У письменника Віталія Коротича - колишнього головного редактора московського журналу "Огонек", який у роки перебудови своїми викривальними матеріалами перевернув свідомість радянських людей, є роман "Десяте травня".

Його ідея - про ветеранів, які відстояли нашу свободу і підняли країну з руїн, треба згадувати не лише в День Перемоги. Автор немов у воду дивився: деяким нинішнім перебріхувачам історії дуже хочеться вибити з пам’яті народної і День Перемоги, і правду про Велику Вітчизняну війну, і подвиг наших батьків, які й Батьківщину відстояли, й Європу звільнили від нацизму. Одним з таких героїв був і мій колишній директор школи Петро Жудра. Тепер шкодую, що за його життя рідко заходив до нього. А вже не вернеш.

Кілька років тому, приїхавши спекотного літнього дня до Радомишля, на одній з центральних вулиць я побачив знайому постать худорлявого сивого чоловіка у білих штанях і такій же дбайливо випрасуваній тенісці. Згорбившись, Петро Васильович ніс великий новенький вентилятор. Я загальмував і поклав його ношу на заднє сидіння. "У Нелі в кімнаті жарко, - мовив наш колишній директор, витираючи піт з чола. - Оце пенсію одержав і купив...".

ЇХ З НЕЛЕЮ ЗВЕЛА... ВОРОЖА КУЛЯ

Неля Лук’янівна, дружина Петра Васильовича, на той час уже кілька років лежала після інсульту з паралізованими ногами. Вони познайомилися в далекому 1943-му. Дванадцятого лютого, саме у свій день народження, Петро, молодий партизан, був важко поранений в бою з карателями неподалік лісового села Кодра Макарівського району сусідньої Київської області. Товариші залишили його в хаті Лук’яна Галанзовського - ветерана Першої світової, повного Георгіївського кавалера, у 1937-му репресованого сталіністами. Сюди, сподівалися, поліцаї навряд чи поткнуться з обшуками. Немічного юнака виходжувала 17-річна дочка Неля. Вона стала розвідницею і зв’язковою. Молодість взяла своє. Вони покохали одне одного. Дівчина чекала Петра до кінця війни.

Він воював з першого дня. Двадцять друге червня 1941 року зустрів юним лейтенантом 391-го гаубичного артилерійського полку неподалік Західного кордону. Від потужних снарядів 152-міліметрових гаубиць гітлерівські танки розліталися на шматки. Організовано, з боями, наші воїни відступали до Дніпра, доки в серпні не опинилися в Уманському котлі. Випустивши по ворогові останні снаряди, артилеристи вивели з ладу гармати і тягачі. Під час прориву з оточення під селом Підвисоким Кіровоградської області лейтенанта Жудру контузило. Його врятували місцеві жителі.

Повернувшись до батьків у Білу Криницю, Петро став підпільником. На місцях боїв молоді патріоти збирали зброю. Під час пошуків, розповідав згодом Петро Васильович, доводилося розкопувати навіть солдатські могили. Одного разу, згадував, копнув - і почув стогін. Наш воїн був ще живий!

Незабаром підпільників видав зрадник. До гестапо потрапила і загинула Петрова сестра Надія Жудра, яка працювала друкаркою на склозаводі і тримала зв’язок з партизанами.

