Як правило, перші поверхи чи певна виділена частина таких будівель відводилася під контори, бюро чи магазини власників цих будинків, а також здавалися в оренду. Власне помешкання господаря знаходилося на другому чи другому-третьому поверхах або в ізольованій частині будинку.

  Статистика свідчить: 80 тисяч жителів Житомира у 1904 році мешкали у десяти тисячах будинків. Отож кожний будинок займало в середньому лише вісім мешканців. До речі, тепер майже 300-тисячне населення міста мешкає у 20 з лишком тисячах будинків. Отож, тенденція «малоповерховості» збереглася в місті й досі. Інша справа, в якій якості сьогодні існує малоповерховий житловий фонд? На жаль, більшість одно-двоповерхових будинків, споруджених у довоєнні чи повоєнні роки ХХ ст., не мають ані архітектурної, ані будівельної цінності.

  А от дореволюційні малоповерхові будинки споруджувались зі смаком, милували око і, як засвідчують плани, що частково збереглися в фондах Державного архіву Житомирської області, мали мінімум 4–5 кімнат (вітальню, їдальню, кабінет, дитячу, спальню), а також підсобні приміщення: кухню, комору, кімнати для покоївки, кухарки, няні. У більших особняках могли бути ще зала, кімнати для паління, гри у шахи, в карти тощо.

  В особняках приватних лікарів, нотаріусів, інженерів, технологів та інших фахівців були ще додатково відповідні приміщення для виконання професійних завдань (приймальні, операційні чи маніпуляційні, креслярні, бібліотеки, архіви тощо).

  Часто побіля таких особняків споруджувалися ще флігелі – менші за розмірами і більш скромні, – розраховані або на прислугу або на здавання у найм як доходне житло. Такі садибні комплекси ще подекуди збереглися в середмісті Житомира. І на сьогодні чимало їх збереглося на двох «елітних» затишних вулицях старого Житомира у парковій зоні міста - Пушкінській та Фещенка-Чопівського (колишній Ніколаєвській).

  Звичайно садиби таких особняків ретельно впорядковувалися, мали садок, клумби з квітами та газони – свого роду мініпарк, а також підсобні приміщення (льох, льодовню, сарай, пральню тощо).

  Особняки на вулиці Фещенка-Чопівського, 29 та 23 побудовані дворянином, лікарем Володимиром Онісимовичем Спульським для себе, та для дочки і зятя, архітектора барона Олександра Павловича фон Штейна – одні з типових будинків, що споруджувались на цій вулиці (до 1921 р. – Ніколаєвська, до 1992 – Паризької Комуни). Мешканцям Ніколаєвської до революції були дворяни та міщани, представники середнього класу, міська інтелігенція: лікарі, інженери, юристи, військові чини. Як правило, тут формувалася садибна забудова вулиці, від фасадних будинків вглиб кварталу простягалися сади та палісадники.

  У 1891 році лікар В.О. Спульський звернувся до міської управи з проханням дозволити йому побудувати власний особняк з приміщеннями для прийому хворих на Ніколаєвській на вільній від забудови ділянці, що належала його родині.

  Ескіз особняка зберігся у фондах Державного архіву Житомирської області. Він мав являти собою прямокутний у плані з двома фасадними і видовженим дворовим ризалітами будинок складної конфігурації на 7 вікон по головному фасаду вбік Ніколаєвської вулиці і не симетрично розміщеними (праворуч) парадними дверима, із значним відступом від червоної лінії. За рахунок вільного місця перед будинком передбачалась велика дерев’яна тераса по центру фасаду на чотири вікна, на яку із зали мали вести широкі двері. В натурі тераса і вхідні двері у правому ризаліті не були побудовані, а замість центральних дверей, що мали вести на терасу, влаштовано вікно. Обабіч нього симетрично розміщені подвоєні вікна – біфорії (без імпосту), що мають еліптичне арочне завершення, у романському мотиві.

  Площина западаючої між ризалітами частини фасаду і внутрішні площини ризалітів мають горизонтально стрічкове рустування, а наріжні пілястри – крупний руст типу діамант, просту прямокутну гладку базу, що вгорі повторює розкріпований у середній частині фасаду підвіконний карниз, а додолу опирається на цоколь.

  Горішний карниз розкріпований уздовж всього фасаду. Він спирається на капітелі пілястрів, що прикрашені «М»-подібними об’ємними елементами. Карниз складається з п’яти валиків та полички, вузького гладкого антаблементу і завершується обшитим вітровими дошками піддашком. Східний (правий) ризаліт у дворовій «службовій» частині за проектом повинен був мати мансардний поверх. На першому поверсі, судячи із плану, передбачалися кухня з піччю, комори, на другому – кімнати для процедур та операційна. До цього блоку примикали допоміжні приміщення першого поверху - кімната для прийому хворих, а також туалет та ванна кімната. Зі двору передбачений окремий вхід до цього блоку. Крім того, в бік саду передбачалась невелика веранда із двома боковими сходами на подвір’я.

