Каже, що вчився тільки для того, щоб отримати водійські права – дуже в армію хотів, але рідні вмовили, що «піди хоча б закінчи училище». Вони сподівалися, що після ПТУ Діма продовжить навчання і забуде про армію. Але їхні надії зазнали краху: як тільки хлопець закінчив навчання, то пішов служити строкову службу.
«Перших півроку служив в Навчально-авіаційному центрі Повітряних сил ЗСУ в м. Гайсин, а ще півроку, за іронією долі, в місті-герої Донецьк, за 300 метрів від Донецького аеропорту. Тоді ще нового терміналу не було, це був 2007 рік. В тих гаражах, де зараз сєпари, я лежав на траві й чекав дембеля».
Потім Діма повернувся додому і почав працювати з дядьком в будівельній сфері – робили ремонти. Але та робота йому була не цікавою. Так продовжувалось до весни 2014 року.
«Я в АТО з самого початку, перша хвиля мобілізації. Я навіть не знаю, як я пішов… Першого раз, коли призивали на 10 днів, мене шукали. Дзвонили з військкомату – приїдь. Мені не хотілося. Я не поїхав, не відчував, що потрібно. А наступного разу подзвонила мама, сказала, що мене чекають в військкоматі через 3 години. А я був за Білою Церквою, фізично не міг приїхати. Ну й не було в мене бажання…
Я приїхав через 3 дні. Прийшов сам. Запитав: «Що ви хотіли?» Воєнком розказав все. Каже: «Підеш?» А тоді якраз стояв автобус, забирав хлопців. «Піду» – кажу. Він: «То поїхали!» Ну я зібрав речі вдома і поїхав з хлопцями. Так що я навіть не знаю, чи доброволець я, чи мобілізований» – щиро посміхається Діма.
Коли мама зрозуміла, що єдиний син, котрого вона сама ростила, збирається на війну, то «підняла крик», як каже Діма. Хвилювалась надзвичайно – Діма був першим з села, хто пішов. А той факт, що, наприклад, сусід з вищою освітою, військовою кафедрою, офіцер запасу, а в АТО не бере участь, спокою не додавав. «Я пішов, коли вирішив, що треба. Це було 24 березня 2014 року».
Так він потрапив в 2-й бат 95-ї бригади. Прикомандирований до розвід взводу як водій бензовозу: «До того як заїхали в Донецьку область, я водив бензовоз. Як заїхали, я «прогавив» свій бензовоз і став кулеметником. – розповідає Дмитро. – Наш 2-й батальйон на війні займався конвоями, возили боєприпаси, об’їздили всю Донецьку область. Їздили забирати техніку, коли 72 бригаду розбомбили за 10 кілометрів від російського кордону.
Ну що ще сказати про війну? Стріляли завжди, ризик для життя – то таке, до того звикли, то постійно було.
А найбільше запам’яталось, коли води не було. Точніше, вона була, але, дійсно, на вагу золота – давали 1,5 л на день. А це ж літо було. Ми більше трьох тижнів навіть помитись не могли. Волонтерів не було, ми переїхали з-під Добропілля під Слав’янськ, «Шервудський ліс», нічого не було. Реально, ходили аж липкі. Це був жах! І тут пішов дощ… почали набирати в відра воду, в що могли. Ну я просто роздягнувся, вийшов на поле і почав митись. Оце один з тих моментів, коли те, що є в повсякденному житті, ціниться там дуже сильно».
Нам, мирним, хто не бував там, це досить важко зрозуміти. Але війна – це не красива картинка. Війна – це бруд, кров, піт, втома, втрати…
Діма каже, що на війні його не дивувало нічого, все сприймав реально. А здивувала перша відпустка, коли йшов по вулиці в Білій Церкві, а там весілля, люди веселяться і це було дуже дико для нього: «Чому так? Там вмирають, а тут пофіг…»
«А найбільше, мабуть, здивувало, що повернувся живий, бо було багато ситуацій, коли був впевнений, що не виживу. Навіть той же ДАП, тих 2 місяці з 4 жовтня по 1 грудня. Ми ж їздили туди-сюди, постійно були ціллю і постійно щось траплялось: вертались на пробитих колесах, як мінімум, або броня пробита. Поранені. Дебальцеве. Гарячі точки. Для мене було багато виїздів, з яких вже можна було не повернутись. Але повернувся. От що диво».
Зараз Діма демобілізований. Звикає до мирного життя, спілкується з побратимами. Каже, що дзвонять, цікавляться справами один одного. Багато хто з «його» хлопців стали військовими, підписали контракт, хоча раніше і думали про це. Інші створили спілки і почали допомагати іншим демобілізованим. Діма після повернення, ще один раз допоміг дядьку, попрацював 3 тижні: «Більше ніяких ремонтів. В мене проблеми зі спиною. Та і не цікаво це все мені. Мені подобається працювати руками. От і став масажистом. Подобається працювати з тілом, з м’язами. Я ще до війни хотів піти на курси, але була черга тоді велика. А після війни сам маю проблеми зі спиною і вважаю, що людям, а зокрема хлопцям, потрібна допомога. Хороша, кваліфікована допомога фахівців-масажистів.
Після того, як вийшов календар «Кіборги» (Діма став одним з Героїв календаря – Ред.) стало дуже багато уваги до моєї особистості. Раніше такого не було. Дивно так було спочатку. Багато нових людей з’явилось в житті. Знайшов на війні і після неї багато вірних людей, познайомився з більш чесними, добрими.
З тими друзями, які були до війни, здебільшого не спілкуюсь, або дуже рідко. Чому? Бо вони не дзвонили, не турбувалися той рік за мене, чи я живий-здоровий. Може я й не правильно думаю, але якщо ти друг чи родич, то можна було б і подзвонити. Вони забули про мене, я вважаю, що можу забути тепер про них».
Коли ми запитали, що конкретно змінилося в Дімі, він надовго задумався.
«Хм… почав цінувати життя, захотів сім’ю, хоча раніше не дуже хотів. Почав задумуватись про майбутнє.
От далі планую власний кабінет відкрити. Творити добро в вигляді масажу. Люди потрохи почали дізнаватись про мене, то є замовлення. Хоч і не багато, але все ще попереду. От є одна журналістка, вона писала про мене, потім замовила масаж. Коли записували інтерв’ю, я був на курсах, то вона сказала: «Закінчиш курси, і я йду до тебе на масаж». Так і сталось. Їй, здається, сподобалось. – посміхається Діма. – А ще сторінка «Кіборг-масаж». Знаєте, як така назва з’явилась? Коли закінчив курси, вислав фотографію свого сертифікату другу. Сказав, що я тепер масажист. А він пожартував: «Тепер ти будеш робити Кіборг-масаж». А я так подумав – і справді. А що – класна назва!»
А якщо серйозно, то на війні він знайшов сенс життя, товаришів, кохання. Але то вже інша історія…

Джерело: ФОТОПРОЕКТИ