У Житомирській обласній раді депутаток лише 6 із 64. І це лише 9%.

«Повага» поговорила із двома молодими політичними діячками, які прийшли в житомирську міську та обласну ради з журналістики. Це Ірина Ярмоленко та Олена Галагуза.

Ірина Ярмоленко, депутатка Житомирської міської ради, 24 роки, висувалася «Радикальною партією Олега Ляшка», наразі безпартійна

— По закінченню Київського національного університету культури та мистецтв я повернулася в Житомир. Відповідно отриманого фаху почала займатися журналістикою в газеті «20 хвилин». З кожним матеріалом у мене почало прокидатися почуття несправедливості та обурення. Потім моя власна позиція почала відрізнятися від думки експертів. Я зрозуміла, що маю власне бачення, і що хочу протистояти певним несправедливим моментам. Тому ми з колегою вирішили створити громадську організацію «Центр Суспільних Комунцікай» (ЦСК). Зокрема, для освітніх та просвітницьких проектів.

Журналістика у Житомирі не відрізняється за своїми тенденціями від журналістики на вседержавному рівні. Навіть найрейтинговіші ЗМІ страждають маніпулятивністю та залежністю від політичних «кланів». Мене це почало дратувати і це ще одна з причин, чому я вирішила займатися громадськими та суспільними проектами. Це почало приносити мені більше задоволення, аніж написання матеріалів. Мені захотілося не просто констатувати, але й впливати. З цих причин я вирішила взяти участь у виборах. По суті так я й опинилися в політиці.

Що ж стосується виборчої кампанії, то в якості спостерігача вона була не першою. ГО «ЦСК» моніторила попередні вибори. Це дало мені досвід і розуміння політичних процесів. А також розуміння, як донести виборцям, що вони можуть мені довіритися. Як для учасниці виборчого процесу, то ця кампанія для мене була першою.

Я проаналізувала сильні і слабкі сторони себе та опонентів. Цим і мотивувалася, приписуючи слогани та програму. Протягом виборчої кампанія житомиряни розказали мені про проблеми, які їх хвилюють і які необхідно вирішувати. Хоча я переживала, що через зневіру з кандидатами ніхто не стане розмовляти.

Намагалася зайти в кожну квартиру, водночас боялася, що перед носом зачинятимуть двері. Але цього не було. Люди реагували нормально. Я була одна із них, адже така і є: я ходжу тими ж дорогами, я ходила в школу на своєму окрузі, все своє життя прожила на окрузі. Мабуть, саме тому така позитивна реакція і була. В результаті зустрічей я склала документ, в якому записані усі проблемні питання, які мені довірили. Ним зараз і користуюся. Наприклад, працюю вже над питаннями організації парковки, соціальної допомоги, ремонту доріг, облагородження яру та місця питної води.

Я собі поставила за мету не використати партію і не скористатися її рейтингом, а довести, що саме мене підтримали виборці, незалежно від політичних вподобань. Я набрала такі ж відсотки, як і провладні партії. Тільки з боку «Батьківщини» мене на 20 голосів випередив кандидат, який практично не вів кампанію. Це говорить, що є довіра саме до мене, бо я перевищила рейтинг своєї партії у 2,5 рази. Можна говорити про те, що ці вибори – це вибори не партій, а людей.

Вже будучи депутаткою, скажу, що складно змінювати систему та підходи.  Але я, як і говорила, хочу повернути гроші округу. Щоб ті кошти, які мають зайти, йшли безпосередньо на дороги, на освітлення, вивіз сміття. Мене непокоїть ідея нового міського голови (Сергія Сухомлина, – прим. авт.) про те, що він спочатку хоче комплексно ремонтувати Польову, а Богунія і Крошня чекатимуть 2-3 роки (райони міста, — прим. авт.). Я вважаю, що не можна займати таку політику.

Це що стосується облагородження територій та ремонту. Але у нас в місті досі не визначено унікальності та особливостей серед інших. Коли говорять про Вінницю, то згадується фонтан, коли говорять про Полтаву, то всі думають про галушки чи колиску літературних діячів. А коли говорять про Житомир, то про що думають: про шкарпетки чи морозиво? Треба відновити центр міста, аби було що показати гостям. Треба ще закінчити та задіяти в життя брендбук міста. Також у нас є проблеми з безробіттям. Ми з «Центром Суспільних Комунікацій» вже мали кілька звернень і намагалися допомогти людям. Також, якщо ми хочемо, щоб в місті лишалася молодь, треба давати їй гарні можливості пройти стажування. Ось такі мої депутатські жіночі думки.

