Народився Дмитро Пословський на Волині 4 листопада 1987 року в селі Конище. Там же закінчив 9 класів загальноосвітньої школи, після чого вступив до технікуму на ветеринара.
«Загалом, я хотів вступати до військового ліцею, та склалося так, що наша родина просто не потягнула б матеріально навчання в ліцеї, тож порадившись з рідними вирішили – вступаю на ветеринарний. Технікум я міг би закінчити з червоним дипломом, якби не мій характер, напевне, як у більшості хлопців «шалтай-болтай». Три місяці я пропрацював за фахом, а потім пішов на військову службу за контрактом. Строкової служби я не проходив, бо ще при Кучмі був наказ про те, що хто працює по спеціальності у сільській місцевості від строкової служби звільняється. На контракт мене теж не дуже то і хотіли брати через відсутність вищої освіти. Та був у 30-й бригаді такий капітан Бацюк, який взяв мене механіком-водієм. Так почалась моя військова кар’єра.
11 квітня 2014 року, мобілізація. З військкомату зателефонували до селищної ради, а ті, в свою чергу, подзвонили в сільську школу, де працювала моя сестра. Через неї і передали інформацію, що я маю з’явитися о 7-й ранку в військкомат з провізією на три дні і мильно-брильним. Оскільки я працював недалеко від військкомату, то по дорозі додому зайшов спитати, що і до чого. Тоді мені повістку і вручили. Забрали мене в 51-шу механізовану бригаду. На час моєї мобілізації я вже був одружений і мав двох діток. Звичайно, що і родина і дружина хвилювалися та казали, що для чого туди йти, і чому саме я. Та на той момент ми всі сподівалися, що насправді, все закінчиться дуже швидко, як нам і обіцяли. І я не збирався «косити». Я мав, як справжній чоловік пройти це все, щоб моя совість була чиста, щоб мені не було соромно дивитись дітям в очі коли вони виростуть, я не збирався тікати. Частина друзів називала мене дурнем, інша частина говорили, що от як сюди дійдуть то, і вони піду воювати, а самі з часом повтікали хто куди. Я нікого не засуджую, в кожного своє життя, своя дорога та свій вибір. Я свій вибір зробив. Насправді, тільки в АТО я зрозумів, що то були не друзі, а просто хороші знайомі. Ви ж розумієте друзі пізнаються в біді.
Спочатку по розподілу я потрапив радіотелеграфістом в мінометну батарею 2-го батальйону. Та опинившись в підрозділі, командир побачив мій військовий квиток і мене назначили механіком-водієм МТ-ЛБу. Саме в зону АТО я потрапив 28 травня 2014 року прямо з полігону. До цього в АТО виїхали наші 1-й та 3-й батальйони. Хлопці зазнали значних втрат, тож з нашого батальйону почали відправляти людей для підкріплення. І коли під Волновахою наших розстріляли на блокпосту, до нас приїхало командування і запитало: хто добровільно поїде туди. З мого підрозділу нас визвалося 20-ть чоловік. Виїхали ми з полігону якраз за день до виборів президента, то ж голосували ми в поїзді. 28 травня я вже був в Донецькій області. Про війну можна розказувати безкінечно, але краще про це мовчати. І скажу чесно, що самі страшні і самі запеклі бої я намагаюсь не згадувати та забути. На війні важко це зробити, але я намагаюсь.
