megoo internet dks

НЕДВИЖИМОСТЬ ЖИТОМИРА

Селфі в музеї. Срібло магнатів, «жлукто» й брежнєвський Шевроле в Житомирі та областях України. ФОТО

Селфі в музеї. Срібло магнатів, «жлукто» й брежнєвський Шевроле в Житомирі та областях України. ФОТО

  Історія музейних експонатів сповнена таємниць і буває доволі химерною.

  «Щороку в День музейного селфі наші кореспонденти йдуть у музеї в різних областях України, роблять фото і розповідають про найцікавіші експонати»,― розповідає ukrinform.ua.

  ТАЄМНИЦЯ КУНТУШЕВОГО ПОЯСА З ЖИТОМИРСЬКОГО МУЗЕЮ

  У Житомирі дослідили більш як триметровий шовковий кунтушевий пояс кінця XVIII, який раніше вважали козацьким часів Богдана Хмельницького. Таких поясів наразі в Україні налічується близько 30.

  «Цей пояс із сигнатурою «SELIMAИD A KORZEC» до музею у 1971 році приніс Іван Нечипорович Якимчук, який був прапраправнуком козака війська Богдана Хмельницького Сергія Якимчука. Він сказав, що пояс – періоду Хмельницького, що й вказано у книзі надходжень музею. Ми експонували його як слуцький пояс, але його атрибуція викликала сумніви, тому й було проведено дослідження щодо правильності такої назви та періодизації експоната», – розповіла завідувачка історичного відділу Житомирського обласного краєзнавчого музею Ольга Родічева.

  Вона показує довгий коричнево-зелений шовковий пояс із золотистими вкрапленнями. Він чотирилицевий (це дозволяло носити його по-різному залежно від подій та пори року), оздоблений так званим рослинним орнаментом «квітучі пні», а на кінцях – бахромою. Довжина – 3,64 м, ширина – 36 см, а 11 см займає бахрома.

  Пояс називається кунтушевим, бо його зав’язували поверх кунтуша (верхній халатоподібний одяг із прорізними рукавами, що одягався на жупан). Він був не лише атрибутом костюма, а й символом гідності, високого соціального статусу та достатку свого власника.

  Упродовж XVII-XVIII століть на теренах України такі пояси стали обов’язковим елементом чоловічого вбрання заможних верств населення, а саме: шляхти, козацької старшини, купців, міщан.

  За словами Ольги Родічевої, вдалося з’ясувати, що цей пояс виготовив між 1791 та 1800 роками Франсуа (Франциск, Францишек) Селіманд, тому він аж ніяк не міг належати козаку війська Богдана Хмельницького.

  «Селіманд приїхав до Речі Посполитої з Ліона. Працював на різних мануфактурах, аж поки не організував у Корці виробництво на кілька верстатів. Якщо в Гродно, Кобилках та Липкові Селіманд не мав права ставити своє їм’я на виробах, то в Корці на поясах вже є сигнатура з його іменем – «Selimand», «Selimand et K.a Korzec», «Selimand A Korzec». З такими ж підписами зберігаються пояси в національних музеях Варшави і Кракова. Франсуа Селіманд вніс деякі зміни в традиційні східні мотиви поясів, додавши їм французьких орнаментів. Дослідники відзначають високий технічний рівень його виробів», – додає музейниця.

  Проте після трьох поділів Речі Посполитої наприкінці XVIIІ століття на територіях, що увійшли до складу Російської імперії, заборонили носити кунтуші, тому зникла й потреба в кунтушевих поясах.

  ОДЕСА. “ДОКТОР” І “ГРАФИНЯ”

  Презентацією виставки унікальних експонатів "Індустріальна казка" українського художника і скульптора Василя Дмитрика відкрився експериментальний центр Muzeon на базі Музею сучасного мистецтва Одеси.

  Спеціально для персональної виставки музикант Ганна Брижата створила авдіоінсталяцію у форматі field recording.

