Повністю територія краю була звільнена від німецьких військ 31 грудня 1943 р. У 1941–1943 рр. Житомирська, північні райони Вінницької (разом із м. Вінниця) областей та південні райони Поліської області БРСР (із м. Мозир) входили до складу генерального округу «Житомир» з центром у місті Житомир. Неподалік траси Житомир-Вінниця, на території сучасного селища Гуйва, розміщувалася штаб-квартира райхсфюрера СС Генріха Гіммлера – «Хегевальд». Його охороняла елітна військова частина СС – «Велика Німеччина», що дислокувалася на території округу.

У військовому та цивільному управлінні регіоном центральна, а подекуди і домінуюча роль належала військам СС під керівництвом Генріха Гіммлера. До листопада 1941 р. влада перебувала в руках військової адміністрації. Однак після встановлення тут цивільної адміністрації у складі генеральних округів та гебітскомісаріатів функціонували відділення поліції безпеки і СД, які підпорядковувались безпосередньо Г. Гіммлеру. СС, поліція безпеки та СД постійно втручалися в роботу цивільних органів, здійснюючи репресії і терор проти місцевого населення. Окрім згаданих структур, безпеку в районі Житомира підтримували охоронні дивізії вермахту. Вони проводили пацифікації місцевих сіл та очищали місцевість від «саботажників» і «бунтівників».

Основним об’єктом нацистського терору на території Житомирської області, як і в інших регіонах України, було єврейське населення, що за радянським переписом 1939 р. становило тут 125 тис. осіб (7,4 % від загальної кількості населення). У перші місяці німецької окупації округу услід за передовими частинами вермахту прибули спеціальні підрозділи СС, поліції та айнзацкоманди СС, які розпочали «остаточне вирішення єврейського питання». Більшість євреїв, що залишилися на окупованій території Житомирщини, були розстріляні восени 1941 р., деяка частина – у 1-ій пол. 1942 р. і невелика кількість у 1943 р. На думку дослідника Голокосту на території України Дітера Поля, «події в Житомирі чітко показують перехід від вибіркового вбивства до політики повного винищення». За даними історика О. Круглова, загалом у 1941–1943 рр. на території Житомирської області було знищено понад 55 тис. євреїв. Водночас, за даними американської дослідниці Венді Лауер, з літа 1941 р. по осінь 1943 р. німці та місцеві колаборанти вбили на території генерального округу «Житомир» до 180 тис. євреїв.

Найбільш масовими були страти євреїв у серпні-жовтні 1941 р. На цей період припадає приблизно 3/4 від загальної кількості жертв масових вбивств (до 40 тис. осіб). Протягом 1-ї пол. 1942 р. єврейське населення регіону було практично ліквідоване. У 1943 р. були розстріляні тільки висококваліфіковані робітники та ремісники.

Основною технологією вбивства єврейського населення був розстріл. Зазвичай такі страти проводились на околиці, або за межами населених пунктів – на полях, лісових галявинах, болотах, ярах, траншеях та кар’єрах. Спочатку розстрілювали, як правило, чоловіків, згодом – жінок з дітьми. Кваліфікованим робітникам, ремісникам, лікарям на деякий час зберігали життя, але їх теж чекала така ж доля.

На території Житомирського регіону німці також проводили масштабні репресії проти комуністів, радянських партизанів, українських націоналістів (бандерівців та мельниківців), а також учасників УПА (з 1943 р.).

Окрім цього, на території області були розташовані одні з найбільших таборів для радянських військовополонених на території України – у Житомирі та Бердичеві, де загинуло, за різними підрахунками, понад 80 тис. червоноармійців.

Відповідно до висновків радянської Надзвичайної комісії на території Житомирської області за період німецької окупації з липня 1941 р. по березень 1944 р. загинуло 249 тис. 152 особи, з яких 170 тис. 557 мирних громадян, 78 тис. 595 військовополонених; на примусові роботи до Німеччини було відправлено 75 тис. 535 осіб, з яких повернулося лише 50 тис. 328 осіб. На сьогодні у різних виданнях кількість жертв нацизму на території Житомирської області оцінюється від 220 тис. 364 до понад 322 тис. осіб.

Ґетто у Житомирі

08. – 10. 1941 р. Було розташоване у центральній частині міста на вулицях Чуднівська, Острозька та Кафедральна, й було огороджене колючим дротом, охоронялось поліцією. Під загрозою розстрілу в’язням наказали носити жовті нашивки на грудях, або білі пов’язки на руці із зображенням шестикутної зірки. Загалом тут утримували 35 тис. осіб.

Про умови перебування у житомирському ґетто згадувала І. Пресман, яка пережила Голокост: «Наприкінці серпня… житомирська комендатура створила міське єврейське ґетто. Протягом десь десяти днів по всьому місту збирали залишки єврейського населення, тисячі євреїв зганяли у район річки Кам’янки… Виключно діти, жінки, люди похилого віку – перелякані, кволі і хворі. Їх викидали з домівок, дозволяючи брати з собою тільки мінімум речей та їжі, безжалісно били, збирали у величезні колони і випроваджували до місця концентрації. Поселили в старих, опустілих оселях… Німці сподівалися спровокувати масовий мор від нестачі їжі і швидко поширюваної інфекції… Житомирське єврейське ґетто було повністю ізольоване від міста військовими кордонами. Таким чином, практично виключалося нормальне постачання жителів ґетто продуктами харчування. Їжу добували з ризиком для життя: підкупляли охоронців, таємно пробиралися за межі резервації, встановлювали зв’язки з містом. Але це не рятувало від голоду. Голодна смерть зробилася типовим явищем. Незабаром через антисанітарію почалися епідемії. Фашисти досягли поставленої мети: населення гетто зникало на очах…».