Багато різних аспектів в боях ми, прості солдати, не знаємо, не дозволено нам знати. Ви ж розумієте, що командування не буде з нами ділитися своїми планами. Майже все літо ми проїздили по тилах, так би мовити. Під кінець липня я потрапив під Савур-Могилу. Загалом все відбувалося так… йшли бої за Мар҆їнку, взяти її не вдалося і було вирішено, що наша бригада виїжджає в марш об’їхати Мар҆їнку, взяти її в кільце і спецпідрозділ мав провести зачистку, ось такий був план. Нам сказали: «на легке», особистих речей не брати і вирушаємо в марш на три дні, а потім повертаємось. О 5-й годині ранку наша колона вирушила. На другий день маршруту всі почали розуміти, що виявляється ми не під Мар҆їнкою, а хто зна де. Одну ніч ми заночували у зеленці, а вже наступного дня вийшли на рубіж під Савур-Могилою. Командування знало куди ми направляємося, як я розумію, але нам ніхто не говорив про це. Напередодні надійшла інформація, що висота наша і командування дуже зраділо цьому факту. Доїхавши до самої висоти ми побачили якихось людей, які щось носили. Ми не мали абсолютної гарантії, що це наші, та оскільки була інформація, що висоту взяли саме ми, то по тій колоні, що ми побачили, дали наказ не стріляти. Аж тут нас накрив мінометний вогонь. Ми були не готові до такого, почалась паніка, почали відходити, я прикривав крайніх. Тоді був наш перший поранений. Від’їхали ми на позиції позаду, а там виявилось лише кілька танків, декілька САУшок та БМП, а решта колони невідомо де.

Почали дзвонити хлопцям де вони є, а вони нам у відповідь кажуть, що вони під мінометним вогнем. Вони пропустили поворот і нарвалися на блокпост сепаратистів. Вирішили ми, що хлопців потрібно витягати. Нас було 12 добровольців на моєму БМП і два танки поїхали хлопцям на виручку. Витягнули ми своїх з під обстрілу. Потім командир зв’язався з Києвом і було вирішено штурмом брати Савурку. Вночі ми пішли на штурм. Висоту ми взяли, але під прицільним вогнем артилерії противника ми не змогли її втримати до ранку. Тієї ночі був дуже важкий бій, дуже багато поранених було в тому числі був поранений наш командир. Вогонь вівся дуже прицільний. На світанку ми всі почали говорити про те, що нам потрібно відступати, бо ми не зможемо втримати висоту, а натомість втратимо і людей і техніку. Командир це добре розумів і ми почали відступ. Відійшли ми від Савурки десь 15-20 кілометрів не більше. Я тоді вперше подумав, що хоч трохи можна буде відпочити, та не судилося. Тоді треба було супроводжувати поранених, яких вивозили на ЗІЛі, тож я на своїй техніці і група піхоти їх прикривали. Нам потрібно було проїхати під Савур-Могилою в сторону сусіднього села Петрівське, яке тоді зайняла 30-та бригада та спецпідрозділи. Коли ми залишили наших поранених хлопців і повернулися назад то дізнались, що вже приїхали працівники СБУ і затримали нашого командира за невиконання бойового наказу, за неутримання висоти.
Командування прийняв підполковник Капінос. Почався знову розроблятися план по штурму і захвату Савур-Могили. На той час з мого екіпажу лишилися тільки опертор-навідник і я механік-водій, решта, з 10-ти чоловік, були поранені і один загиблий. 7 серпня ми взяли висоту. До цього ми не раз намагались взяти Савурку, та нічого не виходило, в нас майже не було зв’язку. Сепаратисти глушили нас дуже сильно, і відповідно, ми не мали змоги нормально і повноцінно координувати свої дії. То ж можна сказати, що ми на власний розсуд приймали рішення. Як тільки в нас з’являлися поранені ми відразу їх відвозили. Коли мала заходити 25-та бригада, то наш КСП було вирішено розмістити по іншу сторону висоти, а на дорозі, на якій ми вперше попали під обстріл, ми мали зробити засідку, щоб перекрити від блокпосту підхід підкріплення ворога на Савурку. Туди треба було доправити протитанкову групу з 3-х чоловік з ПТУРом і групу «Тренера» (Темур Юлдашев) з 2-х автоматників, які їх мали прикривати. Двома машинами ми їх вивозили. Я вивіз хлопців до дороги, а друга машина поїхала на іншу сторону кукурудзяного поля, щоб прочесати зеленку де мав бути КСП. Мені лишалося зробити ще два рейси, вивезти командний пункт зі зв’язківцями і привезти туди снайперів. А вертатися мені було десь в радіусі кілометра від висоти, тобто снайпера могли дістати дуже легко. Я повернувся назад і дізнався, що отримав позивний «Бєшений Механ».