  Експонат нового музейного простору "Доктор" – один із багатьох персонажів художника Дмитрика, що привертає увагу відвідувачів. Скульптор зумів трансформувати у мистецький об'єкт одну з колишніх форм моделей для литва металу на місцевому судноремонтному заводі. Причому, за словами Дмитрика, "Доктор" має внутрішній зв'язок з іншим персонажем, який назвав "Графинею". Він експонується у паралельній залі музею. І що тішить, деякі з поціновувачів мистецтва розгадали творчий замисел".

  Мистецькі персонажі Дмитрика "Модуси", "Спокусник" та інші, трансформовані з промислових об'єктів, здатні розкриватися в новій естетичній сутності, набуваючи нових обрисів і поріднюючись із людиною.

  Низка творів художника уже стали також об'єктами скульптурних парків Чорногорії, де здобули високу оцінку критиків.

  Куратор молодіжного простору музею Володимир Чигринець, що спільно з Дмитриком, Брижатою та продюсером виставки Олександром Постоловим реалізував цей модерний проект, акцентував на тому, що "метою формування на базі Музею сучасного мистецтва Одеси експериментального центру Muzeon та відкриття бібліотеки було створення незалежної платформи для взаємодії молодих художників, критиків і дослідників".

  Чигринець зазначив, що музейна бібліотека вже налічує понад 700 каталогів і книг із візуального мистецтва, згодом буде відкрито читальний зал, щоб можна було трансформувати Muzeon у лекторій чи майданчик для експериментальних музичних подій.

  ЗАПОРІЖЖЯ. ПОДАРУНОК ДЛЯ БРЕЖНЄВА

  У Запорізькому музеї техніки «Фаетон» можна побачити автомобіль, який понад пів століття тому був куплений в автосалоні Відня. Машину придбали на подарунок.

  А купив її тодішній радянський лідер Микита Хрущов для Леоніда Брежнєва.

   Про розповів співробітник музею «Фаетон» Семен Мушер.

  «Chevrolet Bel Air» зразка 1956 року. Цей автомобіль унікальний тим, що має власну історію. У 1956 році тодішній радянський лідер Микита Хрущов, перебуваючи з офіційним візитом в Австрії, зайшов до автосалону в Відні й купив саме цю машину. Купив у подарунок Леоніду Брежнєву», – розповідає Мушер.

  За його словами, Брежнєв був відомим колекціонером і дуже любив автомобілі. До кінця життя його колекція налічувала 266 одиниць техніки, зокрема і цей «Chevrolet Bel Air». Однак сам Брежнєв не їздив цією машиною. Виявилося, що він недолюблював авто на двоє дверей.

  «Машина йому, мабуть, чимось не сподобалася і коли у нього з'явився привід позбутися її – його дочка Галина перший раз виходила заміж – він подарував їй цей автомобіль.

  Галина нею їздила. Приїхавши вкотре у Дніпродзержинськ до рідні, потрапила в аварію. На щастя, постраждала лише машина. Вона отримала пошкодження і після цього довго перебувала в Дніпропетровську, в гаражі комітету держбезпеки», – каже Семен Мушер.

  Після років простою, машину купив льотчик-випробувач, який на той момент перебував на пенсії. Але й він не зміг на ній їздити – не вийшло відреставрувати автомобіль.

  «Chevrolet Bel Air» пройшов повну реставрацію, бере участь у різних виставках, ретро-ралі й «живе» активним життям.
Автомобіль «Chevrolet Bel Air» вважається одним із символів Америки, це один із найпопулярніших свого часу автомобілів середнього класу.

  Музей техніки «Фаетон» вважається найкрупніший приватним музеєм техніки в Україні. У 2013 році «Фаетон» був внесений до Книги рекордів України як музей, де під одним дахом зібрано найбільшу кількість моторної техніки. Тоді її налічувалося 100 одиниць. Зараз у колекції – більш як 200 ретроавтомобілів, мотоциклів і моторолерів, а також величезна кількість стрілецької зброї, екіпіровки, колекційних автомоделей і побутової техніки, до якої можна застосувати слово «ретро». У музеї відкрито шість виставкових залів. Експонати «Фаетона» знімаються у фільмах, беруть участь у реконструкціях і престижних міжнародних виставках.

