12 квітня 1961 року, повернувшись із нічної зміни після завершення весняно­-польових робіт, випускник середньої школи Петро Фриз  почув із гучномовця піднесений  голос Левітана, котрий  сповістив усьому людству про політ у космос першої у світі людини — Юрія Гагаріна. Нині багато хто сприймає цю дату, як чергову серед цілої низки професійних і відомчих свят.  Для ветерана ж ракетно-­космічної галузі, заслуженого працівника освіти України, кандидата технічних наук, доцента, полковника у відставці Петра Васильовича Фриза служба в ракетно­-космічній галузі стала сенсом усього життя. 

— Завжди із завмиранням стежу за роботою космонавтів — цих сміливих, фізично та  морально загартованих, високоінтелектуальних витязів, — розповідає Петро Васильович. — Про героїчну професію космонавта написано багато книг, знято чимало фільмів... Але я хочу поділитися спогадами та  думками про іншу сторону космонавтики — безпілотні космічні польоти, яким присвятив більшу частину свого життя. 

У 70­-их роках минулого століття через значне скорочення системи протиракетної оборони (ПРО) колишнього СРСР, Петру Фризу, як і іншим випускникам  факультету ПРО військово-­інженерної академії, довелося перекваліфікуватися. Офіцер опанував нову на той час професію космічного розвідника.  

— Моя робота полягала  у виявленні стартів балістичних ракет, — говорить Петро Васильович.—Загалом це  — унікальна космічна система, що має у своєму складі орбітальну групу (ОГ) розвідувальних супутників, яка контролює райони можливих стартів міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) із підземних шахт і підводних човнів, та видає відповідне попередження військово­політичному керівництву країни. На підставі  отриманої розвідувальної інформації приймаються дуже відповідальні рішення, включаючи нанесення зустрічного ракетно­-ядерного удару по території країни­-агресора. Масовий старт ракет із однієї сторони, масовий старт у відповідь — із іншої! А хто ж залишиться на цій Землі? Божевілля? Швидше за все. 

   Але така була доктрина в умовах протистояння двох світових систем. Можете собі уявити, якою великою є ціна помилки у разі прийняття таких відповідальних рішень на основі розвідувальної інформації. А це означає, що космічна система повинна бути надійною, її інформація — достовірною. Думаю, що  не треба нікого переконувати у важливості такого елемента космічної системи,  як автоматичні супутники­-розвідники, керування якими здійснюється дистанційно. Це й було моїм завданням  на посаді головного оператора управління (ГОУ) космічною системою, що включала орбітальні та  наземні засоби.

— Чим саме вам довелося займатися на посаді головного оператора управління?—запитую Петра Васильовича.

— Насамперед, перед початком розвідки за допомогою чергового супутника із ОГ слід було проконтролювати його технічний стан і просторово-­часове положення, за  необхідності своєчасно видати на борт необхідні радіокоманди, — пояснює Петро Фриз. —  Що таке контроль технічного стану?  Це приймання, обробка та аналіз близько 500 телеметричних параметрів (електричний струм, тиск, температура, запас палива, стан кожної із 12 бортових систем тощо), які передаються по радіолінії «борт — Земля» на наземні засоби. Це, так би мовити,  діагностика, що нагадує діагностику в медицині, але  на відстанях у десятки тисяч кілометрів. Якщо діагноз — незадовільний, то не можна «йти у розвідку». Треба терміново і правильно діяти. На виправлення ситуації  — не більше 10 хвилин. У таких випадках за результатами роботи на головного оператора системи разом із колективом чекали або подяка, або кримінальна відповідальність. За 10 хвилин нам  необхідно було сформувати одну або декілька команд управління із 300 можливих, вибрати правильний режим наземного радіопередавача, націлити у потрібну точку безмежного простору промінь антени та видати ці команди через радіолінію «Земля — борт» на несправний супутник. А якщо помилився або не встиг? Тоді — тимчасова непрацездатність супутника і, як наслідок,  невдача у сеансі спостережень за ракетонебезпечним районом Землі або незворотна втрата супутника вартістю близько 10 млн. доларів США... Важко та страшно!  А що робити? Як показала практика — треба  навчатися, навчатися  та  ще раз навчатися!

На переконання Петра Васильовича, чим краще оператор знає устрій супутника, алгоритм та умови його функціонування, можливості систем контролю й управління ним, тим надійнішою буде супутникова система — цей спусковий механізм світового значення. Тому на державному рівні було прийнято рішення створити у  Житомирському військовому училищі радіоелектроніки (на той час) кафедру космічної розвідки, яка успішно функціонує й нині як кафедра космічних і геоінформаційних систем, готує військових фахівців на замовлення Міністерства оборони  та Державного космічного агентства України.

Петру Фризу випала честь стояти біля витоків створення кафедри й  організації підготовки  офіцерів тактичного рівня космічного профілю. До цього таких фахівців не готував жоден військовий навчальний заклад колишнього СРСР. Тоді у Житомирському військовому  училищі  вже готували  офіцерів для роботи в системах ракетно-­космічної оборони (РКО). Поява «космічної» кафедри заповнила останню нішу в системі підготовки спеціалістів для військ РКО. А це — системи протиракетної та протикосмічної оборони, попередження про ракетний напад (космічного і наземного базування) та контролю космічного простору. 

