«Я не можу в це повірити... У п'ятницю ми зустрілися з Андрієм Виноградським, щоб записати велике інтерв'ю для Radio Svoboda. Готували проект до Дня Незалежності про людей, з якими хочеться жити в одній країні... У понеділок ми зідзвонилися, зустрілися, узгодили матеріал... Він жартував, що забагато понарозказував. Разом з тим пообіцяв після війни розказати ще більше... Подарував мені брелок 36 бригади "морпіхів"... У середу я голосно аплодувала, коли йому вручали медаль від Президента "25 років Незалежності"... Досі не можу повірити в те, що цієї прекрасної людини більше немає... Почитайте те, що він говорив», - написала Юлія Чепюк на своїй сторінці у Фейсбук.
«Він не розділяє те, що робить на «капеланство» і «волонтерство», бо вважає і те, і інше лише різновидами служіння людям. Житомирянину Андрію Виноградському 51 рік. До війни чоловік успішно займався бізнесом, грав на органі у церкві «Різдва», мав чудове хобі – розводив собак і «жив, як усі». Коли на початку березня 2014 року вперше повіз допомогу українським військовим у Крим, зрозумів, що відтепер його життя повністю змінилося. Нині він військовий капелан і волонтер в одному флаконі, постійно їздить на передову. Він, як ніхто інший знає, чому на війні немає атеїстів і навіщо вводити військових капеланів у штат армії.
Коли все тільки починалося, в нашому суспільстві ще не існувало поняття «волонтерство» чи «капеланство»... Просто завантажували машини і їхали, бо знайомим хлопцям там потрібна була допомога.
Возили допомогу заблокованим українським військовим у Криму
Вперше ми з капеланом Андрієм Ковальовим потрапили до Криму 9 березня 2014 року. Тоді окупанти заблокували штаб морського флоту в центрі Севастополя. Хлопці вже на той час були в блокаді днів 5-6. Вони спали на столах, а нам вдалося їм перекинути надувні матраци, які ми закупили на кошти, зібрані житомирянами. Потім ми дісталися до Феодосії, де у блокаді був батальйон морської піхоти. Як зараз пам’ятаю, проїздили повз три блокпости російських спеців і один – з п'яними козаками...
На материку, ніхто не розумів, що відбувається. Потрапивши туди, зрозуміли, що почалася війна…
Ми їздили в 95-бригаду на півдні Херсонської області, потім в Слов'янськ, Краматорськ. А після початку активних дій в Донецькому аеропорту у травні 2014 року, пішли перші переселенці з Донбасу. Тож, почали паралельно працювати і в цьому напрямку.

Часто доводиться говорити хлопцям не дуже приємні речі
Що таке капеланство? Капелан це, перш за все, служитель. Це і є основа християнства – служити своїм життям. Не словами, не красивими гаслами, а просто мовчки служити там, де є потреба. Але служити можна по-різному.
Військові капелани на Донеччині (Фото надане Андрієм Виноградським)
Якщо в перші місяці війни у солдата не було, чого їсти, він був голий, босий і голодний, то треба було спочатку нагодувати його і обігріти, а вже потім розповідати про якісь високі і духовні матерії.
Сьогодні армія дуже змінилася, тож і функції капеланів трошки інші. Капелан нині вже не «ковбасовіз». З нового року військовослужбовцям підняли зарплатню, у хлопців з’явилися гроші і довелося посилити дисципліну в армії. Часто доводиться говорити хлопцям не дуже приємні речі, нагадувати солдату, що у них є сім'ї, які їх чекають, дружини, діти... І про те, що гроші варто було б надсилати додому…
Тебе готові слухати, коли ти знаходишся з ними, в тих же умовах, у тій же обстановці. З солдатом просто потрібно бути поруч і щиро перейматися його бідами та переживаннями.
На фронті я рідко зустрічався з відкритою зневагою
Ми допомагаємо багатьом, але «морпіхи» займають особливе місце в нашому серці. Я їх порівнюю з дітьми з інтернату, які не мають свого дому. Не секрет, що з Криму вийшло тільки 30% військовослужбовців. Саме ці люди стали основою заново сформованої бригади. Вони втратили все: квартири, друзів, рідних, сім'ї. Вони не можуть туди повернутися. Зараз місце їх постійної дислокації – Миколаїв. Та рідний дім у них там, в Криму.
Ще на полігонах ми роздаємо хлопцям такі пластикові картки з молитвами, де з одного боку «Отче Наш», а з іншого – «90 псалом» або «Молитва Воїна». Ми колись надрукували близько 35 тисяч таких карток. Це була спільна ініціатива усіх житомирських церков. Коли ми даємо, то пояснюємо, розповідаємо про Бога.
Молитва «Отче наш» на бронежилеті військового (Фото надане Андрієм Виноградським)
На фронті я рідко зустрічався з відкритою зневагою. Не хочу розкривати деталей, але нічого хорошого з того не виходило. Втім, іноді навіть ті солдати, що в принципі налаштовані позитивно, сприймають усе не серйозно. Вони слухають, а через себе не пропускають. Як у притчах сказано, що сіяти можна в добрий грунт, де воно проростає і приносить плоди, а можна сіяти на дорогу, де насіння поклюют птахи або вітер здує. На передовій дуже часто ставлення міняється…

