Річ у тім, що Максим закінчив Національний медунівверситет за спеціальністю «педіатрія» — вона ж зазначена в його військкоматівській обліковій картці. Та надалі набув ще й фаху анестезіолога і працював дитячим анестезіологом у Житомирській дитячій лікарні. Анестезіологи ж на війні, якою в березні 2014 року, після анексії Криму, вже запахло в Україні, ой, як потрібні. Це усвідомлював Морозько.

Прийшовши до військкомату, щоб оновити відповідний запис в обліковій картці на майбутнє, одразу ж натрапив на військового комісара.

Лікар-анестезіолог, — перепитав той, — бажаєте служити? Завтра ж приходьте.

Максим на той момент ще не був готовий до цього, удома якраз вирішувалось житлове питання та й треба було владнати справи в Інституті медсестринства, де він викладав. Але наступного дня, 1 квітня 2014го, Морозько був направлений у медроту Житомирської 95-ої окремої аеромобільної бригади, а через шість днів — на Херсонщину, де наші бійці охороняли лінію розмежування між анексованим Кримом і материковою територією України. Із того часу, аж до демобілізації через 11 місяців і 12 днів, вів щоденник, у якому фіксував усе, що довелося пережити.

Друзі не вірили, що мене мобілізували. Доводилося висилати фотографії у формі. Поки були в бригаді, разом з двома мобілізованими хірургами проводили на місці хоча б мінімальний медогляд новобранців, — пригадує Максим. — Військові комісари привозили мобілізованих — усіх, хто потрапить під руку. Нерідко без проходження ними медкомісій. А там чого тільки не було! Якось із Хмельницької області привезли 15 мобілізованих, а з них — навіть за поверховим оглядом — лише четверо придатні до служби. В інших — варикоз, тромбофлебіт, ожиріння; в одного навіть — кілька гриж. Комісар просить: «Залиште хоча б шістьох...». Для нього, як і для всіх комісарів головним була кількість, вимагалося будьщо виконати план.

А в самій армії, навесні, каже Морозько, спочатку все нагадувало «воєнщину»: головне — віддавати честь, дотримувати форми одягу, шевронипогони.... Коли ж бригада все більше втягувалася у бойові дії, менше стало й бутафорії — коли сидиш в окопі, твоє звання, чистота взуття чи кількість стрибків із парашутом нікого не хвилюють. Усі рівні перед кулею чи осколком. Спілкування, відносини, емоції — все стало простішим, чи то чистішим — без зайвої «полови».

Навесні 2014 року поблизу Добропілля умови перебування й побуту, обмундирування, амуніція бійців були спартанськими. Самому Максиму пощастило на каску радянського виробництва 1948 року. Мобілізованим солдатам у наметах доводилося спати просто на землі. Каліматів, спальників у більшості не було.

Звичайно ж, за таких умов у військових розпочалися хвороби: ангіни, бронхіти, запалення легень. Розгорнули лазарет, у якому лікували і жили. Медперсоналу не вистачало. Отож у Максима і його колег зранку — підйом, потім — обхід хворих, призначення, які самому чи разом із фельдшером доводилося й виконувати. Були в лазареті й травми, і варикози, і грижі, і гіпертонії. Якось цілу ніч довелося «капати» хворого з апендицитом, аж поки вранці його евакуювали гелікоптером...

Там, у Добропіллі, в лазареті спочатку була звичайна лікувальна робота. Потім довелося рити окопи. 13го травня Максимові запам’яталося як бойове хрещення — то був перший виїзд безпосередньо в зону бойових дій.

Наша колона, яка везла провіант і воду на Карачун, потрапила в засідку. Бойовики розстріляли її в упор, — згадує лікар. — Виїхали з базового табору медичним «Хаммером» забрати поранених, засвідчити смерть загиблих, завантажити їхні тіла у вертоліт, який переправляв їх у Харків. Перший виїзд. Час застиг і перетворився на «желе». Неймовірна напруга — їдеш у «Хаммері», попереду — БТР супроводу, вдивляєшся в «зеленку», чекаєш на постріли із засідки. Двері машини трохи відкриті — щоб у разі обстрілу якнайшвидше вискочити з неї. Зброя напоготові. На мені — каска, бронежилет, та це перестаєш помічати. Про себе повторюєш порядок дій у разі обстрілу: вискочити, впасти, відкотитися від машини, стріляти короткими чергами — економити патрони... Дивне відчуття нереальності подій — наче зйомки блокбастеру.

