Кожний із них має цікаву долю й причину, через яку на схилі своїх років залишився або без рідних, котрі могли б прикрасити старість. 44 учасники Великої Вітчизняної війни зустрінуть День Великої Перемоги в цій інтернатній установі. Адміністрація пансіонату докладає зусиль для того, щоб подарувати цим людям свято. Будуть і концерт, і привітання, і квіти…

Йосип Францович Войцеховський є учасником бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни. Нині фронтовику — 90 років. Народився Йосип Францович у селі Кодні Житомирського району. Коли розпочалася війна, йому було лише 13. Тоді із села усіх хлопців різного віку ешелоном відправили на територію Росії. Їх навчали тримати в руках стрілецьку зброю, влучно стріляти по мішенях. У 1944 році рядовий Йосип Войцеховський потрапив на фронт. Молодий автоматник брав участь у форсуванні річки Бугу, визволенні Ковеля від нацистів. На території Польщі визволяв Люблін, ув’язнених концентраційного табору.

— Люди різних національностей зустрічали нас як справжніх героїв, — згадує Йосип Францович. — Мені тоді було лише 18 років. Серце краялося від того, що на власні очі довелося побачити справжній крематорій із померлими та закатованими в’язнями й велику піч...

Після визволення Варшави Йосип Францович пройшов із боями у складі військової частини до Берліна. Там піхотинець зустрів Велику Перемогу. За мужність і героїзм, виявлені у боях із нацистами, Йосип Войцеховський нагороджений орденами Вітчизняної війни, «За мужність», польським орденом і багатьма медалями. Після Перемоги фронтовик 50 років пропрацював водієм на підприємствах району. Дванадцять років уже мешкає в геріатричному пансіонаті.

— На війні було дуже важко, — розповідає Йосип Войцеховський. — Ніколи не забуду полеглих бійців, страждань мирного населення. Нині постійно молюся за те, щоб на Україні запанували мир та спокій.

День Великої Перемоги Адольф Йосипович Савицький вважає важливим святом. Коли ж розпочалася Велика Вітчизняна війна та в рідне село Березці Радомишльського району увірвалися нацисти, йому було 11 років.

— Мого тата ще в 1932 році заарештували та відправили в Сибір, — розповідає Адольф Йосипович. — Мама залишилася із трьома дітьми. Мені тоді було лише два роки. Був голод. Але мама, котра працювала в колгоспі дояркою, нас урятувала від смерті. У 1943 році пішов працювати у колгосп. Тракторів не було. Запрягали корів і так орали землю. Коли з’явилися воли, працювати стало набагато легше. У 1953 році вдалося на «відмінно» закінчити курси водіїв. Понад 40 років пропрацював у автопарку. Коли свого часу проводжали на пенсію, виплатили премію у розмірі однієї тисячі карбованців. Це були великі гроші. У різні роки автопарк переживав не найкращі часи. Але підприємство допомогло мені провести газове опалення. Коли помру, пообіцяли поховати за рахунок автопарку.

Любов Трохимівна Адамович народилася у 1924 році в селі Суємцях Баранівського району. Так сталося, що жінка не знала свого батька. Мама ж рано пішла з життя. Понад 50 років Любов Трохимівна пропрацювала санітаркою в Новоград-Волинській районній лікарні.

— Під час гітлерівської окупації нацисти спалили у Суємцях 72 будинки, — згадує Любов Трохимівна. — А скільки людей віддали життя, щоб вигнати ворога з рідної землі. Ось, доживаю вік у інтернатній установі, бо з рідні залишилися лише хрещениця та онук.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Віра Захарівна Кіріченко виховувалася у дитячому будинку. Після евакуації в Ташкент пішла навчатися у ремісниче училище. Через 40 років після закінчення війни їй пощастило зустрітися з рідними сестрою та братом. Нині брату Федору Захаровичу — 91 рік. Він мешкає у Донецьку.

— Хочу, щоб в Україні настав мир, — не стримуючи сліз каже Віра Захарівна. — Я бачила війну. Це дуже страшно.

За матеріалами «Житомирщина»