Рівно стільки ж років минуло з того часу, коли йшла битва незахищених людей із радіацією, яка не завершилась й по сьогоднішній день. Дні самопожертви, дні страху, які вразили весь світ. 30 років, як «мирний атом» завдає непоправної шкоди здоров’ю людей не тільки в Україні. 30 років живуть між життям і смертю ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС.

Один із них – мешканець Житомирщини Олег Ярославович Тов’янський. Його життя перетнула глибока борозна катастрофи ядерної епохи. У той злощасний 1986 він працював у самостійній воєнізованій пожежній частині №1 м. Житомир на посаді заступника начальника частини.

- Звістку про аварію на Чорнобильській АЕС я почув 26 квітня 1986 року, коли вранці прийшов на службу – розповідає Олег Ярославович. А 4 травня надійшла команда підготувати 10 чоловік для відправки на ліквідацію наслідків аварії. Перед відправкою усіх зібрали у відділі пожежної охорони УВС облвиконкому, де перед нам із короткою промовою виступив начальник відділу Борис Чумак. Я не пам’ятаю про що конкретно він говорив, але запам’ятав його очі: звичайно похмурі, вони були вологими і червоними від безсонних ночей і тривог.

Вже в селі Іванкові Київської області ми отримали команду кільком відділенням рушати на Чорнобиль. На місці поставили переді мною завдання, які належало виконувати і передали списки особового складу. На якусь мить я відчув себе безпорадним та розгубленим, але офіцер із Києва допомагав мені та давав поради.

Моєму «госпвзводу» довелося дезактивувати територію частини і міста, рити могильники для кинутого обмундирування, будувати туалети, розгортати польову лазню, забезпечувати її чистою водою. А з нею весь час були проблеми, бо вода з водогону була радіоактивною. Доводилося сідати на машину, брати із собою дозиметриста і шукати водойму з чистою водою.

Неодноразово у складі чергових караулів мені доводилося виїздити на гасіння пожеж у Чорнобильському районі. Орієнтуватися було складно, радіозв’язку не було, бо всі радіостанції працювали на різних частотах. Адресу пожежі частіше за все повідомляла повітряна розвідка. Далі ми вже діяли за інтуїцією.

Відселені села – незабутнє видовище. Вулицями вештаються кури, гуси, але немає людей та тварин. Одного разу до нас підбіг собака і почав дряпати дверцята пожежної машини. Ми дали йому їжу, що у нас залишилася. Я здивувався як він їв – хапав на льоту скоринки хліба, а варені яйця ковтав зі шкарлупою.

У перші дні перебування у зоні Чорнобиля погано було налагоджене харчування, давалися взнаки й проблеми з питною водою. Шалено хотілося пити, бо дерло горло від підвищеного радіаційного фону. Ми обходилися горілкою (яку привезли із собою) та водою із-під крану. Горілку ми привезли потайки, бо на той час все ще діяв «сухий закон». Але ж ми її пили, щоб зняти нервову напругу, захиститися від радіації. Якусь позитивну роль горілка все ж таки відігравала.

На АЕС я потрапив у складі команди, що готувала бетон, який закачувався під зруйнований реактор. Слід було у потрібний момент подавати воду на бетономіксери, а потім бетонну суміш під тиском закачувати під реактор. Суміш часто застигала у трубах. Доки міняли трубопровід, ми ховалися у підземному бункері, в якому відпочивали ті, хто працював безпосередньо під реактором.

Найважча для мене видалася остання, п’ята, зміна. Пішла носом кров, почалася рвота. Я відніс це до перевантажень, що випали на мою долю, хоча після цього мене одразу відправили додому і трохи згодом – на лікування до столиці.

У Чорнобилі нам видавали індивідуальні пакети, у яких були таблетки ніби із захисними функціями. Одного разу до нас завітав лікар, який став «просвітлювати» нас про шкідливість алкоголю. Наприкінці лекції він довірливо сказав, що після отримання 25 рентгенів нам залишилося жити не більше п’яти років. Мертва тиша після цих слів вразила лікаря. Він не міг второпати, що це нас не лякає і ми готові до найгіршого...

- Я запам’ятав уроки Чорнобиля. Пам’ятаю про дисципліну і організованість. Пам’ятаю про минуле, про радіацію, яку не відчуваєш на смак, на дотик, навіть поглядом неможливо окинути. Ці півтора тижня багато чого змінили у моєму житті. Після повернення з Чорнобиля моє життя розділилося на «до» та «після» катастрофи і «після» мати наснагу жити та радіти життю – ой як важко!

По поверненню з того «пекла» Тов’янський ще довго працював у пожежній охороні й отримав звання підполковника внутрішньої служби. Вже у відставці став членом ради асоціації ліквідаторів-пожежних «Чорнобиль», а відтепер очолює Благодійний Фонд «Рятувальник Житомирщини» та бере активну участь у житті рідного міста. І хоча наслідки катастрофи дотепер пронизують його душу й тіло, ця велика людина – Ліквідатор не перестає любити життя яким би важким воно не було.

Ярослав Мельник,

прес-служба У ДСНС у Житомирській області