У 2009 році громадський музей став відділом Житомирського обласного краєзнавчого музею і йому було присвоєне ім’я уродженця Брусилова Івана Івановича Огієнка (Митрополита Іларіона) (1882-1972) – визначного вченого – історика, мовознавця і літературознавця, поета і прозаїка, редактора та видавця, політолога і теоретика канонічного права, громадсько-політичного і церковного діяча, перекладача Біблії на українську мову. Його ім’я з історії та пам'яті українців було викреслено радянською владою і тільки на початку 1990-х років повернулося на рідну Україну.

Але музей ще 5 років був закритий для відвідувачів.

21 серпня 2010 року на святкуваннях, присвячених 20-річчю відновлення Брусилівського району, біля будівлі музею був відкритий перший в Україні пам'ятник Івану Івановичу Огієнку роботи скульптора Анатолія Бурдейного. Ініціатором та меценатом встановлення пам'ятника став голова Вінницького обласного літературно – мистецького об’єднання імені Василя Стуса, лауреат премії ім. І. Огієнка Василь Кобець.

24 серпня 2014 року у Брусилівському історичному музеї імені Івана Огієнка була урочисто відкрита нова експозиція, яка складається з двох відділів – присвяченого життю та діяльності Івана Огієнка, та історії Брусилівського краю.

Народився І.І. Огієнко 15 січня 1882 року у Брусилові в селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків, був шостою дитиною в сім’ї. Хрестили його у Вознесенський церкві, про що свідчить запис у метричній книзі, копія якого представлена в експозиції.

Коли йому виповнилось 2 роки, загинув батько і родина бідувала. Маленький Іван разом з матір’ю змалку змушений був заробляти на бурякових та хмельових плантаціях. Але на все життя в нього залишились світлі спогади про своє дитинство, про батьківську оселю, яку він часто згадував в еміграції.

В експозиції відтворений інтер’єр селянської хати, типовий для осель Київської губернії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У 1896 році Іван Огієнко закінчив початкову школу і вступив до чотирирічної військово-фельдшерської школи у Києві, по закінченню якої працював у Київському військовому шпиталі.

В київський період свого життя, ще будучи учнем військово-фельдшерської школи, Огієнко займався самоосвітою, читав багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії, філології, літературознавства, почав писати вірші. У 15-річному віці (липень 1897 р.) вийшла його перша друкована праця – стаття «Местечко Брусилов. Как живут крестьяне» – в петербурзькому часописі «Сельский вестник».

У 1903 році І. Огієнко складає іспити в Острозькій гімназії, що дає йому право вступу до Університету св. Володимира на медичний факультет, адже тільки на медичному факультеті йому могли зарахувати не відпрацьовані після фельдшерської школи три роки у шпиталі. Там він опановує грецьку і латинську мови, які згодом знадобилися при перекладі Біблії, одночасно відвідує лекції провідних учених історико-філологічного факультету.

Згодом переводиться на історико-філологічний факультет, де займається на філологічному семінарі професора Володимира Перетца – дослідника східнослов´янських мов. Починається його активна наукова та громадська робота, зокрема, співробітництво в київських виданнях «Громадська думка», «Рада», участь у діяльності «Просвіти» та Українському науковому товаристві у Києві. Він стає одним з провідних співробітників редакції «Записок УНТК», членом історичного товариства Нестора-літописця. Не забуває він і рідний край, вивчає його історію, підсумком його дослідження став, надрукований у 1913 році, історичний нарис «Містечко Брусилів та його околиці».

У 1907 році Огієнко одружився з учителькою з Брусилова Домінікою Литвинчук. Музей володіє цінною реліквією з родини Огієнків – шафою, яка була придбана у племінниці Домініки Огієнко – Лесі Опари (Литвинчук) за фінансової допомоги брусилівського мецената Володимира Габенця. За сімейними переказами цю шафу Домініка Данилівна отримала у придане.

Студентські роки були для Огієнка тяжкими і в матеріальному, і в моральному плані: після першого курсу через несплату за навчання його виключено з університету, потім поновленої з отриманням Кирило-Мефодіївської стипендії. Огієнко змушений підробляти уроками, аби допомогати своїй сім’ї і бездомній матері (у 1897 р. повністю згоріло в Брусилові їхнє обійстя), яка померла в листопаді 1908 р., так і не дочекавшись відчутної синової допомоги). А у липні 1910 року помер його первісток – півторарічний син Євген.