Я зараз прохожу навчання у Верховній Раді і ми говорили про гендерну рівність. В Україні це питання стоїть дійсно гостро і до Європейських стандартів нам ще далеко. Експертка Олена Суслова також зазначила, що квота на виборах для жінок у 30 % таки багато на що вплинула і кількість жінок у політиці збільшилася. Але відповідно до моїх підрахунків, то вона на кілька відсотків зменшилася в Житомирі. Я не можу сказати, що у цьому винні чоловіки. Мають перемагати кращі з кращих.

На скільки я знаю, то в Європейському Союзі в органах влади є 30 % жінок. Нам потрібно до цього також прагнути. Поки приріст слабкий. Навіть у Верховній Раді приріст на кожних виборах — 1-2 %. Такими темпами ми будемо рухатися 40 років. Але у нас немає цього часу.

Жінки потрібні в політиці, адже є питання, в яких вони розуміються в деяких випадках краще, ніж чоловіки. У той же час кожна людина робить свій вибір. Якщо жінка вважає, що їй краще бути домогосподинею чи кар’єристкою, то це її особистий вибір. Насправді це складно: поєднувати політику і родину, чи політику і стосунки, але це вибір кожного. Потрібно пам’ятати, що все в житті непросто, рух завжди дає самоосвіта та самовдосконалення.

Біографічна довідка Ірини Ярмоленко

2008-2013 – навчалася у Київському національному університеті культури і мистецтв, магістр кінотелемистецтва

2012-2014 – журналістка в газеті «20 хвилин», ведуча громадської програми «Мій Житомир»

2014-2015 – головна спеціалістка управління зі зв’язків з громадськістю Житомирської міської ради

З 2013 року – голова ЖОГО «Центр Суспільних Комунікацій», ідейна натхненниця проекту «Діалог»

З 2015 – депутатка Житомирської міської ради

Олена Галагуза, депутатка Житомирської обласної ради, 31 рік, висувалася політичною партією «Об’єднання Самопоміч», наразі безпартійна

Я не полишаю журналістику і не можу сказати, що після неї пішла в політику. Я займалася журналістикою і буду нею займатися, це однозначно. Мій прихід в обласну раду стався завдяки «Самопомочі». Ми починали її тут розбудовувати як громадську організацію і я вагалася близько місяця, чи балотуватися. Тому що я розумію, коли журналіст іде в політику, то чим він там буде займатися? Так, буде мати доступ до інформації, а далі що? Сказати, що він вже незаангажований, не можна. Остаточне рішення я прийняла, коли зрозуміла, що політика не буде суперечити моїм внутрішнім переконанням.

Я провела виборчу кампанія у цікавому стані (вагітною, — прим. ред.). Чоловік у мене військовий і не завжди тут був. Кілька разів ми разом з ним ходили на зустрічі з виборцями. Враження у мене від зустрічей, чесно кажучи, дуже різні, адже я бачу, що люди засмучені, пригнічені тим, що відбувається в країні і в Житомирі, зокрема. Коли ти зустрічаєшся з людьми як журналіст, то це сприймаєш з одного боку, а коли як кандидат, то інакше сприймаєш. У таких випадках рятує специфічне почуття гумору. От як ти зреагуєш, коли людина тебе обзиває, а ти розумієш, що вона у тому не винна. Або коли людина говорить «Чого ви до мене прийшли? Я не збираюся голосувати». Я вже просто просила людей, аби вони приходили на дільниці і бодай малювали щось на бюлетені. Для мене було важливим встановити з людьми контакт, щоб не була ця зустріч даремною. Ми побачили розпач на першому турі, а на другому явка виборців була ще песимістичнішою.

Зараз, будучи депутаткою, я вважаю одним зі своїх перших пунктів це контакт з громадою. До мене вже приходили листи з області, хоча я обиралася в обласну раду від Житомира. Але я ж не буду їх ігнорувати і відповідаю. І люди мусять зрозуміти, що депутати не всемогутні, адже часом пишуть про нереальні речі.

