ХVIII столітті і його становлення саме як міста.

 Меншина, що стала домінуючою

  Запроваджені митрополією орендні засади в господарюванні сприяли потужній колонізації краю, передусім – євреями. За переписом 1896 року єврейський прошарок у Радомишлі сягав 71 відсотка. У повітовому місті діяли державні та приватні єврейські училища, молитовні будинки, синагога. Попри численні міграції та гоніння, євреї зберегли тут свою самоідентичність, національні традиції, благополучно уживаючись з корінним населенням та іншими етнічними групами.

  Цю багаторічну традицію перервав вчинений нацистами голокост. У радомишльському «Бабиному Яру» - лісовому урочищі Кузьмичі на південній околиці Радомишля у серпні 1941 року карателі розстріляли біля двох тисяч місцевих євреїв. Ще одним чорним радомишльським некрополем стало урочище Черча, де розстрільні акції тривали упродовж всієї окупації. Тут стратили й привезених сюди євреїв з прикиївського Ірпеня.

  Каральні антиєврейські акції почалися в Радомишлі ще в революційному вирі, що спалахнув після 1917-го. Нинішнього року на радомишльському кіркуті (єврейському цвинтарі) відновили поховання святого цадика та праведника Авраама Єошуа Тверського, онука надзвичайно шанованого хасидами брацлавського Ребе Нахмана. Разом із сином його розстріляли у 1919 році.

   Тут поховано й молодшого сина засновника хасидського руху хабад рабі Шнеура Залмана з Ляд – Моше.

  Єврейську мистецьку палітру відомих радомишлян доповнюють один з найвідоміших канторів початку ХХ століття Зайдель Морогівський, епатажний художник, улюбленець Монпарнасу Саша Залюк, поети Рива Балясна та Григорій Корін (Коренберг), літератори Абрам Веледницький та Дора Шульнер.

  В родинах емігрантів з Радомишля народилися всесвітньовідомий учений-біофізик Леон Белл та знаний джазовий маестро Герб Алперт. Під завісу свого життя зізнався про своє радомишльське уродження уславлений актор і режисер Ролан Биков.

  Врешті, доволі поширеним у єврейській спільноті є й прізвище Радомисльський (Радомишльський), що безпосередньо вказує на тутешніх вихідців.  

  Між тим, з цим прізвищем пов’язана просто таки анекдотична оповідка. Коли у грудні 1943-го року після вигнання з Радомисля гітлерівців про це, як годиться, сповістило Радінформбюро, його повідомлення страшенно розлютило самого Сталіна.

  – Як? Досі не перейменували?!

  Виявляється, що назва «Радомисль» нагадала Йосипу Віссаріоновичу розстріляного ним злісного ворога Зінов’єва – таким було партійне псевдо опозиціонера, що мав за батьком прізвище Радомисльський.

  Відтак літеру «С» у назві міста невдовзі поміняли на «Ш».

  Та насправді у 1946-му Радомисль став Радомишлем з іншої причини. Коли після Другої світової СРСР та Польща з’ясовували стосунки  висилками-пересилками українців та поляків, водночас на українських обширах привели «до історичної ідентичності» й топоніми, лише через 160 років після загарбання Речі Посполитої Російською імперією позбувшись у такий нікчемний спосіб у стародавніх назвах будь-яких польських натяків.

  Велич і втрати повітового міста

   Ще одним воістину «золотим» віком для Радомишля став його повітовий період. У 1795 році місто самодержавною милістю стало спочатку центром однойменного повіту Волинської, а через два роки – Київської губернії. Повітовий статус ставив Радомишль на один щабель з такими містами, як Житомир, Черкаси, Рівне, Луцьк, Полтава та іншими, що тепер є не просто обласними, а й потужними господарськими та культурними осередками.

  Радомисльський повіт охоплював більшість земель Київського Полісся. Простирався він від Брусилова й Коростишева до Малина й Чорнобиля, межуючи аж з трьома губерніями: на півночі – з Мінською, на Заході – з Волинською, на сході – з Чернігівською. З територією у 8429 квадратних верст (9593 кв. км)  це був найбільший за розмірами повіт у Київській губернії. Для порівняння, таку площу обіймає доволі розвинена за європейськими мірками країна як Кіпр, а ще – це третина території теперішньої Житомирської області.

  На вибір Радомисля під повітовий центр вочевидь вплинуло декілька чинників. З політичних міркувань – скасовувалось володіння ним уніатської митрополії. Водночас колишня митрополича резиденція суттєво вплинула на фінансові складові, значно здешевлюючи для казни облаштування міських та повітових установ. Якраз у колишніх митрополичих будівлях їх і розмістили.

  Не останню роль відігравав і географічний фактор. Радомисльський повіт мав напрочуд «нестандартну» форму і нагадував два чотирикутники («північний» та «південний»), поєднаних між собою кутами. Радомисль лежав у південній частині поблизу «кута з’єднання» і був майже рівновіддаленим від двох сусідніх губернських міст – Києва та Житомира.