  ФРЕГАТ “СВЯТИЙ МИКОЛАЙ”

  Один із центральних експонатів Миколаївського музею суднобудування та флоту (єдиний такого профілю заклад в Україні) – макет 46-гарматного фрегата «Святий Миколай» – першого корабля, побудованого в Миколаєві в 1790 році. На його спорудження пішло всього 8 місяців. Примітно, що самого міста ще не було, а кораблі тут уже будували.

  За словами наукового співробітника музею Антоніни Товстопятової, при побудові цього фрегата загинуло багато людей, адже їх нещадно експлуатували. Голод, епідемії, важка праця забрали життя 547 кораблебудівників. 

  Фрегат був на озброєнні 12 років, для дерев’яного корабля це вважається значним терміном. Перше бойове хрещення він отримав під командуванням адмірала Ушакова біля мису Каліатрія у 1791 році. Цей адмірал не мав поразок і отримав 43 перемоги. Жоден його підлеглий і корабель не були в полоні.

  Фрегат воював із турками під час російсько-турецької війни 1787-1791 років. Але, за іронією долі, на аукціоні в італійському Неаполі його згодом купили ті ж турки.

  Поряд розташована діорама миколаївського Адміралтейства (нині це територія «Миколаївського суднобудівного заводу») першої чверті XIX століття. Вона дає уявлення, як важко тоді будували кораблі – вручну, без будь-яких механізмів.

  ХАРКІВ. НЕРОЗШИФРОВАНІ РУНИ САЛТІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

  У Харкові кореспондент завітала на селфі до Музею археології Національного університету ім. Каразіна, де вчені демонструють останні знахідки сезону – зокрема, предмети з катакомбного могильника Салтівської культури, який датується першою третиною IX століття, знайдені у Вовчанському районі (Салтівська культура була поширена у степах та лісостеповій смузі Прикаспію, Нижнього Поволжя, Подоння та Східного Криму, на території України її пам’ятки охоплюють переважно басейн Сіверського Дінця у межах Харківської, Донецької та Луганської областей; назву культура дістала від могильника, відкритого в 1900 році поблизу села Верхній Салтів на Харківщині; основу культури складав аланський етнос).

  У вітрині – бронзові ніж, пінцет, бляшки, підвіска-печатка, що характерно для всіх поховань Салтівської культури, а ось амулет у вигляді двох кігтів практично не зустрічається у катакомбних похованнях аланів, ще є, так би мовити, «перлина» – глечик із «шишкою» на боці та з рунічними написами на ручці.

  «Це рідкісний випадок, коли рунічний напис розміщено на ручці глечика, який ще й був у похованні. До цього рунічні написи знаходили, наприклад, на стінах. Спеціалісти відносять ці написи до донського варіанту рунічного письма, яке досі є не розшифрованим», – говорить старший лаборант музею Ігор Іськов, який фактично першим діставав із землі знахідки.

  Розкопали могильник у листопаді 2019 року – просто посеред сільськогосподарського поля. Це, звичайно, неабияка удача для археологів. Та виявили поховання завдяки продуманій розвідці, яка базувалася на даних попередніх експедицій. Відкривачі думали, що йтиметься про звичайне ґрунтове поховання. Раніше катакомбні могильники знаходили випадково, в результаті будівельних робіт, а останнього разу, ще в кінці 80-х років минулого століття, поховання взагалі саме себе «виказало», коли на подвір’ї приватного домоволодіння почала провалюватися земля.

  «Це вперше знайдено катакомбне поховання у регіоні в результаті цілеспрямованої розвідки. Заклали розкоп 1 на 2 метри й на дні знайшли пляму, потім провалилася камера. Розширили розкоп ще на 5 квадратних метрів. У катакомбі було зроблено поховання молодої дівчини, зростом 152 сантиметри, скелет без видимих пошкоджень, до неї вже пізніше була підзахоронена дитина, від якої залишилися лише фрагменти скелета», – пояснює Ігор Іськов.