— Яка ж це сила, який інтелект!—говорить Петро Васильович. — На плечі наших випускників разом із офіцерськими зірочками покладалася велика  відповідальність за мир і спокій на всій Землі, яку вони бачили та відчували не лише за допомогою технічних засобів цих складних систем озброєння, а й серцем і душею. Пафосно? Але це так! Якраз про них колись, напередодні чергового випуску офіцерів, я написав вірш,  у якому розповів про важкий шлях змужнілих юнаків до лейтенантських зірок, про надійних  охоронців повітряних кордонів,  неймовірні навантаження, безмежну любов до Вітчизни. Пишаюся відданими справі колегами­педагогами. Пишаюся курсантами, котрі  наполегливо опановують знання з таких складних дисциплін, як «Теорія польоту космічних апаратів», «Основи побудови космічних комплексів», «Воєнне дешифрування космічних знімків», «Системи управління космічними апаратами» тощо. 

 Але як, наприклад, практично освоїти процес керування супутником?     

Свого часу на посаді головного оператора управління космічною системою я,  на жаль, не бачив «живого» супутника­розвідника, яким керував. Ми працювали фактично з концептуальними та інформаційними образами (моделями) цих супутників, тобто з уявними об’єктами й телеметрією від них. Крім паперових інструкцій, вимушені були деякий час  користуватися кваліфікованими порадами конструкторів­розробників бортових систем. Вони буквально стояли за моєю спиною, а це — шестеро — восьмеро осіб, спостерігали, аналізували події й процеси та, за необхідності, надавали консультації щодо  «своїх» бортових систем. Але кінцеве рішення — за оператором. 

Раніше, на етапі випробувань системи, ми використовували й фізичну модель супутника — заводський зразок у розібраному стані, з’єднаний з антенно­фідерним трактом наземної радіотехнічної станції управління і приймання інформації. З такого супутника можна було приймати телеметричну інформацію та видавати на нього команди управління. Він слугував незамінним діагностичним приладом на випадок виникнення непередбачуваних позаштатних ситуацій на реальних супутниках в орбітальному польоті. 

Із вдячністю згадую роль цього супутника­двійника, коли він дав нам однозначну відповідь, чому назавжди замовк на орбіті його діючий «колега». А трапилося так, що через випадкове короткочасне відключення напруги на наземних засобах, як кажуть, на півслові обірвалася радіокоманда, що передавалась у цей час на реальний супутник. Та частина цієї команди, що досягла борту, була некоректно сприйнята, що й призвело до вимикання бортової електронно­обчислювальної машини та ще й автоматичного призначення нескінченно віддаленого моменту її повторного вмикання. Без експерименту на «наземному» супутнику цю причину не вдалося б виявити ніколи. 

Нині, коли є досить потужні комп’ютерні засоби з добре розвинутим програмним забезпеченням, можна створювати різноманітні моделюючі комплекси. Наша кафедра якраз і орієнтується на такі комплекси — як запозичені, так і власного виробництва. До речі, створення цих комплексів із залученням курсантів є чи не найкращим для них способом успішного засвоєння спеціальності. Більше того, кафедра власними силами створила наземний пункт прийому реальної космічної інформації з доступних супутників. Це є основою для її тематичної обробки за допомогою сучасних програмно-­технічних комплексів. Курсанти проводять на автоматизованих робочих місцях сотні годин навчального часу. Вони дійсно стають професіоналами космічної розвідки. Тому в нас немає проблем із розподілом випускників. Більше того, їх із задоволенням беруть ті міністерства та відомства, які не є прямими замовниками.  До речі, практичне заняття з курсантами четвертого  курсу на створеному в Україні центрі управління польотом майбутнього національного супутника зв’язку «Либідь» показало, що рівень їх підготовки цілком відповідає потребам цього відомства. Отже, на кафедрі, крім космічних розвідників, можуть навчати  і космічних зв’язківців. Нинішнє керівництво Державного космічного агентства України, як одного із основних наших замовників, бачить у перспективі зростаючі потреби в таких офіцерах­спеціалістах на ключових посадах в установах космічного призначення.

Романтика нашої професії полягає у стратегічному рівні вирішуваних завдань, коли від дій кожного космічного розвідника залежить безпека та обороноздатність держави, мир або війна на Землі. А для кваліфікованих дій потрібна буденна копітка робота — теоретична й  практична підготовки, практичні тренування, командно­штабні навчання, інформаційно­аналітична діяльність, наукові дослідження та великий порив душі. Космос, як сказав С.П.Корольов, повинен і буде служити людям. Кому слова всесвітньо відомого конструктора космічних апаратів припали до душі,  приходьте до нас та оволодівайте цією нелегкою, але вкрай потрібною нашій країні професією, — завершив свою розповідь досвідчений космічний розвідник.

Володимир Соболь, «Житомирщина»