  У будинку було заплановано 7 кімнат, включаючи прихожу, гостинну та залу. Планування анфіладне. Опалення грубами. Інсоляція забезпечувалась 16-ма вікнами, з яких два – спарованих на центральному фасаді у заглибленій стіні поміж ризалітами, що мала південну орієнтацію.

  Судячи з ескізу, архітектурне вбрання головного фасаду будинку було еклектичним. Вікна на фасадах ризалітів прямокутні тристулкові, без сандриків.

  Фасадна стіна поміж ризалітами – рустована, віконні та дверний прорізи не облямовані лиштвою, мають слабо виявлене лучкове завершення без сандриків. Вертикально фасад членувався двома пілястрами по наріжних та двома – на внутрішніх кутах ризалітів. Дах вальмовий, бляшаний. Особняк лікаря В.О. Спульського зберігся у незмінному вигляді до наших днів. Після націоналізації на початку 1920-х років, будинок займали різноманітні військові та режимні установи, підтримуючого його у належному стані. Нині тут розміщуються відділення гарнізонної поліклініки. Другий будинок – сучасний №23 – В.О. Спульського, що був оформлений на його дружину Ольгу Леонардівну (для дочки Ніни), докорінно відрізняється від першого і в основному втілений в натурі. Заяву про його будівництво О.Л. Спульська подала до міської управи 9 березня 1901 року.

  Будинок споруджений (з невеликими відступами) згідно з проектом, зберігся й досі. Причому не лише зовні. До наших днів дійшли основні деталі інтер’єрів, елементи оздоблення (фризові завершення груб, каміну, карнизи, розетки на стелях) і навіть мідна віконна та дверна фурнітура, про що йтиметься нижче.

  Судячи з архівного плану, будинок дістав раціональне зонування, чіткий і виразний фасад, вирішений у спрощених формах неоренесансу. Головний фасад на шість вікон, почленований на три основні частини кесонованими пілястрами. Такі ж пілястри облямовують дверний проріз. Перехід від заглибленої площини кесонів до стінок пілонів забезпечується двохступінчастим обломом у вигляді оберненої викружки, слабо виявлених жолобків та валиків.

  Пілястри спираються на прямокутні гладкі цоколі, перехід до яких підкреслюється двома валиками, розділеними оберненою викружкою. Цоколі пілястрів спираються на вертикальну площину кам’яного потинькованого цоколя будинку.

  Тристулкові віконні прорізі не мають лиштви, спираючись на активний підвіконний триступінчастий карниз, що профільований поясками та перехідним обломом у вигляді валика. Карниз підтримують симетрично спаровані пілончики, що повторюють конструкцію основних пілонів, але їх поверхня замість кесонів прикрашена глибокими канелюрами, імітуючи тригліфи. База пілончиків не має цоколю і безпосередньо спирається на цоколь будинку.

  У підвіконні площина між пілончиками прикрашена неглибокими прямокутними видовженими кесонами з перехідним валиком по периметру заглибленої площини і обломом у вигляді оберненого викруження. Пілони, пілончики та підвіконні кесони задають чіткий ритм фасаду, активно членуючи його спокійні гладкі потиньковані простінки на три головні частини та підкреслюючи скромні власне віконні прорізі, які угорі теж мають досить потужні прямолінійні трапецієподібні сандрики, що почленовані двома валиками з переходами від площини стіни до верхньої полиці у вигляді обернених викружок.

  Горішня площина фасаду повторює горизонтальне членування фасаду у долішній частині, але на відміну від останньої більш активна і водночас витончена. Якщо над цоколем розкріпований на рівні елементів бази поярусний карниз повинен був мати спрощені форми (в натурі не виконаний), то горішний – розкріпований і складається з класичних елементів: нижнього, що повторює профіль капітелі пілястрів (два різновеликих валика); вище – модернізований антаблемент у пропорціях тосканського ордеру, що складається з кесонованого фризу (в натурі – гладкого), і багатоступінчастого карнизу, що складається з семи прямолінійних поясків та поличок, і завершується обшитим вітровими дошками піддашком.

  На тлі загалом доволі стриманої, спокійної і врівноваженої архітектури основного фасаду, двохстулкові двері, виконані з дерева, перевантажені різьбленими деталями, карнизами, фільонками в дусі житомирського дерев’яного фольклору, у якому еклектично поєднуються рельєфний геометричний, рослинний орнаменти, рельєфні та врізані профілі.

  Ескізом передбачалося, що вхід до особняка буде виконано через прибудований до західної торцевої стіни. Але в натурі габарити будинку змінено, за рахунок чого влаштовано внутрішній тамбур зі сходами, збільшено розміри кухні і передпокою, без принципової зміни планування. Щодо планування особняка, то його виконано у класичній анфіладній системі кімнат, що кільцем з’єднуються між собою (окрім кімнати покоївки), і чітко розділяється на дві функціональні зони: загальну та інтимну. Окрім їдальні (8) та кухні (3), решта кімнат мають достатню інсоляцію, оскільки їх вікна зорієнтовані на схід (в інтимній зоні спальня – 10, дитяча кімната – 11), на південь та схід: кабінет – 12; на південь: гостинна (зала – 13) – три вікна.