  Такий цінний для археологів глечик і розбився в результаті підпоховання, припускають учені. «Шишка» на боці виробу – також доволі рідкісне явище. Глечики з такою орнаментацією зустрічаються у великій кількості в могильниках аланів на Північному Кавказі. Дослідники припускають, що ці «виступи» є символами сонця.

  Ще один важливий аспект: знайдений могильник – перший на території лівого берега Сіверського Дінця. До цього вважалося, що алани селилися і, відповідно, ховали своїх померлих лише на правому березі. Загалом, Салтівська культура є мало вивченою в Україні.

  УЖГОРОДСЬКЕ КАФЕ-МУЗЕЙ “ПІД ЗАМКОМ” ТА УНІКАЛЬНИЙ “КАВОПРИСТРІЙ”

  Кафе-музей “Під замком” – культова місцина в Ужгороді. Тут можна не тільки покавувати і скуштувати страви традиційної місцевої кухні, антураж закладу створює настрій, завдяки якому тут хочеться побути якнайдовше. Тим більше, коли є власник кафе Юрій Руснак, а він тут майже завжди, адже це його дітище.

  Отож, цьогоріч я вирішила зробити селфі саме у кафе-музеї Руснака — і не прогадала.

  - У мене є експонат, від якого ви будете в захваті! – зустрів Юрій Руснак на порозі “Снеку” (саме так у місті часто називають це кафе-музей — Снек).

  - Підозрюю, що зараз мова піде про каву? – питаю у відповідь.

 - Звісно! Про що ж іще говорити в кав'ярні, тим більше в Ужгороді — місті, яке по праву вважають містом кави?! Ну, але ви такого ще не бачили, – каже пан Руснак.

  Юрій підводить до цікавого експоната, який мені спочатку видається схожим на афішу. “Ще й крутиться!” – кажу сама собі, коли бачу, що власник справді крутить цією мідною чи латунною штуковиною, на якій око здалеку виловлює надпис “Кава”.

  - Що це за циліндр?

  - Це пристрій для зберігання та продажу кави, 1894 рік, Прага, мануфактура Карела Єржабека. Понад 20 років цей експонат уже в моїй колекції, а я не все збираю, узагалі-то. Концепція мого закладу – в тому, що я хотів, аби це було трошки більше, аніж кав'ярня. Тому я спостерігаю за речами і беру те, що підходить. Це завжди речі часів Австро-Угорщини, чеського періоду та Угорщини дорадянського періоду. Збирати речі для колекції — не самоціль, усе це — для антуражу. Самоціль — це культурне життя, у мене в закладі постійно вечорами проходять цікаві заходи: читання поезії, презентації книг, показ фільмів тощо. Тривіально ж просто – продавати каву в Ужгороді, тут усі це роблять, – каже Юрій Руснак.

  Цей пристрій я знайшов у 90-ті роки в Ужгороді в одного чоловіка, який зберігав його на горищі з 1944-го року. Раніше такі пристрої для кави стояли в магазинах, у звичайних міських бакаліях, з його допомогою продавці відмірювали і насипали каву.

  Циліндр наповнювався зернами (тут вміщається біля 50 кг кави) — у різних відділеннях, тут їх є чотири, були різні види кави. Як це працювало? Продавець крутив пристрій із кавою, демонстрував покупцеві сорти та фракцію зерен, той обирав, далі продавець відкривав ось цю штучку (Юрій тягне за ручку-виступ на мідному циліндрі) — і насипав потрібну кількість кави. Наприклад, робусти.

  Чому люди купували в зернах? Тому що бачили якість зерна, а також бачили, яка просмажка. На Закарпатті, до речі, пили каву з гірчинкою, любили присмажити сильніше. От в Угорщині сусідній п'ють каву з кислинкою, зерна менш просмажені. А купували – хто як звик – по 100-200 грамів, по пів кілограма, кілограму... На всяк гаманець.