У 1909 році І.І. Огієнко з відзнакою закінчив повний курс навчання в університеті і його затвердили на кафедрі російської мови та літератури професорським стипендіатом. В цей період він активно займався українознавчою проблематикою.

Після складання магістерських іспитів у 1915 році І.І.Огієнку присвоюють звання приват-доцента цієї кафедри і він починає читати свої перші самостійні лекції.

Іван Іванович входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Грушевським, Д. Дорошенком. В. Прокоповичем, С. Масловим, М. Василенком.

Збереглися документи і фотографії Київського періоду його життя, копії яких представлені в експозиції – заяви на ім’я ректора, екзаменаційні листи, візитка студента Огієнка.

Під час української демократичної революції (1917-1920 рр.) займається громадською діяльністю, працює на ниві національного відродження і одним з перших викладачів Київського університету переходить на викладання українською мовою і розпочинає читати новий курс «Історія української мови».

З утворенням Центральної Ради в Києві, Огієнка обирають членом ради Міністерства освіти. Він виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету, який був відкритий у жовтні 1917 року, а в серпні 1918 року перетворений на Український державний університет.

До урочистого відкриття цього навчального закладу професор І.І.Огієнко розробляє новий курс лекцій «Українська нова культура», на основі яких, у 1918 році в Києві опублікована його відома праця «Українська культура».

У серпні 1918 року урядом гетьмана П. Скоропадського І. Огієнка призначають ректором щойно утвореного Кам'янець-Подільського державного українського університету, який був урочисто відкритий 22 жовтня 1918 року. До викладацької праці були запрошені професори різних політичних переконань. В експозиції представлені фото викладачів університету Д.І. Дорошенка, Д.О. Драй-Хмари, Ю.Й. Сіцінського.

4 січня 1919 року в уряді Директорії Огієнко приступає до виконання обов'язків міністра освіти УНР з одночасним залишенням на посаді ректора, 15 вересня його призначають міністром ісповідань. На цій посаді він робить багато зусиль для відродження національної української церкви – впроваджує в богослужіння українську мову, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, налагоджує випуск «Вісника міністерства ісповідань УНР».

З 15 листопада 1919 року по листопад 1920 року він обіймав посаду Головноуповноваженого уряду УНР, який в той час перебував у місті Кам'янець-Подільському. Потім емігрував до Польщі. Спочатку жив у м.Тарнові, пізніше – у Винниках, біля Львова.

В експозиції представлені багаточисельні документи того періоду – листи, накази, розпорядження, які дають уявлення про напружену і віддану працю Івана Огієнка, як урядовця.

Свою політичну кар’єру Іван Огієнко завершує 30 вересня 1922 року у статусі міністра ісповідань УНР в екзилі.

У 1922–1926 роках він викладає українську мову і літературу в учительській семінарії у Львові. В 1926 році був запрошений до Православного Богословського відділу при Варшавському Університеті. У Варшаві заснував і редагував журнали «Рідна мова» (1933–39) і «Наша культура» (1935–37), які видавались в уніатській друкарні в Жовкві.

У 1937 році його спіткало особисте горе – померла дружина Домініка Данилівна. Після важкої втрати він присвячує своє життя церковній діяльності.

9 жовтня 1940 року І. Огієнко прийняв чернечий постриг у Яблочинському монастирі, діставши ім’я Іларіон. 19 жовтня він був висвячений на архієпископа Холмського і Підляського, у вересні 1944 року – на митрополита.

Влітку 1944 року митрополит Іларіон емігрував до Словаччини, потім до Австрії, пізніше – до Швейцарії, де мешкав у шпиталі-притулку «Бетань» у Лозанні. Там відновив діяльність свого видавництва «Наша культура» і разом зі своїм спільником із Парижа Павлом Сомчинським налагодив друк і поширення по Європі й Америці україномовних книжок. З маркою «Нашої культури» вийшло друком вісім книг. Експонуються фотографія видавця П. Сомчинського з родиною і книги, видані в Швейцарії.

На запрошення православної громади собору св. Покрови у Вінніпезі Огієнко 16 вересня 1947 року переїздить до Канади, де починає служити священиком при цій парафії. У 1951 році Іларіона обирають митрополитом Вінніпегу і всієї Канади. Він залишався на цьому посту до кінця життя.

Представлені фотографії канадського періоду та портрет митрополита Іларіона у рамці під склом з його будинку у Вінніпезі.

Митрополит Іларіон доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя в Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне товариство митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію імені св. Апостола Андрія, очолював Науково-Богословське Товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. За Іларіона було проголошено Акт об’єднання трьох українських автокефалій за кордоном. Зберіглися фотографії тієї важливої події.