Петро з товаришами пішов у ліс, воював у Київському партизанському з’єднанні, яким командував наш земляк з Веприна Іван Хитриченко. Четвертого серпня 1943 року брав участь у нічному нападі на Радомишль. Партизани тоді взяли місто, знищили гітлерівський гарнізон, техніку для збирання врожаю, сіно і солому, підготовлені для вивезення до Німеччини, звільнили з гестапівської тюрми ув’язнених патріотів, спалили два моста і суконну фабрику. Більшу частину захопленого продовольства роздали населенню і вранці повернулися на правий берег Тетерева, де у лісі за Березцями залишили підводи і коней обозу. В нічному бою за райцентр народні месники втратили лише двох бійців убитими. Зате у лісовому таборі вони побачили шістьох їздових охоронців обозу з перерізаним горлом. Партизанів убили бандерівці. Згодом, згадував Жудра, у лісі під селом Кримок ці "патріоти" розстріляли двох 16-річних дівчаток - партизанських зв’язкових Валю Прушківську і Наталку Діденко, які розвідували, як охороняється траса Київ - Житомир. Вздовж неї йшла стратегічна лінія зв’язку Берлін - фронт. Партизани періодично виводили її з ладу. Важко поранена Валя під ранок прийшла до тями, змогла вибратися з могили, і її стогін почув син лісника. Разом з батьком вони доправили дівчину підводою до районної лікарні. Вона була переповнена німцями, пораненими у бою з партизанами. Хірург Тетяна Будникова влаштувала Валю на горищі, де ампутувала їй руку. Після війни Валентина стала інженером, жила у Ростові-на-Дону, брала участь у щорічних акціях "Юнь звинувачує фашизм", які Жудра, вже директор школи, організовував щовесни під Кримком на місці страти дівчат.

Наприкінці літа 1943-го Петро Жудра побачив вершників у новенькій радянській формі, з погонами - партизанів з’єднання Героя Радянського Союзу генерал-майора Михайла Наумова. Вони суворо дотримувалися військової дисципліни, чітко віддавали і виконували команди. І Жудра - кадровий офіцер, який перед війною закінчив Друге Київське артилерійське училище, перейшов до Наумова.

ПЕРШИЙ У РАДОМИШЛІ СПОРТЗАЛ

Після визволення нашого краю Петру Жудрі пропонували летіти у складі групи десантників до Чехословаччини допомагати місцевим партизанам. Та він попросився в діючу армію. Однак, незважаючи на позитивну характеристику Наумова, Петра як такого, що більше двох років перебував на окупованій території і, мовляв, міг бути завербований гітлерівською розвідкою, під конвоєм відправили для перевірки у фільтраційний табір на Донбас. У Києві офіцер, якого супроводжували двоє озброєних солдатів, одержав з рук заступника Голови Верховної Ради України двічі Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака орден Червоної Зірки і разом з конвоїрами вирушив на вокзал.

Перше запитання у таборі від молоденького офіцера СМЕРШу було: "Чому, опинившись в оточенні, ви не застрелилися?". Жудра ледве утримався, щоб не заїхати шмаркачеві по пиці. Після допиту пішов до начальника табору: "Прошу відправити мене на фронт!". Незабаром його бажання задовольнили. Війну офіцер закінчив у Німеччині.

Петро хотів залишитися військовим. Однак після війни у нього активізувався туберкульоз, який розпочався під час лісової партизанської епопеї. Його комісували як інваліда. Знову повернувся в рідне село. На батьківщині його чекала кохана Неля. Вони побралися. Її любов, турбота близьких допомогли здолати важку недугу і повернутися до роботи, закінчити Київський державний університет. Незабаром у подружжя народився синок Сашко. Нині Олександр Петрович Жудра - кандидат технічних наук, керівник одного з провідних відділів Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона, лауреат Державної премії України.

У 1959 році Петро Жудра очолив Радомишльську середню школу №2. Вона тоді розміщувалася в старих корпусах нинішньої школи №3. Країна щойно піднялася з руїн. Дітей більшало. А приміщень для навчання бракувало. До Петра Васильовича повернулася давня мрія стати будівельником. Ще до війни після школи він вступив було до Київського інженерно-будівельного інституту. Та через кілька тижнів після іспитів до інституту завітали військові і загітували Жудру і ще кількох юнаків перейти до артилерійського училища. Тут сільський хлопчина вперше побачив чудовий спортивний зал, який давав змогу тренуватися і проводити спортивні змагання цілий рік за будь-якої погоди. В Радомишлі в той час спортивного залу не було ніде.

Незабаром навпроти старого, ще дореволюційного корпусу виріс новий двоповерховий зі спортивним залом.