  Написи для презентаційної обкладинки (які й нагадали спочатку афішу) незвичного експоната Юрій переписав із медальйона на самому пристрої — це маркування мануфактури Карела Єржабека, Прага. Вони вигравірувані на мідних значках пристрою, але напис — по-чеськи і дуже малим шрифтом, його не видно.

  - Я написав ще також угорською, німецькою та українською мовами, щоб люди могли прочитати. Цікаво, що якось до нас зайшов родич цього Єржабека — випадково, як турист, і побачив цей пристрій тут. Він здивувався: не знав, що його предок виробляв на мануфактурі такі речі. І йому, і мені було дуже приємно.

  Якось мені пропонували викупити його, якраз тоді, коли була скрута і не було навіть на що утримувати кафе. Але не продав, я не з тих, хто хоче померти багатим. Не уявляю наше кафе-музей без цієї штуковини, – каже Юрій Руснак.

  ЧЕРНІВЦІ. ДВОМЕТРОВА БЕРЕГИНЯ З ЛОЗИ

  У Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї 14 січня відкрилася нова авторська експозиція відомого буковинського етнографа, майстра з лозоплетіння Івана Снігура. Понад пів тисячі виробів з лози його ручної роботи зібрано у кількох кімнатах музею. Окрасою цієї експозиції є двометрова фігура Берегині-Жінки.

  “Традиційно в нашій культурі вважалося, що жінка берегла домашнє вогнище, свою сім’ю від усякого лиха. Відомий буковинський майстер із лозоплетіння Іван Снігур зобразив Берегиню в образі ангела, який усе оберігає, тому вона має крила тут і німб над головою. А в руках тримає ключ від родинного затишку. Цей символ дуже древній, ще з часів матріархату. Наші предки відтворювали образ берегині на писанках, на килимах, на декоративно-ужитковому посуді тощо”, – розповідає працівниця музею Марія Унгурян.

  Є певні дні, коли ту лозу збирають, потім очищають від кори, потім виварюють за спеціальною технологією, щоб вона ставала гнучкою, а вже тоді плетуть із неї різні вироби.

  У своїй колекції Іван Снігур зібрав більше 800 різних виробів із лози — від кошиків, стільчиків, столиків до великих настінних фігур різних тварин, птахів тощо. Як розповіли працівники музею, після смерті буковинського етнографа частину колекції майстра роздарували і розпродали. І лише наприкінці 2019 року обласний музей зумів викупити 548 його робіт.

  КАМ’ЯНСЬКЕ. ЗАГАДКОВЕ ЖЛУКТО ТА ГОДИННИК ІЗ КОМПОСТЕРОМ

  Як гадаєте, для чого ця штукенція, що позаду мене? Передбачаю, хтось скаже: «О, знайшли, на чому літала Баба Яга».

  А от і ні. Тим більше, що в Україні не Баба Яга у казках фігурувала, а відьма, а та літала на мітлі.

  Ця незвична посудина – з цільного дерева, висотою десь півтора метра, у дні є отвір. Ну як, багато здогадок?

  Щоб розгадати цю загадку, запрошую до Музею історії міста Кам’янське, що на Дніпропетровщині.

  Як пояснив нам старший науковий співробітник музею Євген Гаврилов, цей предмет має назву «жлукто» або «зольниця». Це така собі бочка, в якій із допомогою золи відбілювали виткане полотно у ХVII-XVIII ст.

  «Процес прання був тривалим, ретельним: спочатку білизну заливали гарячою водою, клали гарячий камінь для підтримки температури, додавали подрібнений попіл. Білизна відмокала. Потім жінки йшли на помости до річки, полоскали і вивішували випране на сонці. Так білизна ставала білою», – говорить Гаврилов.

  На Подніпров’ї золу для відбілювання брали лише з гречаного лушпиння. А незвичне для цих країв слово «жлукто» вважається запозиченим з балтійських мов і означає «бочка для замочування білизни».

  У музеї пояснили, що зазвичай селяни для роботи вбиралися в одяг із сірого невибіленого полотна. А от для свят шили сорочки з відбіленого. Також відбілене полотно готували для продажу заможним панам.

