Ця «весела» історія трапилася з нами на блок-посту "Балу". На нас виїхало дві 72-ки, відстань – 600. Після попередніх боїв гармата нашого Борісича (Т-64) не стріляла, робочий лише НСВТ та ПКТ. Спочатку вийшов один, на нього 12,7 міліметра не шкодували, в результаті приціли та тримплекса розбиті, а без них жодна бойова машина не може воювати, - відійшов. Одразу ж з-за пагорба вийшов другий. Поки в приціл шукав нас ми достріляли по ньому з НСВТ і я почав вести вогонь з ПКТ. Усвідомлював що це може бути наш останній бій. Горланив тоді «Путін х@йло!» і продовжував «чмирити» кляту 72-ку. Вийшло – відійшла. Отже, продовжуємо жити.

Під Дебальцево нас постійно «шатали» - постійно валили артой та танками. А те що сєпари й кацапи показують що вони відбили місто – це не так. Ми просто розвернулись і поїхали бо дали команду. Там було багато наших. Ми стояли та чекали коли на нас почнуть наступати, щоб відбивати атаку. Інколи виїжджали та знищували поодинокі розвідмашини та мінометні розрахунки, полювали на блукаючі танки. Проте конкретних задач не було. Наш Борісич виїжджав та працював по команді начальників. В ніч коли оголосили перемир’я співали пісню «Мы хотим перемирия», яке закінчилося близько 5 ранку з масованого обстрілу арти, танків, мінометів, ураганів та смерчів.

17 лютого о 18-ій нам дали команду знімати блок-пости. Люди почали метушитися, підсвічувати ліхтариками, готуватися до виходу, і як результат полетіли спочатку міни, а потім і артснаряди. Поступила команда виходити моєму Борісичу. Ми вибігли з бліндажа і туди одразу ж прилетіла міна, - пощастило. В мій бліндаж двічі прилетіло. Тоді, взагалі, нас сильно обстріляли, в мого механіка шоломофон навіть вирвало з голови. Під час того обстрілу ми отримали сильні контузії.

Поступила команда залишати техніку та виходити пішим порядком, але в мене принцип інший – якщо я приїхав на машині, то повинен і забрати її, адже це марнотратство та саботаж стосовно обороноздатності моєї країни залишати бойову техніку.

Наш Борісич тоді вивозив до 50 чоловік. На обіцяний росіянами коридор ми й не надіялись, адже довіряти їм не можна. Так і сталося: то був не зелений, а кровавий коридор. І я розумів, якщо зроблю хоч постріл, то всі, хто сидів зверху, позлітають. «Пацани стріляйте, я не можу вам помогти!» - кричав я і викидав свої магазини нагору через підпертий лобом відкритий люк, щоб хоч якось допомогти, щоб хоча б вони відстрілювалися.

Джерело: 30 ОМБр

Всі новини Житомира