  У всякому разі місто отримало гарні стартові можливості і доволі успішно їх реалізовувало. Скажімо, чисельність населення в ньому за 1793-1913 роки зросла у вісім разів і сягнула 15 тисяч. Поступово набирав потуги господарський комплекс. Недарма Радомишль вважався одним з найперспективніших міст регіону.

  Одначе відчутних втрат засадам його соціально-економічному розвитку завдав транспортний чинник. Адже попередній розвій не в останню чергу був пов’язаний з тим, що містилося місто на «битих» шляхах і відігравало важливу посередницьку та сполучальну функцію.

  Спочатку в середині ХІХ століття Радомисль оминуло новозбудоване Києво-Брестське шосе, що пройшло за 18 верстов від нього. А вже під завісу століття «контрольним пострілом» стало прокладання стратегічної Києво-Ковельської залізниці також в обхід повітового центру. Радомишляни у зв’язку з цим звинувачували у бездіяльності своїх місцевих зверхників, що не змогли «переконати» урядовців завернути залізничну колію до повітового міста, поскупившись на хабара. Міському голові з майже тридцятилітнім стажем Никодимові Гарбарові це, врешті, коштувало посади, але несприятливу для Радомишля ситуацію не змінило. Хоча вже й вокзал будувався, й насип готувалась…

 Обереги міської минувшини

  Своїми повітовими надбаннями Радомишль успішно користується й досі, частково зберігаючи той колишній колорит. На жаль, запроваджене більшовиками гасло «війна палацам» сподвигло комунарів на руйнацію розкішних садиб Куперницьких, Любанських. У 1963 році згоріла від пожежі колишня будівля міського театру. Подейкують, що його підпалили, аби приховати розкрадання під час капітального ремонту, що тоді там вівся.

 Водночас велична споруда колишнього земства нині слугує медичним потребам. «Швидка допомога» тимчасом обіймає будинок, що в ХІХ столітті спочатку належав городничому Карлу фон Раабену, а затим - міському лікарю Цезарію Любинському. Цікаво, що після арешту Раабена за участь у польському заворушенні 1830-31 рр. міська влада планувала викупити у дружини засудженого його дім для облаштування в ньому міської лікарні. Тож певною мірою цей задум зреалізувався вже у радянський час. Хоча нині від колишнього особняка залишилась лише його частина. Адміністративний апарат райлікарні розміщений у садибі одного з найзаможніших радомислян – фабриканта Г.Горенштейна.

  Поруч з райлікарнею облаштувалися енергетики, що переобладнали під свій сучасний офіс споруду колишньої міської електростанції, яка чомусь за своєю будовою більше нагадувала культову будівлю, можливо, тому, що зведена була поруч із цвинтарем.

  Одним із символів давнини у теперішньому Радомишлі є колишня водогінна вежа, що височить у самісінькому центрі міста. Хоча за віком вона не така вже й давня, кілька років тому почавши відлік лише другому своєму століттю. Втім слугувала башта не лише для водогону, а й була спостережною пожежною каланчею, потреба у якій відпала, коли пожежна команда, що так само майже століття квартирувала поруч у колишньому помешканні адвоката Герценштейна, переїхала до нового депо на міську околицю. Колишню будівлю пожежників потому викупили місцеві підприємці і … зрівняли із землею. Спроба ж місцевої влади реконструювати вежу, щоб зробити її екскурсійним об’єктом, дещо спотворила первісний вигляд споруди і поки що зостається не реалізованою.

   Будинок, у якому в радянську пору містився суд, вважався одним з культурних центрів повітового Радомисля. У цьому оригінальному за будовою особняку, що в різні роки належав міщанам Зельонкам та дворянам Вержбицьким, влаштовувалися музичні вечори для міської знаті. Ймовірно саме тут у 1788 році дав свій благодійний концерт на допомогу погорільцям славетний Петро Чайковський.

  Донині виконують освітню функцію збудовані на початку ХХ століття приміщення вищепочаткового чотирикласного училища (нині у ньому діє загальноосвітня школа №3), чоловічої та жіночої гімназій (у них містяться відповідно санаторна та музична школи). Будинки, споруджені у повітовий період, використовують чотири міських дитячих садки (усіх їх у місті діє шість).

  З чималої кількості культових споруд, що функціонували в місті до 1917-го року, відповідає своєму призначенню лише Свято-Миколаївська церква, збудована у 1883 році за проектом губернського архітектора Миколи Юргенса. Примітно, що споруджувалась вона одночасно з Володимирським собором у Києві. Враховуючи те, що внутрішній розпис обох храмів має багато спільного й навіть тотожного, поширеним є твердження, що до радомишльського так само причетні знані майстри пензля - В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Врубель та інші, що робили шедевральний київський розпис. Разом з тим собор у Радомишлі нині різниться від первозданного свого вигляду. У пору «войовничого атеїзму» його дзвіницю зруйнували.

Так тепер виглядає Свято-Миколаївський собор.

  А це його первозданний вигляд на тлі старовинної Троїцької церкви.

