Обирати навчальний заклад для Максима було не складно – Житомирський інститут і від домівки недалеко, і профіль суміжний. Адже строкову військову службу він починав 2012 року на Головному інформаційно-телекомунікаційному вузлі ГШ ЗС України. Після звільнення з «строчки» прийняв для себе рішення зробити все можливе, щоб пов`язати життя зі службою в десантних військах. Тому звернувся до військкомату і з вересня 2013 року став військовослужбовцем за контрактом 95-ї окремої аеромобільної бригади.
Коли розпочалися бойові дії на Сході країни, Максим брав участь у визволенні Слов’янська. Потім був рейд в тил ворога, бої за Савур-Могилу, Лисичанськ, Тельманове, воював під Донецьком, забезпечував вихід наших підрозділів з-під Дебальцевого.
– Ще до війни чув такий вислів, що зв’язківець не повинен воювати, його завдання – забезпечувати безперебійний зв’язок, – говорить сержант. – Потім я згадував цю фразу кожного разу, коли навколо все вибухало, свистіло, палало, а магазини до свого автомату доводилося опоряджувати знову і знову…
Як зв’язківцю, разом із начальником зв’язку Максиму належало завжди бути поряд з комбатом.
– А нашим комбатом був майор Ігор Герасименко (нині Герой України – прим.авт.), відчайдуха, за спинами бійців ніколи не ховався і завжди був там, де найгарячіше. Обстріл, відбиття атаки, наступ, рейд – всюди ми поряд з ним. Іноді у такі колотнечі потрапляли… – згадує Максим.
Як найскладнішу, сержант згадує ситуацію 2015 року в районі шахти Бутовка, під Донецьком:
– 27 днів ми там були. Сильні обстріли цілодобово, кожної ночі бойовики штурмували наші позиції, намагаючись вибити звідти, безперервно працювали їхні снайпери. А на тобі зимовий одяг, бронежилет, боєкомплект, автомат і 15-кілограмова радіостанція і ти постійно перебігаєш, падаєш, втискаючись у землю, зводишся, знову перебігаєш, стріляєш, і все для того, щоб у потрібний момент дати комбату зв’язок. Інакше комусь стане ще гірше.
За виконання бойових завдань, Максим був відзначений державними нагородами, а медаль «За військову службу Україні» від президента йому особисто вручав міністр оборони.
До речі, батько Максима, Сергій Петрович, був призваний за мобілізацією і воював в АТО на посаді командира самохідної артилерійської установки, був поранений та також має державні нагороди.
Сьогодні сержант Максим Козлов вчиться на 2-му курсі Житомирського військового інституту імені С. П. Корольова. Він командир навчальної групи. За відгуками офіцерів – завжди врівноважений, уважний до товаришів, передовик навчання, активно займається спортом. Головним правилом військового колективу вважає підтримку один одного, взаємодопомогу.
Наостанок я запитав Максима, чи намагатиметься він стати таким, як його комбат, майор Герасименко.
– Чому «як»? Я хочу стати кращим за нього, – відповів сержант.

Роман ТУРОВЕЦЬ, zsu-info.com