примусової колективізації сільського господарства і нещадного «розкуркулення», Голодомору 1932-1933 років, війни 1941-1945 рр, процесу десталінізації, реформування економіки, перебудови і розпаду СРСР, проголошення Суверенітету та Незалежності України. Книга його життя – роки, наповнені змістом, випробуваннями, досягненнями і втратами, де є світлі й сумні сторінки, радісні і трагічні.

Дитинство з відтінком смутку…
Наша розмова протікала у затишному будинку за невеличким круглим столом. Високий усміхнений чоловік розповідав, гортаючи старенькі фотографії, і спогади нанизувалися один на інший, складалися в дні та роки: «Я родом із Хмельниччини, Полонського району – з села Буртина. Зростав у великій сім’ї, в родині діда було 14 чоловік. У 30-х роках батьків розкулачили, забрали все: хату, худобу та різний реманент. І всіх нас пізньої осені викинули на вулицю, а ми розбрелися білим світом…» У рідній оселі місцева влада розмістила школу, вона й нині знаходиться там. Якось уже дорослий Олексій Ставінський приїздив із дружиною на гостини до свого села, побачив будинок і на розпити мешканців відповів: «Наша хата стала гордістю для мене: стільки розумних людей вийшло звідси!»
У 1932-1933-му роках Буртин постраждав від Голодомору, за різними даними, померло до 100 чоловік. У той страшний час вагітна мама народила двох хлопчиків-близнюків. Попри всі випробування родина була дружною, в сім’ї завжди панували лад і злагода. Батька, Ульяна Олександровича, люди поважали як майстра на всі руки – знаного в окрузі столяра, кваліфікованого стельмаха. Матір, Софія Кирилівна, походила із вчительської родини і сама була педагогом. Діти росли трудолюбними, вони змалку знали ціну праці. У 1937-му році батька репресували, а сім’я потрапила під висилку. І досі перед очима Олексія Ульяновича стоїть жахлива картина: йде зі школи його старший братик Володя з полотняною торбинкою – маленький «ворог народу», якого женуть із домівки. Старшого Ставінського відправили у Бердичів, його тримали в будинку по вулиці Героїв України (на той час – Дзержинського), в якому знаходилось місцеве НКВС. У 1998-му там встановлено Меморіальну дошку пам’яті жертв політичних репресій 30-х років. Кати знайшли у речовому мішку батька фотографію двох його маленьких синів в українських сорочках та причепилися: «Націоналіст?» І згодом перевели у Бердичівську тюрму, як вправного майстрового водили до літейного цеху заводу «Прогрес», де виготовляли деталі для танків та відправляли на підприємство, що у Дніпропетровській області. Його родину незабаром теж вислали у ті краї: в будинку нічого не було, навіть підлоги, тільки – піч. Батько також відсидів у Дніпропетровській в’язниці і знову працював на заводі. Настав 1941-й рік, виробниче обладнання вивезли на Урал, а частину залишили. Коли німці захопили місто, охоронці покинули в’язнів… Скільки поневірянь витримав Ульян Ставінський – не перелічити: довгі кілометри пішки, голод і холод, але добрі люди давали притулок, підгодовували, одягали та підтримували. Голова колгоспу села, звідки вже поїхали його рідні й повернулися на малу батьківщину, вирішив проблему з документами. Нарешті вони зустрілися, і це були незабутні хвилини зі сльзами на очах… Жили разом з іншою родиною у маленькій хаті, не маючи власної, згадує Олексій Ставінський, допомагаючи одне одному.
У партизанах – із 15-и років
Йшов грізний 1942-й рік, одного разу до хати постукали партизани і попросили юного Альошу показати дорогу до залізниці на Шепетівку. Так хлопець уперше взяв участь у підриві ешелонів. Його представили командиру, і підліток залишився у загоні, разом із дорослими ходив на завдання, ризикуючи життям. Запам’яталося, як возили на підводі вибухівку у село Лодзянівку. Там засіли в одній хаті, чекаючи на німецького ляйтера. Хлопці кинули гранату у бричку, але у германця чи поліцаїв не потрапили. Розпочався нерівний бій: ворог стріляв з автоматів, а партизани – з гвинтівок. Коли згодом вони знову повернулися в Лодзянівку, щоб підкувати своїх коней, то побачили, як фашистські карателі оточують село кільцем. Вони заганяли жителів у два корівники, Олексій разом із ковалем, котрий був із милицею, сховалися в очереті. В той час як німці розстрілювали людей у кар’єрі, юнак відкрив один із хлівів, розкрутивши дріт на дверях, і визволив селян, а потім знову пішов до партизан – підривати ешелони. І це був останній ворожий потяг. Після того випадку у Лодзянівці в їх рідний Буртин приїхали німці й стали палити зі зброї по дерев’яній хаті, обкладеній осикою, де тоді була лише одна матір. Будівля миттєво загорілася, напіводягнена жінка ледве встигла вискочити через чорний хід та втекла у сусіднє село Загубу. І ось диво: на згарищі, у печі за заслонкою, залишилися неушкодженими казанки з борщем та молочною кашею: для батька, мами та Олексія це було справжнім скарбом, ласували на обгорілих дверях… Два тижні сім’я жила в стіжку, а потім вони знайшли на околиці вцілілий будинок, і їх разом із коровою прийняли до себе