Саме про таких хлопців волонтерський фото проект "Якби не війна".
Питаємо, чим займався до армії? «Нічим, – відповідає Антон. – Стукнуло 18 років і пішов в армію. До того, після 9-го класу вступив до технікуму, закінчив його, став електромеханіком. Але то було лише щоб дочекатися повноліття. Про те, що піду в армію, вперше задумався ще, напевно, в класі 6-му. В мене два старших брата, обидва – військові. Вони вже служили, вікова різниця у нас 8 і 10 років відповідно. Старший на той час вже 8 років служив, а середній 7 років. А в 7-му класі я вже остаточно вирішив, що буду військовим».
Липень 2013 року – Антону виповнюється 18 років і вже наприкінці літа він підписує контракт в 95-й бригаді. «Чому туди пішов служити? Бо то найкраща бригада!» – з вогнем в очах говорить хлопець. Там, ще в цілком мирній Україні і починається його служба. Це вже потім буде революція і АТО.
«– Як відреагували твої друзі, коли дізнались, що ти підписуєш контракт?
«Коли мої друзі дізналися, що я підписую контракт, то відреагували нормально, спокійно. Яка їм різниця? – дивується хлопець. – Так само з АТО: коли пішов туди, ніхто не знав: ні батьки, ні друзі.
Батьки дізналися все місяця через два після поранення. Знали тільки брати – крім них ніхто. Ми вирішили не засмучувати батьків, навіщо? Лише коли стабілізувався, зміг говорити, тоді й розказали все батькам. Їм брат Сергій сказав – мама розплакалась, батько теж засмутився і наступного дня вже був біля мене».
«Ми в АТО були ще до офіційного початку, це була рання весна. Спочатку була Херсонська, Миколаївська, Дніпропетровська області, а потім вже й Донецька. Там і отримав поранення.

2 травня 2014 року ми виїхали зачищати блок-пост і майже відразу мені прострелили стегно. Це був один із перших серйозних боїв. Одразу ж надали першу медичну допомогу хлопці, потім вертольотом відправили в Ізюм. Там поставили апарат зовнішньої фіксації і звідти відправили в Харківський шпиталь. От і все».
«Що найбільше запам’яталось? Перший бій, перші постріли – нові відчуття, до цього ти такого не переживав – які б навчання не були, як би ти не тренувався, ніколи в житті не підготуєшся до війни. Наскільки б не була гарною підготовка – війна зовсім інше, інші обставини. На війні ще й в тебе стріляють, люди отримують поранення, на війні вмирають. Це страшна річ – війна... – згадує ті дні Антон. – Чи затягує війна? Як сказати… хоча, якби завтра прокинувся здоровим, то повернувся б. Там хлопці мої, там друзі, там хочеться помститися за загиблих друзів, та й не тільки за друзів, за всіх загиблих...
З хлопцями своїми коли зустрічаємось, то неприємне дуже рідко згадуємо, в основному приємне – випадки зі служби, які нам колись здавалися дурнуватими чи безглуздими, тепер це найприємніші спогади служби».
«Я ніби нормально спілкуюся з цивільними людьми, – розповідає хлопець, – але багато хто дуже далекий від усього того, що там відбувається, для них війна йде не в Україні або її просто не існує. Війна нікому не потрібна, але ж є хлопці, що воюють! Так склалося, що зараз потрібно воювати за свою країну! Прикро.
Для того, щоб почала змінюватись країна, щоб почав змінюватись світ навколо, потрібно змінюватись кожному окремо. Ми вимагаємо від влади, від президента якихось змін, а сам ніхто не хоче по-справжньому мінятись. Потрібно міняти суспільство, бо суспільство – це ж кожен з нас. І поки сам не хочеш змінитися, силою тебе ніхто не змінить.
Мені здається, що особисто я змінився, а хтось, можливо, вважає інакше. Подорослішав, напевно, порозумнішав в якісь мірі. Не в тому сенсі, що вік збільшився, а в тому, що став по-іншому дивитися на життя, почав більше його цінувати.
Правду кажуть, що по-справжньому починаємо цінувати те, що втрачаємо. Життя я не втратив, але втратив здоров’я, втратив мрію. Не вийде вже стати тим, ким хотів, – він говорить про це доволі буденно. Розповідає, наче про погоду. – Хотів стати бойовим офіцером, служити в військах спеціального призначення, але…»
Можна тільки уявити, як це – втратити мрію.
Антон на хвилину замислюється, збирається з думками: «А тепер доводиться змінювати плани, обирати іншу професію. Поки що навчаюсь на юриста, робота теж буде пов’язана з військовою службою. Поки лікуюсь і навчаюсь, з армії не звільнився, продовжую служити».
«Я б нічого не міняв в тому житті, яке в мене було до поранення. Нічого. Навіть скільки часу вже лікуюся, жодної секунди не пошкодував, що обрав професію військового. Це – моє, я ніким більше себе не бачу, крім військового. В мене був такий період, коли розумів, що треба вибирати нову професію, йти навчатися. Лежиш і думаєш: а чим ти хочеш займатися? І розумієш, що нічим не хочеш. Абсолютно нічим. Взагалі. Тільки військова справа.
Мова вже не йде про те, щоб залишитися в бойовій частині, але хоч якось хочу допомагати. От і обрав нову професію – військового прокурора. Зараз закінчив перший курс, після 4-го оберу спеціалізацію і, враховуючи, що досі служу, буду розвиватись».
«Моє коло спілкування не змінилося, воно просто розширилось – зустрів багато нових людей. З ким спілкувався раніше, ті й залишились – і військові, і цивільні. А от нові знайомі, наприклад, коли дізнаються, що був в АТО, був поранений, виявляють дивну реакцію – сприймають це якось... дико. Для них це все, дійсно, дуже далеко: що в Африці війна, що в Україні – однаково.
Одногрупники мої знають, ми спілкуємось, але вони нічого не запитують, а сам я не розказую, не люблю про це говорити. Навіщо? Люди не знають, що й запитати, а я буду нав’язуватись: давайте я вам розкажу? – посміхається. – Навіть якщо зав’яжеться діалог, то, звичайно, що буду мовчатиму. Розповім, що вважаю за потрібне, але не більше. Чому не питають? Можливо, соромляться, хто знає? В кожного своя причина».
«Одна людина переживе нормально повернення в суспільство, іншій людині потрібна допомога. Це може бути і допомога рідних, а може, і професіоналів. Я не вважаю, що це щось надзвичайне: мені потрібно лікувати ногу, комусь потрібно душу, психіку. Це цілком нормально.
Я, коли отримав поранення, не знав, що це так надовго затягнеться. Тоді мова йшла про півроку, я думав, що зможу повернутися на службу. А потім ускладнення... так вийшло. Не зовсім вдала операція – пошкодився кульшовий суглоб і після цього дуже погіршився мій стан, були сильні болі. Було набагато гірше, ніж під час і після поранення. Але це таке: мені лікар не допоміг, а іншим пораненим поміг. Буває. – Без тіні осуду й образи каже Антон. – Якщо на все звертати увагу, стає дуже важко на душі, починаєш замислюватись.
Найболючіше те, що людям майже байдуже, що для них не існує війни. Я не кажу, що через це не потрібно спілкуватись з людьми, я з усіма спілкуюсь, незалежно від того, як вони ставляться до війни. Якщо мені приємно з людиною спілкуватись – спілкуюсь. Але все одно прикро».
Кожне слово, як відточене. Це не придумане, це наболіле і пережите. Це 100-відсоткова правда. Може варто було б прислухатись?