Виявляється, що коли я вивіз першу групу, і поки вони зайнялися своїми справами, прочісували зеленку і доповідали командуванню, що вони закріпилися і все йде по плану, і що «ваш водій бєшений вже вирушив до вас назад, зустрічайте його», виходить начальник штабу і сміючись говорить: – а що його зустрічати, він уже тут. А я вже стояв біля штабу на перекурі, а машина вже стояла заглушена. От так і отримав я свій позивний, бо 12 км за 5 хвилин згоден, не зовсім нормально. Коли другий раз ми верталися вже з КСП, то при під’їзді до Савурки нас обстріляли, як я пізніше дізнався, з «Урагану», при чому свої. Це знову ж недолік комунікації. Нам мали зробити вікно, просто накрити висоту, що б ми могли проскочити. А вийшло так, що ми виїхали трохи пізніше, а там хлопці вже вистрілили, не вийшло відмінити вогонь і за 150-ть метрів від нас бахнуло. У 25-ї бригади не вийшло захопити Савурку і нам довелося відступати, а це означало відступати тим самим маршрутом, яким і заїжджали, та це вкрай небезпечно було, бо сєпари знали вже кожен метр. Їхати в об’їзд дуже далеко, кілометрів сімдесят. І коли в мене запитали мою думку,що робити, я чесно відповів, що треба їхати в наглу, так, як і заїхали на ці позиції. Я вважав, що такої наглості сєпари від нас не очікують і ефект несподіванки зіграє свою роль, бо ніхто при здоровому глузді не попре тією ж дорогою. І наші 4 машини поперли напролом в прямому сенсі. Погода стояла суха, то нам це було на руку, бо перша машина підіймає куряву, а потім за нею вже не видно скільки нас загалом. Операція пройшла вдало, і після цього я вже остаточно став от тим скаженим механом.
Тоді багато хлопців загинуло. Як я казав, до 7 серпня ми ж багато разів намагались взяти Савурку, то ж втрати були колосальні. Мене раз просили везти хлопців на висоту, та чесно скажу, я відмовлявся, бо і їхати не було з ким, та і везти здорових хлопців, щоб потім вивозити їх загиблими чи пораненими я не бачив сенсу. Тоді мене питали: чи поїду хоч поранених забрати, так, за ними я їхав. Поранені і загиблі це святе, не забрати їх я не мав права. Було вирішено, що дві машини поїдуть на штурм, а я залишуся за висоткою на рації і буду їздити вивозити хлопців. Але оскільки техніки не вистачало, то мене таки вмовили відвезти туди хлопців. Довелося там і залишитись, бо тоді я зрозумів, що глушилки працюють і далі, і я не зможу приймати інформацію по рації. Я вирішив, як не можу бути на зв’язку, то треба лишатися. І вже за перші 5-10 хвилин бою у нас був перший поранений. Я вивозив хлопців і вертався назад. Під кінець дня висоту взяли. Скільки було поранених я навіть не пам’ятаю. В день штурму, коли я вчергове привіз поранених, я вискочив з «машини» щоб попросити цигарок, бо пачка розходилась миттєво (до цього я просто привозив і не вилазячи з машини зразу їхав назад). І тут дивлюся, один боєць схопивши автомат, розгрузку вискакує на машину. Я йому й кажу, що ти не туди заскочив, я на висоту їду, а він мені: – все правильно, поїхали, там наші хлопці, а я тут сиджу, не правильно це. Так ми і поїхали. Я навіть не пам’ятаю його прізвища.
Наступного дня викликали екскаватор, який мав вирити окопи, ми мали укріпитися. І вже під час його роботи почався мінометний обстріл. Всі почали ховатися хто куди, а екскаватор копає далі. Хтось з хлопців підбіг до нього і давай в вікно стукати мовляв, ти що з глузду з’їхав, ховайся. А він дістає навушники з вух, і коротко питає: – Шо?! І тут поряд снаряд падає. То треба було бачити, як швидко від звідти їхав. Більше ми не могли його туди загнати. Потім ми сміялися, що треба було йому не казати, щоб окопи вирив до кінця.
