— Після того, як Вуглегірськ перейшов під контроль противника, однією з ключових точок стало село Логвинове, — розповів Іван Берташ. — Контроль над цим невеликим населеним пунктом на трасі Дебальцеве — Артемівськ дозволяв утримувати єдиний шлях сполучення із підрозділами дебальцівського угруповання. Тож коли село захопили сепаратисти, командування прийняло рішення вибити їх із Логвинового.

Це завдання поставили бійцям 30-окремої механізованої бригади та батальйону «Донбас». Підтримувати ж у бою піхотинців належало танкістам.

До складу бойового екіпажу входили: командир - старший лейтенант Берташ Іван Русланович, навідник - старший солдат Сущук Микола Володимирович, механік-водій - молодший сержант Шульга Володимир Олександрович.

Зранку 12-го лютого зведений підрозділ наблизився до села.

— Коли ми підійшли до Логвинового, противник відкрив по нас щільний вогонь, — пригадує офіцер. — Загорілася одна БМП, потім — друга. В селі я помітив два танки. Щоб не підставлятись, розпочали крутити «карусель», виїжджаючи раз за разом на невеликий пагорб для пострілу. Танк, що був праворуч, вдалося підбити відразу. Потім переніс вогонь на другий. Разом із іншим екіпажем ми у той танк таки влучили.

Незважаючи на успіхи танкістів, піхота просувалася повільно. Бійці противника засіли в будинках і звідти поливали її вогнем.

— Щоб підтримати піхоту, рушили далі, — продовжує розповідь офіцер. — За будинками помітили ще один танк противника, який чомусь не рухався і не стріляв. Ми його підбили першим же пострілом.

У цей час на східну околицю села до сепаратистів підійшло підкріплення — три танки Т-72. Ситуація ускладнювалася, але Іван наказав механіку¬-водієві рухатися їм назустріч.

— Раптом — сильний вибух, — згадує Іван Берташ. — Наш танк здригнувся та зупинився… Дим, полум’я. Декілька секунд я приходив до тями, покликав своїх, але ніхто не озвався. Почав вибиратися з бойової машини, яка вже палала та могла вибухнути будь¬-якої секунди. Опинившись на землі, став відповзати. Дуже пекло очі, я не міг їх розплющити. Рухався практично наосліп. А ще дуже боліла ліва рука — зовнішня сторона кисті була обдерта до кістки та обгоріла.

Коли Іван повз, наштовхнувся на двох поранених, котрі лежали неподалік. Спочатку подумав, що це — наші бійці. А потім зрозумів, що то були вояки противника, які, скоріше за все, й підтягнули під гусениці танка «мінний шлагбаум», тобто декілька протитанкових мін, зв’язаних між собою мотузкою у вигляді ланцюжка. Вочевидь, їх зачепило вибухом.

У тому бою янгол-охоронець хлопця був поруч, адже з екіпажу вцілів лише він. Згодом офіцера підібрали наші бійці. Лише в червні, після чотирьох місяців лікування в госпіталі, він повернувся у свій підрозділ. Незважаючи на погіршення зору внаслідок поранення, Іван був упевнений у тому, що зможе побачити у прицілі танк противника.

На запитання, чи страшно було під час танкових боїв, офіцер відповів:

— Перед боєм ще страх є, а в бою боятися ніколи. Тут головне — не «гальмувати», бо противник зробить постріл першим. У танковому бою хто перший вистрілив, той має більше шансів уціліти. Влучно стріляти по Т-72 противника з наших Т-64 можна. Звичайно, якби в нас були «Оплоти» з тепловізійним прицілом для нічного бою, воювати було б значно легше й ефективніше, — переконаний офіцер.

Указом Президента України старший лейтенант Іван Берташ нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни старшого солдата СУЩУКА Миколу Володимировича та молодшого сержанта ШУЛЬГУ Володимира Олександровича нагороджено орденами «За мужність» ІІІ ступеня( посмертно).

Слава воїнам-танкістам за їх мужність та героїзм!

ДОВГИХ ЛІТ ТА МІЦНОГО ЗДОРОВ'Я ЖИВИМ, ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ТА ШАНА ЗАГИБЛИМ!!!

Джерело: 30 окрема гвардійська механізована бригада

Всі новини Житомира