   Парадоксально, що «червоними атеїстами» було поруйновано православні та католицький храми, синагогу, а кірху, одначе, не зачепили, незважаючи на те, що Німеччина двічі протягом минулого століття вела тут військові дії і встановлювала окупаційний режим (а була ж іще Перша світова, де теж клали свої голови радомишляни). Можливо, протестантизм з його ідеями «домашньої церкви» став тут таким собі захисним чинником. Адже окрім культового призначення, будівля кірхи була ще й житлом місцевого лютеранського пастора. Як житловий будинок ця споруда функціонує й донині.

  У звільненій після переїзду колишній земській лікарні теж квартирує з десяток родин.

  Врешті здебільшого під комунальне житло перелаштували більшість будівель повітового Радомисля, як, приміром,  будинки інших «батьків міста» - Григор’євих, Лозинських, Подановських, Вахерів, Колтоновських, Пекарських та іже з ними.

 Загартовані Радомишлем

   Наведені прізвища колишніх домовласників мало про що говорять  сьогоднішнім радомишлянам. Проте деякі їхні сучасники, сягнувши вершин у науковій чи мистецькій сферах, уславили не лише себе, а й місто, з якого походили.

  Уроджений у Радомислі в родині міського лікаря Анатолій Бочвар вважається засновником вітчизняного металознавства. Його син Андрій, продовжуючи батькову справу, зробив неоціненний внесок у оборонну міць колишнього СРСР. Він був одним з творців кращого танка Другої світової війни Т-34, входив до когорти вчених, що створила радянський ядерний щит.

  Оборонними розробками ще одного радомишлянина – Сергія Гусовського, який тривалий час очолював київський завод «Арсенал», досі послуговуються в українській військовій сфері.

  У створенні кращих українських літаків АНТК ім.О.К.Антонова брав участь авіаінженер Михайло Березюк. Уродженець Радомишля трагічно загинув під час випробувального польоту АН-70.

  Становленню українського війська в революційну пору 1917-22 років сприяли радомишляни Микола Архипович, Володимир Равич-Каменський, Олександр Чубенко.

  Сучасні принципи міждержавних стосунків знайшли своє юридичне обгрунтування ще у ХІХ столітті в працях знаного правознавця радомишлянина Василя Незабитовського. Його брат Степан, що служив лікарем, є одним з небагатьох українців, які залишили свій автограф у прижиттєвому щоденнику Тараса Шевченка.  В Радомислі народився й відомий шевченкознавець Микола Мацапура.

  Теперішня українська столиця певною мірою зобов’язана Радомишлю своїм архітектурним обличчям. Бо творець архітектурних шедеврів повоєнного Києва та головний його зодчий у 1950-55 рр. академік Анатолій Добровольський вважав себе радомишлянином. Саме в місті на Тетеревом промайнули його нелегкі дитячі та юнацькі роки.  Тут він навчався, тут прилучився до художньої творчості, яку потім успішно розвинув і ствердив уже на київському рівні.

  А от нащадок іншого славного київського будівничого Івана Григоровича-Барського, що входить до еліти класиків українського мистецтва, Костянтин Григорович-Барський у 1912-17 роках очолював у Радомислі земську управу і навіть представляв Радомисльський повіт у IV-й Державній думі.

  На головні міграційні потоки і напрямки в Радомишлі здавна вказували місцеві топоніми. До речі, вже у перші пострадянські роки радомишляни відновили історичні назви своїх первинних вулиць, серед яких зокрема – Старокиївська, Велика і Мала Житомирські. Натомість з карти Києва Радомишльські вулиця та провулок тихенько зникли, втім, як і з житомирської, - теж.

 З погляду сьогодення

  Врешті теперішня виробнича сфера Радомишля теж спирається на минулі традиції. Збудована у 1906 році на Микгороді братами-чехами Францем та Ігнатом Альбрехтами пивоварня нині успішно функціонує як пиво-безалкоголний комбінат «Радомишль», що є одним з лідерів пивоварної галузі, приваблюючи до міста пивних гурманів з усіх усюд. Поряд із сучасними виробничими потужностями тут збереглися й первісні цехи, збереглися й певні традиції пивоваріння, що йдуть від сивої давнини. Адже перші згадки про броварництво у Радомишлі сягають часів митрополії, тобто ХVIII століття.

  А головне багатство древлянського краю – ліси – втішають чудовими грибними та ягідними місцями радомишлян та численних любителів лісового відпочинку, що їдуть сюди з інших близьких і далеких країв. Так само приваблюють до себе любителів порибалити численні мальовничі озерця, річки, ставки. Втішають погляд неповторні краєвиди, що відкриваються з притетерівських пагорбів. Врешті вабить зір й панорама самого Радомишля, що відкривається подорожнім, які приїздять до міста.

  Останніми роками їх потік значно пожвавився. Адже історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» входить до переліку найпривабливіших туристичних об’єктів сучасної України. Його відвідувачі водночас не проминають нагоди ознайомитися і з іншими пам’ятними місцями прадавнього міста, що додають йому свого неповторного шарму і зберігають колоритний та притягальний дух минувшини.

Володимир Молодико, radomyshl

Новини Житомира