бабуся з дочкою. Ввечері, зробивши всі справи, слухали новини по приймачу… Двадцять сім подільських сіл було знищено, спалено, стерто з лиця землі фашистськими окупантами, і в тому числі – Буртин. Нині при в’їзді до нього стоїть піч із комином – як пам’ятний обеліск. На початку 1944-го року місто Полонне було визволено від загарбників, Олексія Ставінського викликали до військкомату й поставили на облік. І ось прийшла повістка, полковник Китаєв, учорашній фронтовик, узяв його до свого загону, котрий охороняв місцевий завод вогнетривкої цегли: її виготовляли для паровозних топок. Шістнадцятирічного Олексія призначили старшим серед інших 12-и солдатів. У 1945-му році він демобілізувався й додому повернувся у військовій формі. Разом із батьком їздили в ліс і за місяць поставили нову хату! Здібний юнак вступив до Новочорторийського аграрного технікуму на ветеринарне відділення, а в 1948-му закінчив його з відзнакою. Невдовзі поїхав у Кодню, де три роки завідував дільничною ветеринарною лікарнею, працював і допомагав батькам. А потім став студентом Київської сільгоспакадемії. У 1956-му колишнього учасника війни направили на Житомирщину, у м. Чуднові він і зустрів свою майбутню дружину Людмилу – вчительку іноземної мови. Двадцять два роки пропрацював Олексій Ульяновичголовним лікарем ветеринарної медицини на Бердичівщині: за цей час було створено та побудовано шість сільських дільничних ветлікарень. Їх досвід вивчали колеги з інших куточків області. Дружина Людмила Петрівна Красюк викладала англійську в навчальних закладах міста, діти зі школи-інтернату просто обожнювали улюбленого педагога!
Діяльний, мудрий і прямолінійний голова колгоспу
Як писала преса, у 70-і роки минулого століття «розвиток сільського господарства Бердичівського району досяг свого апогею». Серед найкращих підприємств – колгосп імені Постишева села Семенівки, у 1978-му його очолив Олексій Ставінський. Колишньому голові є чим пишатися, чимало добрих справ зробив протягом 24-х років праці (15 – керівником), залишивши гарний слід на землі: це був час «становлення , відродження господарства, реконструкції тваринницьких ферм, інтенсивного будівництва (надав життя багатьом спеціалістам, звів Будинок Культури, магазин, ФАП, тепличний комбінат в с. Садки), газифікував оселі. У той же час виробництво сільськогосподарської продукції різко зросло, підвищилися врожаї зернових і технічних культур. І за усім цим стояв О. У. Ставінський – володар золотих медалей ВДНГ колишнього СРСР і кавалер ордена «Знак пошани»… У 1991-му році збудовано Меморіальний комплекс за ініціативою голови колгоспу О.У. Ставінського» (за матеріалами сайту «Семенівка РУЛИТЬ»). Він шукав, знаходив і діяв: за роки його головування зведено соковий та асфальтовий заводи, були обладнані завод сінного борошна й оранжерея площею 200 кв. м, побудовані медична амбулаторія і аптеки – колгосп-мільйонер завдавав тон іншим господарствам. Олексій Ульянович має численні урядові нагороди за військову службу та трудову діяльність, багато разів обирався депутатом районної ради і тричі – членом виконкому. Як розповідає бердичівлянка Ольга Омелянівна Яцюк, він – гарна людина і справжній трудівник: «Мій чоловік Петро Сидорович Яцюк, редактор міськрайонної «Радянський шлях» у 1983-1991-му роках, добре знав Олексія Ставінського і нерідко з ним спілкувався. Наші родини багато років дружили. Олексій Ульянович – чудовий сім’янин та відданий товариш, чимало зробив для району. Моєю найкращою подругою була його дружина – Людмила Петрівна Красюк, ми разом працювали в школі-інтернаті».
На 75-му році життя невгамовний, діяльний та прямолінійний голова колгоспу вийшов на пенсію. І нині йому не сидиться без справи: зранку стає о 6-й годині й займається невеличким домашнім господарством, тримає і власну пасіку. Не зраджує звичці постійно читати періодичну пресу, прагне бути в курсі всіх подій, слідкує за новинами в країні та світі, намагається повернути те, що не отримав із зароблених майнових паїв, та закінчити написання спогадів.
Щодня йому дзвонить із Києва син Юрій, лікар ортопед-травматолог вищої категорії, кандидат медичних наук. Із 1990-го року він працює в Київській міській клінічній лікарні № 7, Центрі малоінвазивної хірургії суглобів. З 1998-го є членом Європейського товариства спортивної травматології хірургії коліна та артроскопії. Також був головним лікарем жіночої національної збірної України з футболу. Стажувався в Австрії, Великобританії, Польщі та Чехії. Вдячні пацієнти називають його людиною із золотими руками, які творять дива. Олексій Ульянович – щасливий батько і дідусь, який пишається успіхами своїх дорослих онучокАнастасії та Анни.
Дивлячись на цього ділового, енергійного і непосидючого чоловіка, якось забуваєш, що йому на початку наступного року виповниться дев’яносто. Олексій Ульянович Ставінський як був, так і залишився неспокійною людиною, адже тихе й безтурботне життя – не для нього, і стільки всього ще потрібно встигнути зробити!

Джерело: berdpo.info