У 60-х роках справу видання колосальної Огієнкової спадщини перебирає на себе Товариство «Волинь» та Інститут дослідів Волині. Експонуються праці митрополита Іларіона з історії України, історії української церкви, історії української мови, які були видані в Канаді у 1950-70-х роках: «Православна віра. Послання східних патріархів», «Преподобний Іов Почаївський. Хресне знамення. Богословсько-історична студія», «Навчаємо дітей своїх української мови», «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657» та інші. Ці книги і брошури були привезені з Канади і передані музею професором М.С. Тимошиком.

12 червня 1962 року у Лондонській друкарні вийшов повний канонічний переклад українською мовою Біблії. Це був результат понад 40-річної праці українського вченого.

Безпосередня робота над перекладом тривала з 1917 по 1940 рік. Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого Письма українською мовою, Іван Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію – а в першу чергу Новий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси – головний читач св. Письма – призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, – щоб кожний міг читати його справді по-літературному».

Саме тому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду у 1936 році про видання книги.

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) побачив світ у 1937 році у Львові. А у 1939 році у Варшаві видано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, через два роки друга частина Біблії — «Новий Заповіт. Псалтир» була надрукована у Фінляндії.

У 1955 році, Біблійне товариство, прийняло рішення готувати до друку Огієнків повний переклад Біблії. Але цю роботу було закінчено аж через сім років. І лише у 1962 році в Лондоні побачив світ солідний том – на 1529 сторінок – з відтисненим позолотою українським заголовком – Біблія. Відтоді саме цей переклад Огієнка стане взірцем для декількох пізніших перевидань, зокрема і в Москві у 1988 році, коли Московський патріархат прийняв рішення про видання Біблії українською мовою на відзнаку 1000-літгя Хрещення Русі.

Музей пишається тим, що експонує Біблію, яку митрополит Іларіон подарував дочці Лесі з власноручним дарчим написом.

Помер митрополит Іларіон 29 березня 1972 року, похований на православній частині цвинтаря Глен Іден біля Вінніпега.

Його наукові праці були тривалий час невідомі в Україні, бо видавались за кордоном, а ті, що видані у 20-х роках, були заборонені свого часу радянським режимом і перебували у спецсховищах.

Лише у 2003 році в Києві було створено Фундацію імені митрополита Іларіона та відновлено видавництво «Наша культура і наука», яке втілює в життя унікальний канадсько-український видавничий проект «Запізніле вороття». Голова фундації і директор видавництва професор Київського національного університету ім.Тараса Шевченка М.С. Тимошик упорядкував і вперше видав в Україні найголовніші фундаментальні твори Івана Огієнка.

Право на видання цих творів професор М.С. Тимошик отримав від канадської сторони у 2000 році під час презентації у десяти найбільших містах Канади його нової книги «Лишусь навіки з чужиною: Іван Огієнко (митрополит Іларіон) і українське відродження». Книга обсягом понад півтисячі сторінок була написана на основі опрацювання автором колосального архіву митрополита Іларіона у Вінніпезі.

У своїх заповітах, яких Огієнко написав три, він зазначив: «Коли я помру, то передайте архів до бібліотеки в Україну! Але за умови – коли Україна буде вільною і коли буде вільна Церква». Канадська сторона вважала, що ще рано передавати архіви в Україну, але дійшла компромісного рішення: дала Миколі Тимошику на руки копії всіх праць Огієнка та уклала з ним угоду про те, щоб він забезпечив видання і поширення цих текстів в Україні. Таким чином і постав проект «Запізніле вороття».

У першій серії побачили світ такі твори митрополита Іларіона: «Українське монашество», «Тарас Шевченко», «Розп’ятий Мазепа», «Богдан Хмельницький», «Рятування України».

Твори другої серії, що вже видані в Україні: «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Свята Почаївська лавра», «Слово про Ігорів похід», «Українська церква за час Руїни», «Історія українського друкарства».

Книги видавничого проекту «Запізніле вороття» завершують експозицію, присвячену І.І. Огієнку.

У 1995 році в Україні заснована Всеукраїнська премія імені Івана Огієнка, якою відзначають найкращих діячів у сфері розвитку духовності, культури, міжнаціональної та міжконфесійної злагоди. Вона присуджується у галузі літератури, мистецтва, освіти, науки, громадської, політичної і духовної діяльності.

Джерело:ohienko.kpnu.km.ua

Всі Новини Житомира