Вікна школи і в будні, і у вихідні світилися допізна. Якось суботнього вечора, граючи в футбол, ми ненароком влучили м’ячем у вікно кабінету директора. Шибка витримала. Коли ж це повторилося, Жудра вийшов до нас: "Чого ви у цей бік б’єте? Бийте он туди!" - показав в інший бік, де стояв високий шкільний сарай без вікон. Вдаряючись об дощату стіну, м’яч повертався на баскетбольний майданчик. Але одного разу полетів повз цю споруду через паркан у яр і покотився схилом униз.

За м’ячем через паркан стрибнув наш товариш. Коли за хвилину він повернувся, на його обличчі були одразу і переляк, і сміх: м’яч, виявляється, покотився до вікон... жіночого відділення міської лазні! Хоч як ми не старалися влучати в імпровізовані ворота, м’яч раз-по-раз вперто летів до яру. А футболісти, які раніше за м’ячем за межі поля бігали неохоче, тепер стрибали у яр наввипередки.

Вранці в понеділок на лінійці після виступу директора слово взяла завуч Валентина Єгорівна Павленко: мовляв, хлопці з дев’ятого "А", комсомольці, втратили сором і підглядали в жіночій лазні! Хтось з учнів почав хихотіти. Петро Васильович суворо подивився на бешкетників і нічого не сказав. Але в його очах грали бісики. Той матч ми назвали "матчем смерті".

СКВЕР БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ ТЕЖ ПОСАДИВ ЖУДРА З НАМИ

Петро Васильович зумів підібрати і згуртувати чудовий педагогічний колектив. Нам, учням, було цікаво вчитися і працювати. Ми доглядали дерева і рослини на шкільних дослідних ділянках. У шкільній майстерні опановували професії слюсаря, токаря по дереву і металу. Вивчали автосправу. Садили ялини біля піонертабору "Лісова пісня", що тільки будувався. Тінистий сквер лівіше кінотеатру біля пам’ятника Шевченку посадили ми з учителем праці Василем Кузьмичем Олійником і з Петром Васильовичем, який переходив від групи до групи, сам копав ямки чи притримував саджанці, жартував, підбадьорював нас.

Після уроків у школі постійно відбувалися зустрічі з письменниками, поетами, композиторами, партизанськими командирами Михайлом Наумовим, Іваном Хитриченком, Юрієм Збанацьким, знаменитим "Майором Вихором" - розвідником Євгеном Березняком та іншими відомими людьми.

За успіхи у збиранні металобрухту школа була премійована автобусом "ПАЗ". Щороку учні та вчителі відвідували на ньому музеї і концертні зали Житомира, Києва, подорожували у Крим, на Кавказ, у Карпати, в міста-герої Брест, Ленінград, Волгоград, у станицю Вешенська до письменника Михайла Шолохова або в Ізмаїл - у гості до екіпажу теплохода Дунайського пароплавства "Радомишль".

Це давало гарні плоди. Ми впевнено перемагали на районних та обласних олімпіадах і в змаганнях, успішно вступали до вузів, ставали гарними робітниками, спеціалістами і гідними громадянами. Школа була визнана однією з кращих не лише в області.

З роками дітей, учнів більшало. З’явилися паралельні класи не лише "А" і "Б", а й "В"і "Г". Наприкінці 60-х актовий зал у старому корпусі довелося перегородити на дві чи три класні кімнати. Збори, концерти, новорічні вечори і вечори танців відбувалися у спортзалі. Все одно було тіснувато і незручно. Петро Васильович, людина непосидюча, постійно їздив по країні, переймав передовий досвід, бачив, що в інших містах будуються нові просторі й сучасні приміщення, і сам загорівся ідеєю будівництва нової школи. Однак у району коштів не було. В ті часи гроші і матеріали держава виділяла строго по фондах, за планом... Допоміг колишній випускник Іван Лутак - другий секретар ЦК Компартії України. Директор поїхав до нього: мовляв, колектив передової школи тулиться в тісних приміщеннях... І в 1974-му школа справила новосілля.

