Ніби ви копаєте город, і випадково заступом натрапляєте на скриньку з якимись старовинними документами. Можливо, вони нічого не варті, але для вас дуже цінні, бо їх знайшли саме ви. Наша п’ятнична подорож на Житомирщину майже повністю складатиметься з таких хвилюючих відкриттів. Тож озброюйтесь путівником «4 мандрівки Житомирщиною» і мерщій на пошуки нових пам’яток.

Першим пунктом маршруту є село Романівка в Попільнянському районі. У селі нас цікавить музей-садиба поета Максима Рильського, що стоїть на пагорбі в центрі. Цей скромний, без прикрас будинок збудував батько поета – етнограф і краєзнавець Тадей Рильський. Максим був наймолодшим з синів Тадея і Меланії, які поховані неподалік від будинку-музею. Він жив і вчителював тут до кінця 20-х років минулого століття.

З Романівки через Попільню їдемо в Паволоч – колишнє полкове козацьке містечко. Це приблизно за 23 кілометри. На в'їзді до Паволочі нас зустрічає кумедний козак з вусами і оселедцем, а трошки далі, з лівого боку, буде старе єврейське кладовище-кіркут. У центрі села є краєзнавчий музей в колишній синагозі. Деякі джерела датують її 1782 роком, але судячи з архітектурних особливостей будівлі, постала вона не раніше другої половини ХІХ століття.

У містечку також можна оглянути вали козацького укріплення, адже Паволоч була заснована одним із перших запорожців Євгеном Дашківцем у XVI столітті. За Хмельниччини і пізніше містечко постійно було в центрі військових подій. Саме тут Богдан Хмельницький провів зиму 164–1649 років. Під Паволоччю помер його найбільший ворог – Ярема Вишневецький, тіло якого згодом перепоховали в Польщі. З Паволочі можна легко потрапити до Верхівні.

«Я марив Верхівнею цілісінький день. Я так верхівничаю, так переношуся в мріях до Верхівні, що бачу найдрібніші речі домашнього вжитку. У своїй уяві я відчиняю шафку з цукерками, що стоїть біля підвіконня в твоїй спальні... перелічую цяточки воску від свічок, що спливли на оксамитову скатерку того стола, за яким ми грали в шахи... Присягаюся честю, коханням до тебе – я живу там...». Це один з численних листів, що французький письменник Оноре де Бальзак написав польській шляхтянці Евеліні Ганській. Автор «Людської комедії» прожив у Верхівні три найщасливіші роки свого життя: з 1847 по 1850.

Коли Бальзак уперше приїхав до Верхівні, він був нею зачарований. У палаці, спорудженому за проектом його співвітчизника Блеріо, у письменника з’явилось кілька власних кімнат і кабінет, якого він ніколи не мав у Франції. У великому захваті Бальзак називав палац «маленьким Лувром» або «грецьким храмом». Дещо з часів Евеліни й Оноре збереглося донині: і бальна зала (велика їдальня), і скромні кімнати пана француза (де зараз діє його музей), і флігелі з підземними ходами. Усе завдяки аграрному технікуму, який розмістили тут після революції, чим запобігли плюндруванню пам’ятки.

Неодмінно треба прогулятись і верхівнянським парком. Останній власник Верхівні, Адам Вітольд Жевуський, тримав у ньому оленів і кабанів, на яких доволі часто організовував полювання. Це був затятий мисливець. Він навіть мав щось на кшталт «мисливського полку», до якого входило кількасот лісників, одягнених у спеціальні мундири.

Завдяки Бальзаку і тому, що маєток тут зберігся в первісному вигляді, туристів в Верхівні доволі багато, але поки сюди не прокладуть нормальні дороги, їм доведеться страждати на вибоїнах ґрунтівок і бруківок. Якраз такою, ще дореволюційною бруківкою доведеться їхати і нам до Ружина.
Проїхавши вказівник з написом «Ружин» одразу при дорозі, з лівого боку минаємо невеликий польський цвинтар, де є могили дрібної шляхти (Ґимбути, Соболевські). Їдемо, нікуди не звертаючи, аж поки праворуч не побачимо будинок, до якого веде алея вічнозелених дерев. Це колишній палац Антонія Злотницького, споруджений у 1860 році. Колись він нагадував італійські вілли, але у 1922 році в палаці оселились комунари, і від архітектурної краси не лишилося й сліду. Лише напівкругла прибудова, що колись слугувала за капличку, нагадує про минулі, більш вишукані часи.

Оглянувши цікаву водонапірну башту, що стоїть поруч з алеєю, їдемо подивитись на відроджений костьол Божого Тіла 1809 року. За радянської влади він був перетворений на автомайстерню, але в 1990 році повернений вірним, які відбудували знищений купол з вежичкою-латарнією. На цьому запас ружинських цікавинок вичерпується, і ми рушаємо до сіл Топори і Рогачі, що розташовані неподалік одне від одного за 16 кілометрів від районного центру.

Топори залишаємо на потім, зауваживши для себе руїни костьолу на одному з пагорбів. Спершу відвідаємо Рогачі. На околиці села – зарослий старими деревами пагорб, куди веде алея, що закінчується масивним портиком з коринськими колонами і гербом родини Корницьких. Це забутий всіма реєстрами і путівниками, але все ще прекрасний палац шляхтича Венчислава Корницького, зведений в 1908 році за проектом київського архітектора Кароля Іваницького в неокласицистичному стилі. Рогачівський маєток – один з найкращих у своєму роді на Україні. За твердженнями Р. Афтаназі, в Рогачах була ще й стайня арабських скакунів – третя за розмірами на землях південно-східної Речі Посполитої.

Час повертатися до Топорів, де поруч зі ставом в око відразу впадає руїни костьолу Святої Трійці 1803року. Зараз це цілковита руїна, в якій бавляться місцеві дітлахи. З оздоблення не залишилось нічого, лише фреска Христа в гробі у вівтарній частині.

Наступним пунктом подорожі є «цукрові» палаци в Червоному. Одразу по в’їзді, з правого боку, височіють похмурі неоготичні башти палацу Терещенків. Узагалі-то, він був побудований родиною Грохольських, чий герб і досі красується над головним входом. То вже вдова Адольфа Грохольського, емігруючи за кордон продала маєток Миколаєві Терещенку. Новий власник розбудував цілу мережу цукрових заводів на цих землях, що дало змогу цій родині простих селян придбати панські палаци в Червоному, Андрушівці та Івниці і побудувати свої резиденції в Турчинівці і Денишах. Цукровий завод зберігся і в ньому діє краєзнавчий музей. У самому ж палаці жодних експозицій немає.

У Червоному Грохольські побудували стайню для арабських скакунів (не збереглась), посадили нові дерева і рослини в парку, і навіть викопали озеро з острівцем у вигляді серця. Терещенки не були такими тонкими поціновувачами мистецтва, їх більше вабили механізми і техніка. Один із них, Федір, у приміщеннях тутешнього цукрового заводу навіть заклав майстерні для збирання літаків, оскільки був затятим авіатором.

За 17 кілометрів, і ми в Андрушівці, де є другий палац Терещенків і ще один цукровий завод. Палац Терещенків міститься в самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині ХІХ століття у стилі французького неоренесансу. Той же Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом (першим на Житомирщині (1843 р.) у синів Станіслава. Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях.

В Андрушівці можна і заночувати, а наступного дня продовжити подорож в пошуках забутих маєтків. Цими вихідними маршрут пролягав через 8 населених пунктів, які досі зберігають старовинні садиби та будинки.

Джерело: grani-t.com.ua

Всі новини Житомира