А потім був Карачун із його регулярними мінометними обстрілами, виліт на Рубіжне, бій поблизу Семенівки, зачистка Красного Лиману, взяття висоти поблизу Кривої Луки... Короткий відпочинок у звільненому Слов’янську і знову виїзд — визволяли Лисичанськ. А звідти — відразу в рейд по тилах противника через Дебальцеве, Торез, Степанівку, Міусинськ, Червоний Луч... Відносно спокійна осінь — лише пару виїздів: на Тельманове і Маріуполь, потім — деблокада 32-го блокпосту. Карачун у порівнянні із обстрілами із «Градів» і САУ під Степанівкою здавався «вечірньою прогулянкою».

У липні вони знаходилися біля Степанівки. І тут прикордонники передали, що на території Росії до кордону підійшла батарея «Градів» і розвертається в їхній бік.

Перший обстріл із «Градів» був найстрашнішим. А потім якось призвичаїлись. Ми, виявляється, — розповідає Морозько, — знаходилися по суті в тилу ворога, за п’ять кілометрів від кордону з Росією. Підкріплення — ніякого. Шляхи евакуації поранених — сумнівні. Від зливи вогню частина техніки згоріла. Нашим санітарним машинам теж дісталося.

Наступного дня, коли знову російські САУ почали обстріл, ми з хірургом «Шаманом» (Олегом Шубіним) сидимо в окопі. Почувши вигук: «Лікаря!», кидаємося на допомогу. Від пострілу до вибуху — 30 секунд. Тож тільки почув постріл, схоплюєшся, біжиш, рахуючи секунди: одна, дві, три... Через 25 секунд падаєш, ховаєшся, а тількино пролунав вибух, знову схоплюєшся, біжиш через поле до поранених.

У Степанівці, мабуть, Боже провидіння врятувало його від смерті.

По селу вороги почали лупити із «Градів», — розповідає Максим, — а я якраз був поміж двома будинками. Почув розриви і, навіть не задумуючись, кинувся вбік і закотився у підвал. Коли ж виповз на поверхню, за кілька метрів від того місця, де я знаходився кілька хвилин тому, зяяли дві глибокі воронки...

Та хіба лише в Степанівці за ним і його побратимами полювала ворожа куля! Біля селища Спартака, що поблизу Донецького аеропорту, медики розташувалися в ангарі. Сидять у ньому, перебинтовують поранених, а по дверях ангару, як чечітка, витанцьовують ворожі кулі.

А що робити? Пригинаєшся нижче до землі й далі робиш свою роботу. Потім сепаратисти з танків розстріляли наш ангар... А ми, як зайці в ньому, бігали від одного кінця до другого, тікаючи від розривів. Зараз згадується з посмішкою, а тоді було не весело. Дивом ніхто серйозно не постраждав. Лише техніки шкода було — згорів наш медичний БТР із речами та більша частина медикаментів...

Там, у пеклі війни, Максим разом із колегамиземляками часом навіть придумували свої власні методики лікування. Так, скажімо, коли надавали стоматологічну допомогу, то лінкоміцином і лідокаїном лікували зуби. І допомагало ж!

Якщо порахувати, — пригадує Морозько, — то я надавав допомогу трьом Героям України. Один із них — комбат Ігор Герасименко, отримав друге поранення поблизу Лисичанська. Його «перемотали», хотіли евакуювати, а він відмовився: «Дайте знеболююче і цього досить, витримаю!». Стали шукати, де ж поранення: вхідний отвір від кулі є, а вихідного немає. Нарешті в плечі виявили серцевину кулі, що застрягла в тілі. Через місяць, уже в Слов’янську, діставали її. Як не дивно, та польова хірургія — апріорі брудна й антисанітарна — творить чудеса. Не можу згадати жодної рани, пролікованої «в полі», яка б нагноїлася.

Війна показала, якими є насправді Збройні Сили України, — розмірковує лікар. — Весна й літо 2014 року відсіяли тих, хто не є справжньою армією. Скільки ж ми чули: «ВДВ — карате!», а настав час випробувань, то траплялося, що тільки наближається бойова операція, він біжить у медичну роту — те болить, се болить, тут забився, там розтягнув. Бувало, допомагаємо бійцям, котрі потрапили під обстріл сепаратистів. Бачу чотирьох поранених, їх треба швидко перев’язати, евакуювати. А один із наших штатних медиків — цілісінький, неушкоджений, упав на землю, лежить, трясеться від кожного розриву! Оце тобі ВДВ! — з гіркотою говорить Морозько. І з задоволенням зазначає, що ця проклята війна усе ж формує нову армію — професійну, патріотичну.

