Тут хлопці чекали бойового розпорядження і рвались у бій. Підрозділ Олександра Стаднікова – 1 рота 1 батальйону, вона ж завжди попереду! Навколо літо, прекрасна погода і це піднімало настрій. Страху не було, скоріше азарт і тільки легкий холодок всередині. Тоді ще необстріляні бійці не розуміли, що таке війна. В них є зброя, техніка, вони молоді й сильні – зараз підуть в бій і «наваляють» сепаратистам по повній! На БМПшках українські прапори вивісили, все так патріотично – «Слава Україні! Героям слава!»

Невдовзі вирушили. Через кілька кілометрів із «зеленки» почалася стрілянина. Але відстань до того місця була великою, бригада не стала вв’язуватися у бій – надійшла команда відійти та обійти стороною. Цю дрібноту комусь іншому визначили ліквідувати.

Так 30-ка дійшла до Петровського. Звідси до Савур-Могили було близько 5 кілометрів. Стали, закріпились, частина підрозділів пішла в район Степанівки, там зустрілись із земляками з 95-ї бригади. Взвод Стадніка підійшов ближче до гори. Показав навіднику рукою: «Наведи гармату он туди», а сам взяв бінокль роздивитись уважно позиції противника.

Раптом поряд лягли два снаряди, потім пауза. Олександр згадує: «Сам не знаю як, але відчув, що це пристрілочні. А ми ж навіть закопатися не встигли! Потягнувся за шоломофоном і тільки встиг по радіостанції сказати командиру, що потрібно відійти, як почалося!»

В небі простягнулися сліди «Градів» і через кілька секунд навколо клекотало, затягуючи димом і піднімаючи вгору землю впереміжку із смертоносними осколками. Хлопці не встигли навіть з броні зіскочити. Били з півдня, скоріше з російської території, бо з української «Градам» не було б де розгорнутися. Один вибух близько десяти метрів, інший. Стадніка скинуло з БМП. Його підхопили хлопці. Форма на правому боці розірвана, в крові. Але болю тоді Олександр не відчув, проте з’явився страх і думка: «Невже навіть нічого корисного не зроблю?» Секунди залпу тягнулися неймовірно довго. Крикнув: «Відхід!», почали рухатись. Через кілька десятків метрів, коли обстріл припинився, отямився, зміг порахувати бійців на своїй БМПшці, одного не вистачало. Повернулися назад. Лежить у траві, невеличкий такий солдатик, Міша Стратій, він впав з броні і зламав собі таз. Олкександр підхопив його за пряжку ременя, подав хлопцям. Заскочив на броню і відчув, що втрачає сили. Віддав шоломофон водієві, рукою показав напрямок руху і ліг на броні.

Підрозділ відійшов до Петровського. У взводі три «трьохсотих» – два легких, один важкий. Тут були десантники, їхній медик перебинтував наших поранених. Під’їхала «санітарка», поранених відвезли в Сонцеве. Там Олександру витягнули осколок з плеча, перебинтували ногу. Діло було вже до вечора, тому відправляти не стали, стереглися нападів бойовиків. Поклали всіх поранених в траншею. Вночі холодно було і Стадніка з бійцем сестричка накрила вдвох спальним мішком. Так, обнявшись, вони лежали до ранку. Сну не було, в голові роїлись думки. Цей обстріл раптово змінив життя з мирного на воєнне. Війна виявилась суворою і жорстокою. Проте страху не було. Була злість, злість за першу поразку, за безпорадне лежання в холодній траншеї.

Потім був госпіталь, тривале лікування. Олександра хотіли списати в запас – його поранення не дозволяло проходити подальшу службу. Проте він яро запротестував проти такого рішення. Тому його призначили в штаб бригади у відділ бойової підготовки. З таким рішенням Олександр погодився, тому що тут він зміг би реалізувати своє бажання залишитись в бригаді, бути корисним Україні, вчити бійців воювати. Тут він і служить зараз.

Роман Туровець