Він все робив так, як його вчили: щогодини послаблював джгути і смиренно чекав на допомогу
Я розкажу історію про одного військового, якому довелося згадати усі молитви.
Сам він родом з Миколаєва, років 25, здоровенний такий – зріст 2 м 20 см, здається, до війни баскетболом серйозно займався.
6 серпня 2016 року стався один бій в районі Широкіно. Почалося все десь об 11 годині вечора. Напередодні ми ночували у цих «морпіхів», а вранці залишили позицію та переїхали далі на 3 км. У них був один «двохсотий», один зник безвісти і один «трьохсотий». Ось цей хлопець з Миколаєва якраз і був поранений.
У нього заклинило автомат, він отримав чергу по ногах і покотився у бліндаж, куди, слідом за ним, кинули гранату… У нього було 7 кульових поранень і 6 осколкових. Розповідає, що свідомості не втрачав. Коли зрозумів, що може загинути від втрати крові двома джгутами, які у нього були при собі, перетягнув ноги, а на поранення руки поклав бронежилет, щоб зупинити кров. Він все робив так, як його вчили: щогодини послаблював джгути, щоб не відрізали ноги, і при цьому смиренно чекав на допомогу. Кричати він не міг – сил не було і, до того ж, чув, що ззовні ходять ворожі ДРГ. Він пролежав один 6 годин.
Коли ми його вранці знайшли, хлопець був у критичному стані. Ніхто не знав, чи буде жити, тому він намагався розповісти у деталях, як минула його ніч. І він сказав, що згадав все те, що йому говорили і на полігоні під час проходження злагодження, і те, що чув від нас у той же день, коли стався бій. Сказав, що молився всі 6 годин і тільки на Бога сподівався…
Йому зробили багато операцій, довго був на реабілітації. Сьогодні це дуже гарний хлопець, готовий наречений, трохи шкутильгає. Але це живе свідчення чудесного порятунку…
Традиції капеланства не допускають міжконфесійних чи догматичних суперечок
На моєму рахунку близько 70 поїздок у зону АТО, з них офіційних – п’ять чи шість. Я працюю у команді з прекрасними людьми – Василем Поворознюком, Андрієм Ковальовим, Леонідом Кравцем та багатьма іншими. Спочатку кожен окремо робив те, що міг. Але згодом ми об’єднали зусилля.
З серпня 2015 року почалися оці офіційні ротацї капеланів, узгоджені з військовим керівництвом. Зараз є кілька батальйонів військових капеланів, є корпус військових капеланів, а також кожна конфесія має своїх підготовлених служителів. Частини подають заявки про те, що вони хочуть мати свого капелана. Ці заявки проходять через сектор, штаб АТО, Генеральний штаб, Міністерство оборони, опікунську раду при Міноборони і так далі... Коли призначають людину на цю посаду, їй присвоюють спеціальний код. Потім ми прибуваємо в сектор, стаємо на облік і звідти вже їдемо на місце.
Тобто, ми не можемо безпосередньо працювати з частиною. Але, як на мене, правильніше було б навпаки. Коли капелан постійно працює з певною частиною, то за рік чи два він уже знає хлопців та командирів, йому вірять, до нього прислухаються... Ефективність нашої роботи зростає. Ми намагаємося так робити, тому у нас більшість поїздок неофіційні.
Є різні стилі роботи військових капеланів. Є такі, що за одну поїздку бувають у багатьох частинах, інші – приїздять відслужити службу. Є ті, які постійно живуть на позиції, поряд із солдатами, мають своє місце, облаштовують молитовну капличку, де капелан з будь-якої конфесії може відслужити службу. Також капелани можуть знаходитися при командуванні частини і виїжджати на позиції при потребі.
Ми зазвичай по кілька днів живемо з підрозділами, а потім переходимо у сусідній підрозділ.
Є певні внутрішні правила роботи. Сьогодні на фронті є 5-6 конфесій. Це абсолютно різні люди. Але є традиції капеланства, які не допускають міжконфесійних чи догматичних суперечок. Я це називаю «чистотою Євангелія». На першому місці має бути Слово, яке сказав Христос, – молитися і допомагати.
Капелани мають бути введені в штат офіційно
На моє тверде переконання, слід найближчим часом прийняти закон про капеланство. Капелани мають бути введені в штат офіційно. Це повинні бути професіонали, а не такі як ми, любителі та добровольці. Добре було б, якби вони були військовими людьми, авторитетними, голос яких чують і в керівництві частин, і в Генштабі. Це буде логічним продовженням того, що робили ми…».

За матеріалами: www.radiosvoboda.org