У січні — лютому неподалік Донецького аеропорту наші бійці повинні були взяти під свій контроль шахту. Так я бачив, як у бою, відстрілявшись, БТР відходив, і поки ми забирали із нього поранених, неушкоджений боєць спокійно заряджав магазини і готувався до чергової атаки.

У такі хвилини «медбратам» і самим хотілося — і доводилося! — братися за зброю. Максим каже, що довелося опанувати її досконало.

Та все ж для мене було головним, щоб мої хлопці були живі й здорові, щоб якомога краще і швидше надати їм допомогу. Хоча інколи змушений був займатися і сепаратистами.

Після бою поблизу Лисичанська, — згадує лікар, — нам передали трьох поранених. Один виявився жителем Рязані, другий — із КабардиноБалкарії — казав: «Я приехал защищать стариков и детей от фашистов». Третій — громадянин Ізраїлю російського походження. Йому сепаратисти пообіцяли заплатити 5 тисяч доларів США, заплатити 5 тисяч гривень. Усім трьом ми надали допомогу, а потім передали їх представникам СБУ. Ще один, у Степанівці, житель Донецька, розповів, що працював на якомусь комбінаті, отримував 8 тисяч гривень зарплати. Але йому бойовики пообіцяли платити 10 — 15 тисяч гривень, щоб пішов воювати. У нього було перебите плече, йшлося спочатку про ампутацію руки, та ми його лікували, руку врятували, за що він дуже дякував.

А мені, — каже Морозько, — його подяка не потрібна. Вони всі для мене — бандити, які втратили моральне право називатися людьми. Бо прийшли до нас убивати за гроші. Я рятував їх, бо вони могли надати цінну інформацію для нашого командування. Без жодної краплини співчуття, жалю чи милосердя.

Часом у полон потрапляли сепаратисти, які при огляді виявлялися наркоманами, розмальованими татуюваннями «зеками». Серед них — і один росіянин, який доводив, що він — солдат, але чомусь із офіцерським жетоном...

Отакою вона була, війна, для дитячого анестезіолога. Одного разу, щоправда, довелося попрацювати й дитячим лікарем. У Слов’янську із бази переселенців до нього прибігли з проханням: «Дитина горить уся, температура — 40 градусів». «Швидку», пояснили, викликати не можуть — грошей немає. Довелося допомагати. Виявилося, що у дитини — гостре харчове отруєння.

Можливо, в ту мить згадав Максим Петрович і свого трирічного синочка Матвія.

Мене ж колись на військовій кафедрі вчили, що медрота, лазарет розташовуються за 5 — 7 кілометрів від передової. Тож прямуючи до зони АТО, заспокоював дружину, теж лікаря: «Все буде добре, я ж, мовляв, анестезіолог, і буду не на лінії вогню, а на другому чи третьому етапах евакуації». Насправді ж на війні все зовсім не так, як у підручнику. Та й підручники ті вже давно застаріли... Медиків катастрофічно не вистачало. Тож довелося воювати разом із бойовими підрозділами.

Коли друзі питають, ким я там, на війні, був, я відповідаю, що точно не знаю... Іноді — санітаром; доводилося — і санітаромстрільцем; іноді — фельдшером; частіше — лікаремтерапевтом, гастроентерологом та інфекціоністом; періодично — нефрологом, кардіологом чи стоматологом; дуже часто — помічником хірурга, і лише інколи — анестезіологом. Але точно знаю, що був офіцером Збройних Сил України.

Чи важко було? Ні, не важко. Ночувати в окопі, жити на морозі, пити з річки, їхати «на броні», їсти раз на добу холодну кашу, бігати у броні, касці, з автоматом і медичною сумкою, нести ноші з пораненим — не важко. Важко констатувати смерть того, кого рятуєш. Важко піднімати ноші з «двохсотим» на броню, важко проводжати в останню путь. Оце — важко. Все інше — дискомфортно.

Життєвий якір, що тримає мене, — продовжує Максим, — це мої дружина й син. І 8 березня я зробив, мабуть найкращий подарунок до свята дружині й мамі — подзвонив і сказав, що повертаюся додому. А коли 9 березня я повернувся нарешті додому, Матвійко кинувся до мене і перше, що закричав: «Тату, я тебе нікуди більше не відпущу!». А дружина й теща розповідали, що коли йшли до церкви поставити свічечку за моє здоров’я і спасіння, синочок благав, як міг: «Бозе, дай тата дому...».

Джерело:zhytomyrschyna.zt.ua

Всі Новини Житомира