  Будинок має парадний (І), чорний вхід – ІІ (через тамбур – 4) та вихід на веранду, і через неї у сад (ІІІ). Окрім житлових кімнат, є допоміжні приміщення: внутрішній тамбур зі сходами (1), санвузол (5), коридор (6) та комірчина з одномаршевими сходами, що ведуть на горище (7). У дворі, неподалік чорного входу, дерев’яний сарай на три відділення. Під час будівництва особняка в його планування внесені несуттєві зміни. Вхід до санвузла виконано з коридору (6), вихід з веранди у сад - по осі дверей в їдальні.

  Будинок був забезпечений каналізацією, водопроводом та пічним опаленням, представлений трьома грубами – обличкованими кахлем (Б, В, Г, Д); каміном (не передбаченим проектом) – Є; кухонною пічкою-плитою (А). Усі груби та камін збереглись у первісному стані і експлуатуються. Це ж стосується інтер’єрів будинку. На стінах та стелі збереглись карнизи, пояски та розетки; столярні вироби – дверні блоки і та фільончасті полотна і, навіть, мідна фурнітура, підлога із соснових 40-мм дощок, а в залі та кабінеті – паркетна. На жаль, у травні 2009 року більшість оригінальних віконних рам замінені на металопластикові.

  Будинок й досі частково умебльований речами, що знаходились у кімнатах 100 з лишком років тому назад: шафами, тумбочками, кріслами, столами тощо, а також старовинними предметами ужитку.

  В особняку мешкав зять В.О. Спульського – за фахом архітектор і будівельник – Павло Альфредович Штейн. Очевидно, розуміючи цінність особняка, він підтримував його у належному стані і майже не змінив ані інтер’єрів, ані планування, ані конструкцій і зовнішнього оздоблення. Постать архітектора Штейна достатньо цікава, щоб зупинитися на ній детальніше.

  Барон Павло Альфредович фон Штейн народився у червні 1975 року у м. Бєльов Тульської губернії у німецькій етнічній родині вчителя. Навчався у Псковській та Київській гімназіях. Закінчив Ніколаївське інженерне училище та Військово-інженерну академію у Санкт-Петербузі. Потім упродовж семи років служив офіцером у будівельних батальйонах, у Київському Окружному будівельному управлінні, а з 1918 року – у військово-інженерній дистанції у Житомирі. Здійснював нагляд за спорудженням будівель і споруд військового відомства у Волинській губернії. Затим був інженером квартирної частини губвійськомату в Житомирі, інженером-будівельником міськкомунгоспу, завідувачем Бюро будівельних робіт цього ж відомства, викладачем архітектурно-будівельних дисциплін у Житомирському автошляховому технікумі, інспектором держбудконтролю, займав інші архітектурно-будівельних посади.

  Павло Альфредович брав участь у будівництві багатьох житлових і комунальних об’єктів, спроектував (1939 рік) будинок гуртожитку №1 педінституту (тепер Державний університет ім. Івана Франка), фасади якого до відновлювальної реконструкції були вирішені у модному тоді «американському» стилі конструктивізму. Як учасник російсько-японської війни П.А. Штейн нагороджений орденами Св. Станіслава та Св. Ольги. Помер у лютому 1951 року.

  Нині в особняку живуть син П.А. Штейна – Олександр Павлович (колишній директор Ботанічного саду і викладач сільгоспінституту) та онуки – Володимир і Сергій. Олександр Павлович як професіонал упродовж багатьох років дбайливо доглядав сад, квітники, алеї садиби. Окрасою садиби й досі є стара висока ялина, посаджена ще на початку ХХ ст. навпроти входу до веранди, зі зрізаною вершиною. Її зачепив у піке наприкінці окупації Житомира німецький літак...

  На жаль, садиба Спульського-Штейнів у 1960-х роках була суттєво урізана за рахунок вилучення земель на користь території сусідньої обласної клінічної лікарні. Але навіть у такому вигляді садиби з будинками на вулиці Фещенка-Чопівського, 19–23 є своєрідною перлиною у намисті старого міщансько-дворянського одноповерхового Житомира. Звичайно, зусилля краєзнавців і архітекторів Житомира потрібно спрямувати на її збереження у комплексі і взяття обох садиб з будівлями на облік як пам’яток архітектури місцевого значення.

Читайте також: Надвечірній Житомир чарує: туман, романтика, світло ліхтарів. ФОТО

Читайте також: Під покровом ночі: Чаруюча прогулянка вечірнім засніженим містом. ФОТОРЕПОРТАЖ

Читайте також: Філармонія, водонапірна вежа: дивовижний надвечірній Житомир взимку в світлі ліхтарів. ФОТО

Джерело: osobnyak.com.ua

 Новини Житомира