  Ще один цікавий експонат цього музею – годинник із компостером (Німеччина, 1911 рік).

  Це цікава дисциплінарна річ для працівників підприємств. Унікальна вона тим, що справді автентична, бо стояла на прохідній Дніпровського металургійного комбінату (м. Кам’янське), який торік відзначив 130-річчя свого існування.

  «Таким чином перевіряли час, коли заходили на підприємство службовці та робітники, штрафували за спізнення. Годинник дуже рідкісний», – пояснив старший науковий співробітник музею історії міста Кам’янське Євген Гаврилов.

  ЯК СОТНИК АРМІЇ УНР У СТОЛІТНЬОМУ КОЖУСІ З ПОЛОНУ ВТІК

  Серед майже 5000 рідкісних старовинних артефактів народної творчості та ужиткових речей зі всієї України в етногалереї «Спадок» у Тернополі є чимало з цікавими історіями. Одну з них і розповіла мені координатор проєктів етногалереї «Спадок» Тетяна Фарина.

  Кожен наш експонат – то не просто річ для споглядання, а частинка світу наших предків, їхнього життя. От ви бачите цей давній кожух. Йому – понад 100 років. Добротний кожух, у хорошому стані зберігся до наших днів. Передала нам цю річ родина сотника армії Української Народної Республіки Петра Андрійчука, який мешкав в одному із північних районів Тернопільщини.

  У 1918-1919 роках армія УНР воювала з більшовицькою Росією біля тодішніх західних кордонів України. Українська армія поповнювалась місцевими добровольцями. Був серед них і Петро Андрійчук, який пішов на фронт саме у цьому кожусі, взявши із собою коня.

  А потім була служба в кавалерії, бої за молоду українську державу. В одній із таких сутичок із більшовиками біля Шепетівки Петро Андрійчук разом із своїми кількома побратимами потрапив у полон до ворога. Його разом з іншими воїнами Української армії допитували в одному з приміщень на другому поверсі. Петро стояв біля вікна. Почувши на вулиці шум, побачив за вікном кінноту в синіх жупанах, яка атакувала. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, він, одягнутий у кожух, ударом ліктя вибив вікно й почав гукати про допомогу, а його побратими миттєво зав’язали у кімнаті бійку з більшовиками. Хоча сили й були нерівними, але допомога від своїх прийшла вчасно. Хлопців визволили з полону», – розповіла Тетяна Фарина.

  А згодом бої за Шепетівку продовжилися. Та знесилені, недостатньо озброєні війська УНР все далі відступали до кордонів України з Польщею… Дорогою вояки, аби не потрапити в полон, залишалися у рідних домівках. Так і Петро повернувся додому. Із кожухом, простріленим у кількох місцях, підлатаним, але збереженим…

  А через кілька десятиліть, уже на початку Другої світової війни Петро Андрійчук – щоправда, вже на іншому коні, але у тому ж теплому, коричневому кожусі з орнаментами на рукавах – брав участь із сотнею українських добровольців у військовому параді у Львові. Але це вже – інша історія…

  ПОЖНЯНСЬКИЙ СКАРБ

  Щороку зібрання Сумського обласного краєзнавчого музею поповнюється новими артефактами. Минулоріч, наприклад, відвідувачам закладу на огляд були представлені унікальні археологічні старожитності, передані до музею мешканцем Краснопілля Андрієм Верещагою.

  Мова йде про Пожнянський скарб, знайдений неподалік села Пожня Краснопільського району в жовтні 2018 року.

  Як розповідає завідувачка науково-дослідного сектору археології музею Лариса Білинська, знахідка відноситься до третьої чверті VІІ століття й пов’язана з пеньківською та колочинською культурами ранніх слов’ян.

  - Оскільки вивчення скарбу ще продовжується, говорити про його походження поки що важко. Припускаємо, що це набір родинних старожитностей, серед яких є як чоловічі, так і жіночі прикраси. Існує кілька версій того, чому такі скарби ховали у землі. Це відбувалось, наприклад, у час небезпеки. А ще такі речі могли бути своєрідним жертвоприношенням богам, – говорить науковець.

