Напевно, всі більш-менш обізнані з історією українці чули про Суботів — маленьке село на Черкащині, родовий маєток Богдана Хмельницького. Одне з багатьох маленьких сіл, які волею історії стали великими. Утім, у славетного Суботова є «брати», яким менш пощастило. Одне з таких малих-великих сіл — Вигов (Коростенський район Житомирської області) — місце, де бере свiй початок коріння роду гетьмана Iвана Виговського.
Сьогоднішній Вигов — зовсім маленьке село, що загубилося у поліських лісах. При в’їзді навіть немає таблички з назвою. Однак допитливий та уважний мандрівник нізащо не промине цей населений пункт. У центрі села, на горбочку — невеликий, але здалеку помітний пам’ятник. На чорному гранітному постаменті — бронзовий бюст лицаря у козацькій шапці з хвацькими вусами. Нижче підпис — «Iван Виговський. Гетьман України». Саме тут, у Вигові, на початку ХVII століття народився наступник Богдана Хмельницького, керманич Козацької держави. Від назви села й пішло його родове прізвище. Утім, це прізвище носить й більшість нинішніх мешканців Вигова.
Одразу за пам’ятником — відділення зв’язку. Запитую у завідуючої, де поблизу живуть Виговські. У відповідь жінка сміється: «Та тут усе село — Виговські! Та й сама я теж — Людмила Виговська!»
За радянські часи мало хто з виговців згадував про знаменитого земляка-гетьмана: у той час його ім’я вживали лише з епітетами «зрадник», «польський запроданець» тощо. Радянська ідеологія не могла пробачити гетьману його неприйняття Переяславського договору, угоду з Польщею 1658 року («Гадяцький трактат»), а головне — блискучу перемогу над російським військом під Конотопом у 1659 році. I лише у незалежній Україні про Iвана Виговського, нарешті, заговорили як про видатного державного діяча. Тоді ж інтерес до життя гетьмана прокинувся й у його земляків.
Найавторитетніший місцевий «виговськознавець» — сільський учитель Леонід Мельниченко. Він теж родом з Вигова, хоча нині мешкає в сусідньому селі Поліському. «Я й сам по материнській лінії — Виговський, — пояснює Леонід Антонович, показуючи родовий герб, що висить на стіні у хаті — герб роду Виговських. — Років iз десять-дванадцять тому почав досліджувати історію свого рідного села та життя гетьмана Виговського. За цей час зібралося стільки матеріалу, що вистачить на цілу монографію! До речі, вже почав її писати.» За словами краєзнавця, у ХVI— ХVII століттях у навколишніх селах жили сотні представників шляхетських родів. Якщо Запорізьку Січ можна назвати колискою козацького бойового мистецтва, то Вигов був тоді «кузнею кадрів» Гетьманщини. Крім Iвана Виговського, з цього села вийшли десятки його родичів-шляхтичів, котрі були «кадровим кістяком» козацької держави у ХVII столітті. I взагалі, Вигов тоді був центром цілої землі — Виговщини, до якої входило декілька сіл та десятки хуторів.
Леонід Мельниченко збирає історію рідного села буквально по крихтах. Він веде листування з архівами України та Росії, бере участь у наукових історичних конференціях. Краєзнавець навіть розшукав через архіви прямих нащадків гетьмана Виговського, які нині мешкають у Західній Європі! Проте всі свої карти дослідник поки що не розкриває: «Усьому свій час. Україна ще дізнається, якою видатною постаттю був гетьман Виговський!»
Більшість односельчан вважають Мельниченка диваком. А він просто не може сидіти, склавши руки. Викладаючи у школі малювання та фізкультуру , цей завзятий чоловік ще й встигає малювати великі живописні полотна (свого часу він закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва). Картини вражаюче красиві —морські та польові пейзажі буяють яскравими веселковими барвами. Та поки ця краса припадає пилом у підсобках місцевої школи. Щоб улаштувати галерею (це давня мрія пана Леоніда), ані в майстра, ані у сільради немає коштів.
Ще одна пристрасть Леоніда Мельниченка — колекціонування старожитностей. Об’їздивши навколишні глухі села («серце Виговщини»), він за кілька років назбирав колекцію предметів народного побуту, якою може похвалитися не кожен музей етнографiї! У коридорах шкільних майстерень (що правлять за імпровізовані виставкові зали) можна побачити сотні старовинних речей — починаючи від чавунного горщика чи постолів i закінчуючи справжнім ткацьким верстатом. Усі речі Мельниченко викупив у колишніх власників за свої гроші, та ще й власним коштом перевіз до школи. «Я тричі звертався до дирекції Житомирського краєзнавчого музею — мовляв, приїдьте, подивіться, це ж справжній скарб. Не їдуть...» — з сумом промовляє краєзнавець- аматор. Та попри все, з фанатичною наполегливістю продовжує збирати історію своєї Виговщини.
Нині дві третини виговців (майже двісті мешканців!) носять прізвище свого славетного земляка. Списки класних журналiв тутешньої школи мають суто місцеву «родзинку»: одне прізвище повторюється десять-дванадцять разів, зрозуміло — яке саме. Вчителі, проте, учнів не плутають. Тим паче, що й самі мають таке ж прізвище — Виговські.
Заходжу на перше-ліпше подвір’я центральної вулиці села та голосно гукаю навмання: «Чи тут живуть Виговські?» З хати виходять чоловік, жінка й хлопчина років дванадцяти. «Ми — Виговські», — вiдповiдає господар сімейства. Знайомимося. Чоловік працює радіо- майстром, жінка — поштаркою. «Живемо у Вигові все життя, — розповідає 52 річний Віктор Станіславович. —Ще років тридцять тому в усіх навколишніх селах були самі лише Виговські! Коли, бувало, я їздив у гості до родичів у сусідні райони, вони з пошаною казали: «О, Виговщина приїхала!» А тепер Виговських стало трохи менше — старі повмирали, молоді повиїжджали... Але ті, хто залишився, пам’ятають про своє шляхетське коріння. Й сам я вірю, що гетьман Iван Виговський — мій пращур. А як же інакше?»
Запитую про походження цього шляхетного і популярного в селі прізвища. «Є така версія, що воно походить від вигуку, — розповідає Ніна Миколаївна, дружина пана Віктора. — Колись давно тут люди гукали одне одного: «Гей, ви! Гов!» Ось і вийшло — Ви-гов.»
Три роки тому завдяки клопотанням невтомного Леоніда Мельниченка (його ініціативу підтримали козаки з «Поліської Січі» та спонсори — серед них були й бізнесмени Виговські) у селі поставили пам’ятник видатному земляку. Леонід Антонович мріє, що якось Вигов стане «другим Суботовим». «Ми з однодумцями заснували громадський комітет і прагнемо зробити з Вигова музейний комплекс на честь Iвана Виговського, — емоційно розповідає краєзнавець. — Маємо програму розвитку Виговщини. Пам’ятник — лише перший крок. Це історичне село варте уваги держави, адже тут жили унікальні люди. Та й зараз живуть!»
Утім, сьогоднішній Вигов не може похвалитися колишньою шляхетністю. Село потихеньку занепадає. У минулі роки тут мешкали понад шістсот чоловік, нині — триста сорок. Третина хат стоять у запустінні. Виговці сподіваються, що село не занепаде остаточно. Однак поки що у цих людей є лише надія на краще. А ще — шляхетське прізвище. Одне на всіх.

Джерело: incognita.day.kiev.ua