Та частіше все ж — вона жінка-боєць, амазонка за кермом волонтерського автомобіля. Про це йдеться в публікації Олександра Клименко в інтернет-газеті Верховної Ради України "Голос України".

Є таке старе романтичне слово — маркітант. За словником це — дрібний торговець харчовими продуктами і предметами солдатського вжитку, котрий супроводжував армію в поході. Жінка у цій ролі звалась маркітанткою. З часу появи збройних сил і до організації системи регулярного постачання армій (у XVІІІ столітті) маркітанти відігравали ключову роль у побутовому забезпеченні військовиків. Існували до початку ХХ століття. Кожен солдат вважав своїм обов’язком захистити маркітанток від всіляких небезпек і образ. У відповідь вони намагалися допомагати солдатам у всіх випадках. Діяльність маркітантів регламентувалася військовими статутами. Вже ХХІ століття, а в нашій армії маркітанти, що звуться нині волонтерами, й досі відіграють помітну роль у забезпеченні військ. Чи не весь народ України — маркітанти і маркітантки.

Юлія Толмачова — волонтерка. На фронті її чекають усі — від солдата до комбата. Привозить вона теж усе, на що збирає гроші народ України, — від шкарпеток до автомобілів. Це така подія — коли приїздить авто Юлі. Збираються бійці, і волонтерка роздає їм те, що замовляли, а вони радіють, як діти! За майже три роки війни Юля здійснила 65 поїздок в зону АТО. Провела на війні майже 400 днів, рік з трьох! На початку березня ми були разом із Юлією Толмачовою та Сергієм Адам’яком у Авдіївці у промзоні. Домовлялися, що 8 березня вони візьмуть мене третім у своє авто і ми поїдемо в Зайцеве до мирних жителів, куди волонтери мають відвезти гуманітарну допомогу. Але напередодні я отримав травму і залишився.

А 8 березня 2017 року в 65-й поїздці Юлію Толмачову та Сергія Адам’яка, який керував автомобілем, по дорозі із Зайцевого було поранено.

 Юлія Толмачова:

— Ми були у Зайцевому, привезли гуманітарну допомогу тамтешнім жителям. Почався обстріл 82-міліметровими мінами. Я навіть не знала, що в цей час важко поранили двох бійців з 25-ки. Треба повертатися. Я зняла бронежилет і каску, Сергій не зняв. Спокійно проїхали місце там, де готель. І далі — цей терикон з лівого боку. Раптом Сергій закричав: «А-а-а», — так, знаєш, сильно. Думаю: чого він кричить, не можу зрозуміти, повертаюся. Тут щось перед моїми очима пролетіло. Це все вмить, скло вилітає справа і зліва. Я дивлюся на Сергія й не можу зрозуміти, що трапилося і чого він кричить. А потім таке відчуття, що на мене вилили відро води. Я думаю, чому я мокра, що на мене вилили. Починаю обтиратись, а у мене все в крові. Розумію, що поранена. І я кричу Сергію: «Жени!» Попереду нас блокпост метрів за 200—300. Ми дотягли до блока, якби зупинились — нас би розстріляли.

Хлопці із спецури потім дивилися вхідний отвір у стійку, калібр 14,5 мм, розривна. У шапці великий осколок запікся, оболонка від кулі. Головний лікар Дніпровського госпіталю Сергій Риженко казав, що міг бути розрив мозку. Наді мною, там, де я сиділа, в стелі теж шматок стирчав. Біля вікна в обшивку ще три влетіло.

Я не чула пострілів, сиділа й підфарбовувала губи у цей момент. Потім уже приїхала «швидка», чую, кричать, що «у неї проникаюче по очах». Що треба терміново рятувати, що «ми її втрачаємо». Кажу їм: «Та я нібито при свідомості».