  З огляду на те, що предмети скарбу виготовлені з бронзи та мідних сполук, і лише поясні оздоби – зі срібла, припускають, що його власниками були люди, яких, говорячи сучасною мовою, можна віднести до середнього класу.

  - Серед прикрас були, скажімо, речі не для повсякденного вжитку. Їх могли одягати раз у житті або ж для поховання, – говорить Лариса Білинська.

  Неподалік від прикрас знайдено ще один скарб, де були сільськогосподарські знаряддя: три коси і чересло (плужний ніж), які відносяться до того ж ранньослов’янського періоду.

  Зокрема, чересло слугувало для обробітку землі: це був елемент плуга, який кріпився перед наральником і розрізав верхній шар ґрунту. Як зауважують науковці, той факт, що землеробські знаряддя також знаходять у скарбах, говорить про їх цінність для власника. Навіть поламані, вони не викидалися: їх несли до коваля, а той взамін виготовляв нові.

  Місце, де знайшли скарб (а це невелика заліснена тераса на схилі берега річки Пожня) було обстежене археологами. У цій місцевості вже розвідано кілька поселень ранньослов’янського часу, з якими, власне, і можна пов’язувати обидва скарби.

  ВІННИЦЯ. 31 КІЛОГРАМ СТОЛОВОГО СРІБЛА

  У Вінницькому обласному краєзнавчому музеї наразі експонується цікава виставка – «У історії на кухні». Одним із чільних її стендів є експозиція вінницького скарбу столового срібла XVIII – початку XX століть.

  - Його знайшли у Вінниці 1985 року під час будівельних робіт, на розі вулиць Толстого і Малиновського, – 193 предмети вагою 31 кілограм – розповідає мистецтвознавиця Тетяна Журунова.

  За її словами, музейникам вдалося встановити, що значну частину предметів зі скарбу виготовили такі відомі польські майстри, як Ян Готфрід Шлаубітц із Ґданська, Ян Мачей Шварц, Кароль Філіп Мальч із Варшави. А 68 речей належать до доробку петербурзького майстра Владімірова. Потрапили до скарбу і речі, виготовлені видатними київськими майстрами – Іваном Равичем, Матвієм Наруновичем і Йосипом Маршаком.

  Мистецтвознавиця каже, що скарб срібних речей, без сумніву, належав титулованим особам, оскільки на більшості з них вигравіюваний герб «Сирокомля» і монограми, прикрашені дворянськими коронами. Вінницькі музейники припускають, що він був власністю польських магнатів Грохольських, На це, передусім, вказує герб і присутня на більшості монограм літера «G». Грохольські осіли на Поділлі у першій половині XVIII ст. Вони тут мали значні маєтності й три резиденції, одна з яких розташована на території сучасної Вінниці (мікрорайон П’ятничани). Скарб, імовірно, походить із п’ятничанського палацу і був захований під час революційних подій початку ХХ ст. останнім власником П’ятничан Здіславом Грохольським.

  В експозиції представлено 58 предметів зі скарбу, зокрема, супницю, чайник, ситечко, ложки, ножі та виделки, а також таці та блюда.

kk17012078 2

kk17012078 3

kk17012078 4

kk17012078 5

kk17012078 6

kk17012078 7

kk17012078 8

kk17012078 9

kk17012078 10

kk17012078 11

kk17012078 12

kk17012078 13

kk17012078 14

Ірина Чириця, Михайло Аксанюк, Ольга Звонарьова, Алла Мірошниченко, Юлія Байрачна, Тетяна Когутич, Віталій Олійник, Людмила Блик, Олег Снітовський, Сергій Ханін, Антоніна Мніх. Укрінформ

Фото авторів

Новини Житомира

       

Последнее изменение Пятница, 17/01/2020

Оставить комментарий

Убедитесь, что Вы ввели всю требуемую информацию, в поля, помеченные звёздочкой (*). HTML код не допустим.

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

 

 

 

 

 

 

 

 

marschrut

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

BP link u

Loading...

Go to top