Я сама на свою виборчу кампанію витратила кілька тисяч гривень. І коли почула, що деякі депутати витрачали кілька сотень доларів на підкупи, щоб теж стати депутатами обласної ради, то я готова з ними поділитися досвідом, як це зробити дуже дешево, бюджетно і ефективно.

Робила більше ставку на міську раду, тому що міг округ по місту був центр. І у нас вийшла цікава ситуація, що жодного депутата від інших сил не обрали з цього округа в міську раду. А щодо внутрішньопартійної конкуренції в обласну раду, то я пройшла від округу, де і живу. Спрацював такий локальний момент. Сказати, чим керуються люди, дуже важко. Треба однозначно ходити і спілкуватися.

Я вибрала гуманітарний напрямок, який мені дуже близький. Головне — це українське ідеологічне спрямування. Сепаратисти не тільки на Донбасі. І у Житомирі були суди, коли якісь чиновники сприяли сепаратистам. Треба працювати з молоддю, впроваджувати українські проекти. Разом з другом розробили довідник про героїв Житомирщини і зараз шукаю кошти на його видання. У нас у Житомирі тільки погруддя Тараса Шевченка і немає пам’ятника Лесі Українки, тому ж Олегові Ольжичу. Якщо мені будуть говорити, що це не на часі, то стверджуватиму протилежне. Дуже рада, що зараз  вступив другий етап закону про декомунізацію, бо у нас багато шоу навколо ідеологічних ініціатив.

Щодо такої малої кількості жінок у міській та обласній радах, то не всі партії притримувалися навіть квоти. І були судові слухання щодо цього. І я так розумію, що на всеукраїнському рівні це питання владнали.

Так, жінкам тяжче, значно тяжче. І я це кажу чесно. Хоч я і сама за патріархат, але у нас в політиці це сприйняття занадто патріархальне. Радує, що у міській раді знайшли компроміс: міський голова — чоловік, а секретар — жінка. В обласній раді голова — жінка, одна із заступниць — також жінка, а інший заступник — чоловік. Сказати, що хтось гірший, а хтось кращий не можна. Все залежить від професійних якостей і від людини. І чоловіки, і жінки в політиці бувають різні.

Загалом, коли я балотувалася, не відчувала дискримінації. Тішить, що не залежно від квот, все ж таки є жінки. Також ці вибори були цікаві тим, що в ради пройшли і активісти, і люди, що їздять на роботу громадським транспортом, живуть життям простих житомирян. Було відразу просто знайти з ними спільну мову. Адже, коли ти бачиш, що хтось виходить з джипа, то він не розуміє цих проблем, не бачить цього тротуара. Я весь час пересувалася до вагітності на велосипеді. І з міркувань безпеки їздила по тротуарах, бо були випадки, коли мене кілька разів ледь не збивали. Я бачу ці проблеми і я їх особисто переживаю.

Жінкам, які хотіли би піти в політику, я би побажала вірити в себе. Також дуже багато значить підтримка сім’ї. Тому що, коли ти це хочеш, а тебе в родині не розуміють, то доволі непросто. Я, на щастя, мала інший випадок. У суспільстві звикли, що чоловік керує, а дружина має з цим миритися. А може бути інакше і я маю змогу бути в політиці та допомагати громаді.

Біографічна довідка 

2002-2007 — навчалася у Житомирському державному університеті ім. Івана Франка в Інституті іноземної філології, спеціаліст

2002-2003 — кореспондентка обласної газети «РІО-Інтер»

2002-2004 — кореспондентка обласної газети «Вільне слово»

2004-2007 — заступниця головного редактора – випускова редакторка всеукраїнського видання «Громадський вектор».

2007 — помічниця у прес-службі голови Житомирської ОДА

2007-2010 — журналістка тижневика «Субота»

З 2007 і дотепер – кореспондентка «Газети по-українськи»

2010-2012 — журналістка житомирської ТРК «Союз-ТВ»

2012-2013 — журналістка телестудії «Ц», програми якої виходили на каналі «Тоніс»

2014-2015 — власна кореспондентка каналу «112 Україна» в Житомирській області

2015 — приєдналася до ГО «Самопоміч»

з 2015 — депутатка Житомирської обласної ради

Спілкувалася Юліана Паранько

Фото авторки