Відвезли нас у госпіталь, у Бахмут, дуже швидко їхали з сиреною, мчали, як божевільні. Там нас одразу на операцію взяли військові медики, відразу почали осколки витягувати, Сергію з руки, мені з голови. Після першої допомоги з Бахмута на вертушці в Дніпро перевезли, було 5 поранених на борту. У Дніпрі теж зустріли, все було готово, нас чекали, всі лікарі були в повній готовності. Відразу всіх розподілили, зробили обстеження. Наступного дня, 9 березня, вже оперували.

У ніч з 7 на 8 березня, напередодні поранення, мені наснилось, що я виїжджаю з Зайцевого і дістаю поранення, закриваю обличчя руками, відкриваю — у мене руки в крові і мені бинтують голову. Саме на цій дорозі. Отакий сон, чітко, один в один. Така містика. Я вранці подумала, що сьогодні, 8 березня, все буде добре. Хлопці 2-го батальйону 72-ї бригади на світанку привезли шикарний букет троянд, я їх взяла з собою, показувала у Зайцевому англійським журналістам перед пораненням. Вони кажуть, що хотіли б теж привітати мене, шкода, квітів немає. Як немає? Ось вони, на панелі лежать, виношу, їм показую. Потім уже, після обстрілу, питаю хлопців: «Як там мої квіти?» Всі розтрощені, всі троянди в крові.

Пощастило мені, мабуть, ангел-хранитель дуже сильний у мене. Напевно, не все ще зробила в цьому житті. Чесно, я навіть злякатися не встигла. Інші розказують, як вони лякалися у схожих ситуаціях. Насправді, я навіть не відчула, як влетіли в голову осколки. Боляче стало потім, після того, як мене витягли з машини. Питають, що болить. Відповідаю: «Тільки голова».

У Сергія зап’ястя, як кермо тримав, так і перебило осколками — два відкриті переломи. Тобто влучило в стійку, потім розліт осколків від стійки і оболонки кулі. Я взагалі нічого не чула, була зайнята, і музика ще грала.

Коли лежала 5 днів у реанімації, пригадувала всі мої дороги та обстріли. Страх відчуваєш, коли йде свист, не знаєш, де воно зупиниться і що далі. Тепер носитиму і каску, і бронежилет, ще й на вікнах, як у 2014 році, висітимуть два бронежилети. Ми розслабилися, втратили відчуття страху, відповідальності не тільки за своє життя, а й за чуже. Адже раніше ми береглися. Мене лікарі почали відмивати в Бахмуті, по всьому обличчю кров запеклась. Благаю їх, я ж тільки наростила вії, не чіпайте мої вії. Вони сміються: «Ну ти даєш! Тут треба подивитися, де осколки, ми не можемо зрозуміти».

Коли нас перевозили з Дніпра до Києва, я вийшла з госпіталю, побачила багато людей, усі усміхаються, хтось курить, хтось обнімається... І тут я розридалась, у мене була істерика. Тільки тоді почала розуміти, що таке життя. У 2015-му я теж перебувала в реанімації (не через поранення), добу на межі смерті, навіть тоді у мене не було такого відчуття цінності життя. Ну вижила, ну врятували лікарі, ну і слава Богу.

А після поранення, хоч воно і не смертельне, я реально зрозуміла, відчула, що таке життя, наскільки воно цінне. В реанімації переосмислила все, переоцінка цінностей кардинальна пішла! У мене немає слів розповісти, як це насправді. Це дуже складно!
Але все добре, що добре закінчується! Головне — не розкисати. Мені телефонують, кажуть: «Ти там тримайся». А що мені триматися, у мене все добре. Ще в реанімації було — дзвонить волонтер Валерій Горячек. Я розплакалась. «Ти що — плачеш?» — «Так, мені себе шкода». — «Ну нарешті Толмачова себе пожаліла!» — сміється.

Ніколи не думала, що на такому високому рівні у нас працює евакуація людей з фронту. Як це все чітко організувала військова медицина.

