57 років життя, 30 років священства, відібраний храм в Житомирі, збудований храм в Довбиші, початки служіння отців Паллотинів і сестер паллотинок в Україні, відроджені сотні храмів людських сердець. Це далеко не всі справи, які промовляють, коли уста отця Олександра вже замкнені.
Про це повідомляється на сайті Київсько-Житомирської Дієцезії.
Святу Месу, на яку зібрались численні священики з цілої України та закордону, очолив Апостольський Адміністратор Київсько-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Скомаровський разом з єпископом Станіславом Широкорадюком та єпископом Леоном Малим. Велика кількість сестер-монахинь та парафіяни, які приїхали з різних міст та селищ, щоб дякувати Богу за дар, яким був спочилий отець Олександр.
Під час проповіді єпископ Станіслав ділився своїми роздумами:
«Він помер, як священик і це найбільша його похвала. Кожен священик навчає, що треба молитись про щасливу смерть. Могила священика – промовляє. Його могила буде промовляти. Всі будуть користати з його молитов. Він з неба буде випрошувати благодаті для нас. Він буде продовжувати молитись за нас, вже з іншого боку.
Отець Олександр виріс при кафедральному храмі Житомирі, біля о. Станіслава Щипти і його проповіді були дуже схожими до проповідей о. Станіслава. Як же далеко сягають корені праці священика. Як глибоко вони проростають. О. Станіслав Щипта був прикладом для о. Олександра.

Отець Олександр любив своє священство. Я зустрівся з ним під час навчання в семінарії. Я тоді був на 3 курсі, коли до семінарії прийшов молодий, запальний хлопець, який був готовий йти до в’язниці, але не відмовився від своєї дороги священства. Він боровся за своє священство. Він цінував своє священство.

Отець Олександр був приготованим до смерті. 13 вересня я зустрівся з ним. Кілька годин переді мною у нього був єпископ Віталій. Мене вразив його спокій. Я помолився біля нього Коронку до Божого Милосердя. Це був спокій, зрілість, приготування. Це була щаслива смерть.
Кожен священик, є експертом у приготуванні до смерті, але як самому важко бути готовим до смерті. В розквіті сил, готовності працювати – отець Олександр прийняв Волю Божу на його життя. Вірю, що він вже в небі і молиться за нас.
Отче Олександре, молись за нас вже з Дому Отця, надалі проповідуй, своїм похороном, могилою, будь пастирем і заступником своїх вірних у небі».

На закінчення Святої Меси лунало багато добрих і теплих слів. Спогади про справи, які залишив отець, ці слова, якими він підтримував та навчав. Подяки від сестер-паллотинок, від співбратів, які називали його «Патріархом», бо ж саме він був першим паллотином в Україні.

Дуже просто та сердечно поділився голова селищної ради смт Довбиш, коли розповів, що разом з отцем люди гуртувались, та всі разом навчались ветеринарії, бо ж отець дуже любив все живе; навчались географії, бо знали, де (в якому колгоспі) ростуть потрібні їм рослини; навчались будівництву, коли треба було будувати храм; навчались братерству, бо отець вмів поєднати всіх, незважаючи на віросповідання.

Труну з тілом спочилого отця співбрати винесли перед храм, де було приготоване місце для поховання. Після молитов над труною отця, і після того, коли священики вже відійшли до закристії, люди ще довго не розходились, щоб побути біля гробу, щоб помолитись.