ТВОРЦІ І БОГОМАЗИ ІСТОРІЇ

Автор книги "Історія Радомишля", що вийшла друком торік, Геннадій Цвік, нинішній вчитель цієї школи, яка тепер зветься гімназією, історію з будівництвом нового приміщення змальовує виключно як заслугу Івана Кіндратовича Лутака. Про роль директора Жудри, без енергії і наполегливості якого будівництва не відбулося б, - жодного слова! У розділі про розвиток освіти у нашому краї він також пише, що заслуженими вчителями України у Радомишлі були С. О. Олексієнко, О. М. Мельничук і Ю. П. Герасько (Осадкіна). А про те, що й П. В. Жудра був заслуженим вчителем України, - анічичирк. Як і не згадує, невдячний, що Жудра побудував не лише школу, а й новий гуртожиток для учнів, який, коли вихованців поменшало, було віддано під квартири вчителям, зокрема й тому ж Цвіку. Його колеги обурюються такою невдячністю. Причина її проста - Геннадій Валерійович не поділяє політичних поглядів Жудри. Комуняка, мовляв. Справжні історики так не роблять. Той же Жудра не поділяв націоналістичних переконань Цвіка. Однак зумів піднятися над власними вподобаннями і розповів про Геннадія як про здібного різьбяра по дереву в чотиритомнику "Незгасний вогонь пам’яті", ініціатором і головним редактором якого був. Бо Петро Васильович поважав людей насамперед за здатність робити щось корисне, конкретне, а не за політичну тріскотняву. Все залежить від культури і здатності розуміти час, у якому жили ми і наші батьки. Інший історик - академік, Герой України Петро Тронько казав: "Малопродуктивно мазати дьогтем усе, що було зроблено в радянські часи. Адже мільйони людей жили в певному, вкрай політизованому та ідеологізованому суспільстві і діяли відповідно до своїх переконань. У тому, що зроблено ними і перейшло у спадок сучасникам, не все заслуговує осуду". Тобто не судіть - і не судимі будете. Додам лише, що той же затятий націоналіст Цвік виховувався не в нашій школі. І він не корінний радомишлянин.

Писати про історію легше, ніж її творити. Папір, як відомо, все стерпить. А Петро Жудра був саме творцем. Свого часу йому, талановитому організатору, пропонували високу посаду в Києві, в Міністерстві освіти, квартиру в центрі столиці. "Неля не захотіла залишати наш древній мальовничий Радомишль, - розповідав мені Петро Васильович незадовго до смерті. - Та й мені не дуже подобалася кабінетна робота. Звик працювати не з паперами, а з людьми - учнями, педагогами, батьками, займатися конкретними справами...". Навіть на схилі віку він не спочивав на лаврах - доглядав хвору дружину, очолював ветеранську організацію району, відстоював права стариків, які свого часу захистили країну від Гітлера, а потім відбудували і створили такий її промислово-економічний потенціал, що нинішні нардепи, політикани і олігархи крадуть-крадуть і ніяк до кінця розікрасти не можуть. Побачивши, як жалюгідно живуть-існують його ровесники-переможці і будівничі, Петро Васильович очолив редакційний колектив чотиритомника про ветеранів району "Незгасний вогонь пам’яті", щоб хоч так подякувати ветеранам війни і праці від імені суспільства. Коли бракувало коштів на її видання, він ладен був віддати власну пенсію. Але допомогли колишні учні - його головне багатство.

Випускники, педагоги і батьки учнів вдячні колишньому меру Радомишля Олександру Ткачуку, за сприяння якого провулку, в якому жив педагог, дали назву вулиця Петра Жудри. Вони вважають, що Петро Васильович заслужив, аби школа, яку він збудував, біля якої ми три літа тому проводжали його за обрій останнім дзвоником, носила його ім’я, і щоб її стіни прикрасила меморіальна дошка на його честь. Другу школу закінчив майже кожен четвертий радомишлянин і багато сільських юнаків і дівчат.

Володимир Шуневич,

випускник Радомишльської середньої школи №2 1971 року, журналіст всеукраїнської газети "Факты", лауреат премії "Золоте перо", «Єхо»