Ми прилетіли в Дніпро. У кожній «швидкій» записані прізвища поранених, в яке відділення везуть, усе розписано. І в госпіталі все чітко. Евакуація з Дніпра до Києва теж. Я здивована, вражена, вдячна. Тут в Києві в госпіталі — так само.

У Дніпрі, в сусідній палаті, лежить хлопчик 19 років. Придавило ноги в БТРі. Як лікарі самовіддано борються за нього! Волонтери відразу ж допомагають ліками. Один відвідувач подарував мені сто доларів, я їх одразу віддала волонтерам для цього молодого солдата.

У госпіталі зустрічаюся з багатьма знайомими воїнами з фронту. За день учора було чоловік 40. Телефонують танкісти: «Юле, нам терміново потрібні дві запчастини на танк!» — «Зараз не можу, я в госпіталі, поранена». — «Ми знаємо, що ти поранена, та також знаємо, що крім тебе ніхто цього не зробить. А нам треба працювати. Юле, ми в тебе віримо. Ми чекаємо на запчастини!».

Щодня телефонує багато знайомих бійців. Ось приїжджав Діма Хачатурян з мамою Анжелою Анатоліївною. Діма дістав важке поранення. Зараз йому треба робити операцію на очах. Він зустрічається з дівчиною, все у нього нормально. Приносять мені багато їжі. З «Піцца-ветерано», наприклад. Пригощаю у відділенні всіх, ніби тут у госпіталі я тепер теж волонтер.

Дивилася по телевізору розповіді лікарів про себе, про те, що від операції з вилучення осколка може і обличчя перекосити. Але вона все ж потрібна була. І пройшла — чергова, третя за рахунком, операція з видалення осколка з-під трійчастого нерва. Спасибі величезне лікарю Ігорю Володимировичу Федірку за те, що ризикнув і впевнено її провів. Спасибі лікарям, медсестрам, санітаркам, які допомагали при операції. Дякую за те, що ви справжні профі!

Так... шрами на обличчі прикрашають не тільки чоловіків, а й нас, жінок! Відійду, пройду реабілітацію, відпочину і розвозитиму допомогу далі. У мене лежить багато потрібних на фронті речей, я б хоч сьогодні завантажила і погнала. Але обіцяла дітям хоча б вилікуватися. Ще хочу відпочити, побачити інший світ, той, де ніщо не вибухає.

Лежати, нікого не бачити, думати. Потім я все одно поїду на фронт, нікуди не подінуся. Ми, волонтери, — «хворі люди», і я це визнаю. Це залежність від війни. Знаєш, якщо б не бачила тих загиблих і поранених пацанів, якби не доводилося вивозити їх, мабуть, такої залежності, такого почуття обов’язку не було б. Кого не спитаєш з волонтерів, вони всі так думають. Багато таких, ненормальних. Усе буде добре, все буде Україна!

Після виходу з госпіталю Юля Толмачова сказала:

— Слава Богу, я вже вдома. Вдячна всім, хто прийшов на допомогу у важку хвилину після поранення! Безмірно вдячна бійцям з 25-ї бригади, які надавали першу допомогу, героїням-медикам з команди ASAP, народній депутатці Оксані Корчинській, Тетяні Губі, лікарям і медсестрам лікарні Бахмута, які відразу прооперували, всьому персоналу лікарні Мечникова, хірургам Київського військового госпіталю, які зробили диво, бійцям 72-ї бригади і багатьох інших підрозділів, волонтерам-бджілкам з Дніпра і Києва.

Дякую всім, хто підтримував мене, коли було зовсім погано. Тим, хто телефонував і просто цікавився, як я почуваюся. Дзвінків за день бувало більше сотні. Ви для мене найкращі люди.

І дякую Богові, що зберіг мені життя. Тільки коли людина відчуває смерть, вона починає цінувати життя по-справжньому!

Джерело: veterano.com.ua

Всі новини Житомира