«Все почалося з мого сімейного рушника. Його вишивало 5 поколінь жінок нашої родини. Почала ще моя прапрабабуся, продовжила прабабуся, потім бабуся, тітка і мама. Так і не завершили роботу. Я вже не можу дошити, бо не бачу. Але збираю рушники місцевих вишивальниць» – розповідає жінка.
  Деяким із них уже більш як 150 років. Чимало полотен пані Валентині довелося буквально рятувати з вогню, витягати зі смітників і звалищ. В колекції є й порізані рушники, від яких лишилися лише клапті вишитої тканини. Але жінка береже усі, наче зіницю ока.
  «Я не розумію, як можна викинути мамин рушник? Вона ж його вишивала, душу в нього вкладала!» – дивується жінка.
  Та все ж більшість рушників приносять діти та онуки майстринь. Вони знаходять їх у старих батьківських хатах, бабусиних скринях і клунках. Усе несуть до Валентини Федорівни, щоб зберегти пам’ять про родину.
  Є у колекції й безіменні рушники, однак це ніяк не впливає на красу вишиванки. На лляних полотнах цвітуть волошки, троянди, дивні лілеї, маки і ромашки. Та найулюбленіший рушник Валентини Федорівни – величний півень. Більшість рушників вишиті хрестиком, та є чимало зроблених гладдю.
  «Вишивати хрестиком важче, але для гарної вишивки гладдю треба мати хороший естетичний смак. Колись мені розповідали, що з усього Овруцького району тільки у Великій Фосні вишивали гладдю. В інших селах майстрині шили хрестиком» – розповідає пані Валентина.
  Ще одна палка пристрасть Галини Федорівни – ляльки. Та жінка не просто збирає їх, а й одягає в українські костюми, заплітає коси та надягає віночки. У вишитих сорочках та спідницях, маленькі й великі, наче живі вони стоять на шафах та поличках господи. І кожна лялька – унікальна.
  Як виявилося, любов до рідного краю та історії – це сімейне. Син Валентини Федорівни Олексій теж захоплюється минулим своїх предків. Йому вдалося дослідити своє генеалогічне дерево аж до XVIII ст. Щоб дізнатися, звідки йде коріння родини, довелося не один рік поритися в українських, німецьких та російських архівах. Понад те, чоловік дослідив історію рідного села і написав про це книгу. Даних вистачило на 1200 сторінок.
  Та й це ще не все. На горищі будинку Валентини Федорівни теж є чимало цікавих речей - світ старовинних речей. Тут зберігаються не лише серпи та дерев’яний посуд. По всьому горищі охайно розкладені старовинні праски, веретена, прилади для обробки шкіри, лопати для печі, старовинні колиски та ще безліч унікальних речей, застосування яких знають тільки жителі даного регіону. Деяким речам вже більше сотні років. Тут зберігається майже вся історія українського народу. 
  Усі ці речі Валентина Федорівна зберігає, щоб втілити заповітну мрію – створити у Великій Фосні музей. У селі вже є один музей, але ним давно ніхто не займається. Натомість жінка хоче зробити не склад старовинних речей, а відтворити всю історію села.
  «Я не хочу, щоб ці речі просто лежали купами в кімнаті. Я хочу зробити «живий музей» – щоб в одному кінці пряжі крутилася нитка, а з другого – виходило полотно. Людям треба показати процес, відтворити те життя, що було колись у Фосні» – ділиться мріями Валентина Федорівна.

Новини Житомира