Перший розстріл євреїв у Житомирі відбувся 19 липня 1941 р. Тоді загинуло 100 євреїв. Через декілька днів під час трьох акцій зондеркоманда 4а вбила ще бл. 400 євреїв, переважно комуністів і агентів НКВС. З серпня 1941 р. єврейське населення, зігнане до ґетто, виводили партіями на розстріл. Зокрема, 7 серпня 1941 р. зондеркоманда 4а вбила 402 євреїв. Наприкінці серпня та ж група розстріляла 266 євреїв. 19 вересня 1941 р. став найкривавішим в історії житомирських євреїв: їх тоді було знищено 3 145. У жовтні 1941 р., після загибелі бл. 1 600 осіб, була фактично завершена ліквідація євреїв міста. Залишили в живих тільки спеціалістів та ремісників. У серпні 1942 р. німці вбили 500 євреїв-робітників з Вінниці, яких у квітні того ж року привезли до Житомира. Більшість євреїв розстрілювали за 1 км на захід від міста, у лісі біля хутора Довжик. Радянська Надзвичайна комісія на місці нацистських злочинів знайшла 6 могил з останками 9 тис. 623 осіб. Ще одне місце масового поховання жертв Голокосту виявили у північно-західній околиці міста в районі колишнього хутора Видумка. За даними дослідників, у роки німецької окупації в Житомирі було вбито від 10 до 12 тис. євреїв.

Тюрма. 1941–1943 рр. Тут перебували засуджені як за кримінальні та побутові злочини, так і за політичними мотивами, партизани та радянський партійний актив. В’язниця була підпорядкована Житомирському гебіткомісаріату та тюремному управлінню в м. Рівне (начальник – Ємріх). Ув’язнених піддавали тортурам, катуванням і розстрілам.

Табори для військовополонених у Житомир

Шталаг-385. 08.1941 – 10.1943 рр. Перебувало до 100 тис. радянських військовополонених. Динаміка кількості в’язнів у 1942–1943 рр.: лютий 1942 р. – 8,4 тис. осіб, червень 1942 р. – 16,7 тис., жовтень 1942 р. – 21,5 тис., грудень 1942 р. – 12,1 тис., червень 1943 р. – 2,2 тис., жовтень 1943 р. – 2,3 тис. Територія табору була огороджена декількома рядами колючого дроту з електричним струмом, між ними – прохід шириною до 2 м, що називався «зоною смерті». У західній частині був облаштований лазарет для хворих і поранених, у східній перебували працездатні військовополонені. Літом в’язні жили під відкритим небом, зимою – у старих, неопалюваних приміщеннях. В’язнів використовували на виснажливих примусових роботах (на будівництві, місцевому лісопильному заводі, для ремонту шосейних і залізничних доріг, розвантаження та завантаження залізничних вагонів). Щодня полонених виганяли на тяжку працю, їх шлях назад у табір вкривався трупами: знесилених конвоїри розстрілювали. Полонених фактично не годували (давали 200-300 г хліба на добу), внаслідок чого поширились голод, епідемії дизентерії та висипного тифу. Розстрілювали хворих у таборі щодня. 24 квітня 1942 р. із кулемета було вбито 150 червоноармійців. Взимку 1942 р. у таборі були чисельні випадки канібалізму. На початку 1942 р. німці проводили вербувальну роботу серед військовополонених для служби в поліції та скерування в радіошколу м. Гуйва. Весною 1943 р. декільком полоненим вдалося втекти з табору завдяки зробленого 70-метрового підкопу. Загалом у таборі загинуло 67 тис. військовополонених. Усіх їх поховали на табірному кладовищі.

Табір військовополонених. 12.1941 – початок 1943 рр. Перебували радянські військовополонені. Табір був розташований на території військового містечка. Режим утримання був суворим і значно погіршився, коли німці викрили групу військовополонених (80 осіб), які намагались втекти в партизанські загони. Охорона складалась із військовополонених різних національностей (переважно узбеків і таджиків) (60 осіб). При таборі було створено школу з підготовки водіїв, де навчалось 180 в’язнів. Решту полонених використовували на вантажних роботах. У 1943 р. табір був передислокований до м. Люблін.

Табір військовополонених. 07.1941 – 1943 рр. Перебувало 45-48 тис. радянських військовополонених. У червні 1943 р. сюди було переведено 10,1 тис. бранців Дарницького шталагу № 339 з Києва. Бердичівський табір був огороджений кількома рядами колючого дроту, через який був пропущений електричний струм високої напруги. Більшість полонених утримували під відкритими небом літом і зимою на холодній землі. Німці забрали у них одяг і взуття, видали старий одяг, в т. ч. і жіночий. Серед таборів для військовополонених табір у Бердичеві мав один із найжорстокіших режимів утримання в’язнів. У таборі не було води і каналізації, ліжко і долівка слугували для 3-4-х осіб, які прикривалися одним рядном, що не мінялося місяцями. Добова норма харчування становила 100 г проса і півлітри води. Кожен військовополонений примусово працював з 4 год. ранку до 20 год. вечора у с. Никонівка і Старий Солотвин. Того, хто не міг працювати, розстрілювали на місці. Хворих живцем закопували в землю. Щоденно від важкої роботи, голоду, холоду, хвороб (дизентерія, цинга, тиф) помирало декілька сотень полонених. Мертвих звалювали в кожну яму по 700 осіб. Всього за час існування табору у Бердичеві було розстріляно та закатовано до 9 тис. військовополонених.

Є відомості, що у вересні 1941 р. у Бердичеві розміщувався дулаг-205, а в січні 1942 р. – відділення шталагу № 358 із Житомира.

Олександр Пагіря, науковий співробітник Музею

Джерело: Територія Терору