Саме страшне, що залишиться в моїй пам’яті на все життя, це втрата друга. 4 серпня, коли ми йшли на штурм, я його втратив. Саша був молодим хлопчиною, мав наречену, та планував одружитися. Ще коли навіть не було команди на штурм, він ніби відчував, що може не повернутися. Ми розмовляли, а він все казав, що щось не так, щось я не дуже хочу їхати, але маю. Вийшло так, що він сидів позаду мене і коли я зрозумів, що по мені працює снайпер, то я встигнув вскочити в люк, а він був у бронежилеті і через це, не міг в люк нирнути. Йому снайпер поцілив в голову, він ще живий був, я його вивіз, і вже по дорозі до Дніпра він помер. Наречена його, Настя, вагітною була. Ми з хлопцями цікавилися її долею. Виявляється, що батьки Саші знайшли її і забрали до себе, всяко підтримували. Але коли вона поверталася додому, в Донецьку область, то по дорозі підірвалась на фугасі.
Якщо говорити про те, чи затягує війна, не знаю. Розумієте, тут все справжнє, якщо кажуть, що брат, то ти в цьому впевнений. Тут зрозуміло, де свої, а де чужі. Тут у нас, серед простих солдат, все по чесному, немає інтриг. На війні є лише гола правда, все стає зрозумілим вже після першого обстрілу. В мирному житті все зовсім інакше.
От я, наприклад, не розумію чим би я займався зараз. Хоча я знайду собі справу, в техніці і в авто я розбираюся добре, та відкрию вам таємницю, я навіть водійського посвідчення не маю. То ж у цивільному житті я маю чим зайнятися.»
Від авторів.
Інтерв’ю у нашого Героя нам довелося брати вдруге, дзвонити йому на передову. Коли ми закінчили розмову Дмитро набрав знову за півгодини і сказав: – «Ви питали, що таке Герой. Я тут подумав, для мене Герої – це ті хлопці, які всупереч власним страхам зробили на війні все, що змогли і що мали зробити, от вони Герої. Вибачте, в нас тут гаряче, дуже, тож, можливо, ви останні, з ким я говорю»...
Зв'язок обірвався і до обіду наступного дня його не було. Потім ми отримали смс, що він з’явився в мережі. Ми були дуже раді чути голос Дмитра у слухавці.

Спогади товариша по службі:
Володимир Ульянов полковник ЗСУ:
«Що я можу сказати про Дімку? Одним словом «Бєшений механ», як ми його називали. Хоч ми і не довго були з ним знайомі, та можу сказати, що ця людина заслуговує на те, щоб про нього розповідали, щоб його знали, нагороджували, шанували. Він нас віз на Савур-Могилу. Діма їздив як в день, так і в ночі. Всі знали, що він знає там кожну ямку, кожен поворот, всі воронки, які акуратно об’їздив без будь яких приладів нічного бачення. Неможливо сказати скільки точно хлопців він вивіз с висоти і скільки зобов’язані йому життям. Я і моя група так точно маємо за що сказати йому дякую. Розумієте, він просто брав і їхав туди, куди нормальна людина ні за що в житті не поїхала би. І байдуже було йому, що там танки валять, як він казав «поранені то святе». Пам’ятаю, як 4 танки стояли і арта працювала, а Діма покрутився трохи приїхав назад і каже: «Я хоч і бєшений, та не безсмертний», але за годину погрузивши БК та воду, все одно поїхав, бо розумів, що ніхто крім нього цього не зробить, та й поранених треба забирати, а наші вже були майже в повному оточені. Його багато хто пам’ятає. Він з тих солдатів, з якими не страшно воювати і, як то кажуть, йти в розвідку. Коли він чув слово «потрібно», то сідав і їхав. На таких людях і тримається ця війна. Завдяки йому було врятовано багато людей, які зараз можуть обійняти своїх рідних. І те, що він не нагороджений, хоча його не раз подавали, ще раз говорить про те, що ті хто робив свою справу і робив її на найвищому рівні в нас забуті. Та для нас, тих хто був на цій висоті, ця людина на все життя залишиться Героєм!

 

Джерело: www.facebook.com