З перших днів аварії на ЧАЕС він у складі загону співробітників органів внутрішніх справ  області був відправлений на місце трагедії, ставши очевидцем і учасником тих подій, пише «Житомирщина».

Нині В.С.Очеретний — голова правління Житомирського обласного осередку громадської організації Всеукраїнської чорнобильської спілки інвалідів МВС України. Через 30 років він згадує в розмові з кореспондентом «Житомирщини» ті вікопомні суворі дні, котрі назавжди лишилися в його пам’яті та серці.

— Валерію Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, як усе починалося. За чиїм розпорядженням був створений оперативний загін?

— Тодішній начальник УВС області, генерал-майор міліції М.П.Водько за розпорядженням МВС УРСР  доручив створити загін співробітників органів внутрішніх справ у кількості 250 чоловік, підготовлених до виконання завдань в умовах радіоактивного забруднення. До складу сформованого підрозділу ввійшли працівники апарату УВС, кількох райвідділів міліції та однієї установи.

Як не прикро, загін не був забезпечений найнеобхіднішим: індивідуальними дозиметрами, належним харчуванням, автотранспортом, медикаментами. Навіть не мали наметів для проживання.

27 квітня 1986 року командиром загону було призначено начальника охорони громадського порядку УВС І.П.Литвиненка, заступником — В.Й.Француза. Ми мали виїхати на 3 дні й повернутися додому на 1 травня. Та  цього не сталося, бо зміна прибула лише 5 травня. Розмістилися в приміщеннях піонерського табору «Изумрудный», поблизу с. Копачів, — за 6 кілометрів від АЕС.

— Які завдання були визначені вашому загону?

— Завдання було одне: охорона громадського порядку в Прип’яті, а з часом — евакуація населення із десятикілометрової зони. Кожному члену загону видали пов’язку, котра, по суті, жодного захисту не мала.

30 квітня хімічні війська Міноборони України, що розташувалися в цьому ж піонертаборі, почали тікати звідти: виявилося, що там, під мостом через річку, виявлено велику дозу опромінення.

А нас відселили лише ввечері до села Рудні Вересня Чорнобильського району, до бази відпочинку кіностудії ім. О.Довженка. Тут  вперше побачили захисні костюми, в яких були одягнуті працівники апарату МВС. Наметів  для нашого розміщення не було, як і харчування. Охорону громадського порядку продовжували в м. Прип’яті, де затримували мародерів. За це керівництво вручило нам цінні подарунки — годинники.

— І це все, чим віддячили правоохоронцям, котрі ризикували здоров’ям і життям? 

— Як потім з’ясувалося, 2 травня 1986 року керівник нашого загону отримав від політуправління МВС вказівку — підготувати списки всіх співробітників для нагородження на державному рівні. Та вийшло, що державні нагороди отримали ті, хто керував процесом, а виконавці, такі, як ми, мали  невдячність, а з часом — і забуття.

— Як проводилася евакуація населення з небезпечної зони?

— 2 і 3 травня наш загін розділили на групи, кожна мала проводити евакуацію жителів із сіл Чорнобильського району. Це припало саме на Великдень, тож робота з населенням була дуже тяжкою. Старі люди й хворі взагалі відмовлялися виїжджати. Виділили по одній вантажній машині на два подвір’я. Що ж можна було там розмістити? Тож завантажували лише необхідні речі. Худобу лишали. У людей було стільки туги й страждання, що й понині важко згадувати.

— Яким чином вашим побратимам довелося вибиратися з того пекла?

— 4 травня особовий склад загону вивезли в поле, де розмістився пункт дезактивації. Душова — за 500 метрів від нього. Тож доводилося бігати туди по кілька разів, аби добитися бодай мінімального рівня радіаційного забруднення. Весь одяг, особисті речі, а також наші заміри на радіоактивність запакували в целофанові мішки і склали до могильників. Видали якісь старі спецівки й капці. Напоїли козячим молоком.

На кордоні з Житомиром нас зустрічали керівники УВС. Наш вигляд їх настільки  вразив, що вони повтікали. Водії автобусів висадили нас на вулиці, тож довелося добиратися додому  міським транспортом. Пасажири, почувши  звідки ми, жахалися, мов від заразних. Про зустрічі з сім’ями, подальшу нашу долю — то вже окрема розмова.

Ось такою була наша робота в ті  далекі дні. Відсутність будь-якої підготовки, порядку. Людей кинули в горнило аварії, яка стала результатом отого прагнення швидше відрапортувати. Чим це обернулося для учасників подій, що чекає ще наших земляків, важко й нині передбачити: радіація помилок і недбальства не прощає.