«Почалося все у 2006 році на грі КВК… Сцена, повен зал людей, я сиджу у залі – моя команда «25 кадр» виступає, я – сценарист, постановник, режисер, сиджу, вболіваю…

Аж тут виходить ВІН – капітан команди противника: високий, статний, підкачаний, великі очі, мов безодня… Ми перемогли тоді! Проте я програла… Після гри я так і не знайшла його. Він, ображений на весь білий світ, пішов геть з будинку культури.

2007 рік. Я вже працювала у дитячому садочку музичним керівником, навчання закінчила, винайняла квартиру у колеги, з якою й жила. Разом з нами мешкав і її племінник, який закінчував медичний коледж.

25 вересня. Вихідний. Чекала на гостей. Приготувала салати, плов і кролика в сметані. Пролунав дзвінок у двері, я побігла відкривати, а там… ВІН!

Він прийшов до племінника хазяйки – вони вчились в одній групі.

Наминали кролика в сметані, сміялись і я все більше і більше розуміла, звідки я його знаю! Мова зайшла про КВК, я нагадала йому про ту гру, а він сказав, що ніколи не пробачить мені мою перемогу! Він злився, а я підкладала йому в тарілку кролика…

Потім хлопці допомогли прибрати зі столу, а що ж далі? Аби затримати його хоч ненадовго, запропонувала вийти покурити.

Кашляла я довго, адже палити не вміла й ніколи не пробувала, а йому було смішно. Проговорили до 4 години ранку.
Пройшло кілька днів, він не приходив більше.

1 жовтня – День Ірини, День музики, День вчителя – всі мої свята. Я збиралась на роботу, коли хтось покликав під балконом. Я виглянула через вікно, а там Дімка! Прийшов, запросив на побачення! Увечері я сиділа у кав’ярні та чекала зустрічі з НИМ! Коли відкрилися двері, спочатку з’явилися білі троянди, а потім Дімка! Ми танцювали під музичний автомат, ВІН замовив пісню ДДТ «В твоём парадном», і довго шепотів мені на вухо зміст цієї пісні. Вона була про війну, про те, як солдат повернувся, а дівчина «вимкнула світло…» Хто б міг тоді подумати, що та пісня невдовзі стане актуальною!!!

Ми зустрічалися 2 місяці, коли Діма влаштував мені вечір при свічках і вперше освідчився. Це було так романтично!

Скоро я переїхала до нього і ми почали жити разом. Це були найкращі 7 місяців у нашому житті!!! Діма закінчив навчання. Та тільки він отримав диплом – прийшла повістка до армії. Проводи… Я обіцяла чекати. Діма потрапив у ВДВ, у місто Житомир, зовсім недалеко, тож я кожного тижня була там.

Одного дня коли я була на роботі, подзвонила його мама і по секрету сказала, що Діму демобілізували і він помчав до мене. Я намалювала плакат «З поверненням додому!», приготувала кролика в сметані (того самого!), а Дімка зайшов тихенько з великим букетом троянд, обійняв мене і сказав: «Все, я вдома! Хочу маленького Ваньку!».

Я тоді думала, що це останній раз, коли я дочекалася, але…

27 червня 2010 року у нас було прекрасне романтичне весілля. Ми промовляли клятви при всіх гостях, співали один одному романси, танцювали вальс, насолоджувались цим днем. Дивились ніжно у очі і запам’ятовували кожну мить! Ми щиро кохали один одного!

Невдовзі переїхали в Житомир, там жили Дімині батьки. Я носила під серцем дівчинку, хоча по строкам вже давно мала б народити. Мама дуже переживала – трапився інсульт. Коли мені про це повідомили – почалися перейми! Мене відправили у пологове відділення, а Діма поїхав ховати мою маму…

О 4:50 з’явилась Вероніка. Діма не просто був присутній на пологах, він брав активну участь у них. Фельдшерська освіта допомогла у всьому.

Ось так і почалося наше сімейне життя – утрьох. Дім, турботи, робота, садочок…

А потім почалася війна! Неоголошена, нікому не потрібна! Діма звільнився з міліції, і пішов добровольцем у 95-ту аеромобільну бригаду. Потім славетний 90-й батальйон кіборгів... А як я могла не відпустити? Він запитав мене одного разу, чи змогла б я жити з боягузом? Чи змогла б спати, знаючи що інші чоловіки пішли захищати свої родини, а мій ховається? – Не змогла б! От і відпустила!

А далі почалося: Слов’янськ, Лисичанськ, Гора Карачун, Донецький аеропорт! Я чекала, молилась і вірила, що все минеться! Він просто не міг не повернутись, він же мамі моїй пообіцяв! Він повинен був залишитись живим!!! Найбільше боялась, що подзвоню – а трубку візьме не він, а хтось інший, і скаже мені, що його вже немає. Тому, коли пропав зв'язок, серце завмерло в очікуванні. Добу я не жила, я існувала. Лише Вероніка іноді виривала мене з того стану.

Коли прийшло смс про те, що з’явився в мережі – тремтячими пальцями набрала номер – у трубці його голос, тихий такий, але його!

- Ти сидиш?

- Лежу!

- Тоді не вставай! Все добре, не хвилюйся!

- Діма, ти поранений?

- Та трошки ногу подряпало…

- Вона є?

- Є!

Все, переляк пройшов, живий, ноги є – значить, все буде добре! Він не знав, де він знаходиться, але я вже збирала речі. Куди їхати? Де шукати? Байдуже! Лише б їхати! Швидше до нього! Хотілося обійняти міцно-міцно, закрити собою від усього світу. Для нас війна закінчилась, нарешті він мій! Який уже не є, з ногами чи без, але він живий, і я буду боротися за його життя! Боротися до кінця, тому що кохала, кохаю і буду кохати завжди!»

Джерело: «Якби не війна»

Всі новини Житомира